Крим, іриси й гординя
Світлана Гавриленко — у «Рівні цензури»
Раз на два тижні в рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. У них показані історії, що не співзвучні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — проєкт кримської художниці Світлани Гавриленко «Хюбрис речей».
«Хюбрис речей» Світлани Гавриленко — проєкт, присвячений художньому дослідженню впливу речей на психоемоційний стан людини. Світлана пояснює, що її живопис — це спроба передати емоції від взаємодії з предметами. В основу ідеї покладено досвід із її повсякденності.
Моя бабуся — садівник-любитель. Одна з її найулюбленіших квіткових культур — іриси. Щоосені вона поповнює свою колекцію новими екземплярами, висаджуючи кореневища без певної сортової приналежності, куплені з рук. У результаті навесні бабусин палісадник розквітає, вражаючи дивними формами та кольорами рослин. Оскільки мій день народження припадає на період цвітіння ірисів, з року в рік я з нетерпінням чекаю букета з ірисів всіляких мастей і розмірів. Цей рік не став винятком: карантин карантином, а природа ніколи не відхиляється від свого розкладу.
Й ось на своє свято я отримала букет квітів, що увібрав у себе стільки смислів: весну, тепло й турботу, новий рік життя. Єдиними «вазами» в моєму будинку на той момент були порожні пляшки з-під випитого за моє здоров’я, і я дбайливо розставила квіти в них.
Перші пару днів я не могла натішитися: розглядала їх, обходила по кілька разів, міняла місцями, складала з них композиції. Після кожної перестановки квіти представлялися мені по-новому. То повзли тіні, то бліки зсувалися, то освітлення змінювало їхній колір і навіть форму. Ці квіти були найяскравішим моїм враженням за весь карантин.
Але одного разу я побачила на неживих квітконіжках цілком собі живі хмари попелиці, що ворушилися. Звичайна для вуличних квітів недуга раптом стала моєю особистою катастрофою. З одного боку, я цуралася комах і не могла ретельно промити квіти, щоби їх позбутися, з іншого — прив’язаність, що уже сформувалася, не дозволяла мені просто викинути все це. У результаті я гірко поплатилася за свою сентиментальність. Виявилося, що летючі мешканці моїх квітів здатні проникати крізь двері в пошуках нових жертв, і дуже скоро всі рослини в будинку стали заручниками попелиці. Я доглядала за ними як могла: мила, бризкала спиртом, зрізала заражені пагони, висаджувала здорові квіти в маленькі горщики, поливала, обробляла, ретельно дотримуючись рекомендацій з інтернету. Боротьба поглинула весь мій вільний час: я стала почуватися заручницею рослин, що колись мене радували. Виникло відчуття задухи.
Поступово ця нав’язлива неприязнь стала просочуватися в мене і крізь інші речі. Досі невинні предмети мого побуту стали зловісними й відразливими змовниками. Мені стало незатишно у власному будинку: на момент самоізоляції він став єдиним моїм місцем перебування.
Пережитий досвід привів мене до рефлексії над тим, яку насправді роль у нашому житті відіграють речі. Чи обмежується їхній вплив на наш комфорт лише матеріальним призначенням, або ж вони здатні проникнути в нашу свідомість? Ми впевнені, що самі формуємо матеріальну оболонку свого життя, вибираючи, якими предметами себе оточити. Ми підпорядковуємо їх своїм потребам і позбавляємося від речей, що втратили цінність. Але чи так це насправді? Я впевнена, що в кожного з нас є речі, прив’язаність до яких близька до любові.
Я назвала це явище «хюбрисом речей». Хюбрис або Гібрис — це термін, що прийшов із давньогрецької мови й означає зухвалість, зарозумілість, гординю, пиху, гіпертрофоване самолюбство. В античній традиції хюбрис — це занадто самовпевнена поведінка лідера, у якій боги вбачають виклик собі. Уперше слово з’являється ще в Гомера й Гесіода. У гомерівській традиції хюбрис — це порушення божественної волі в поєднанні з бажанням обожнювання, за яким настає відплата (немесіс). Така, приміром, поведінка Ахілла й Одіссея. Схожа лінія проявляється в міфах про Прометея, Сізіфа, Едіпа та інших.
Щоби зобразити явище хюбриса речей, я використала класичну техніку написання натюрморту, а також прийоми медіамистецтва. Мені хотілося показати, що звичне для нас зображення речей — у цьому випадку квітів — може таїти в собі не тільки естетичну привабливість, а й біль, тривожність, агресію. Кожна картина є портретом одного з учасників драми, що сталася в моєму домі.
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, такі як сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.
