«Купянский рай». Трупи цивільних у центрі міста і 5 снарядів за 5 хвилин. Репортаж Заборони з майже деокупованого Купʼянська

Купʼянськ — місто на Харківщині, яке розташоване на кордоні з Луганською областю. До повномасштабного вторгнення там жило близько тридцяти тисяч мешканців. Місто окупували майже одразу — 27 лютого там вже були російські війська. Вони зайняли всі адмінбудівлі, пофарбували паркани у триколор, а в місцевому відділку поліції влаштували катівню для незгодних з путінським режимом. У вересні в Купʼянськ зайшли Збройні сили України. ЗМІ часто пишуть, що місто вже деокуповане — проте на його окраїнах ще точаться бої. Журналістка Заборони Поліна Вернигор і фотограф Іван Чернічкін побували у Купʼянську, потрапили під обстріл, відвідали місце роздачі гуманітарної допомоги та показують, на що перетворили місто окупанти.

Шевченкове

Дорога з Харкова до Купʼянська лежить через село Шевченкове, яке було окуповане понад пів року. 7 вересня українські війська вибили звідти росіян. Зараз Шевченкове — перший пункт на шляху евакуації з Купʼянська та прилеглих сіл. Сюди щодня приїжджають десятки біженців. Дехто з них залишається в Шевченковому, сподіваючись повернутися додому, але більшість прямує далі — в Харків або інші великі міста. 

Ми приїхали у Шевченкове близько 9-ї ранку. В такий час на Центральній площі біля місцевої адміністрації зібралося чимало людей — це місцеві, які прийшли отримувати гуманітарну допомогу, і ті, хто щойно виїхав з-під обстрілів Куп’янська. 

Серед людей на площі ми зустрічаємо жінку, яка представляється Любавою Подоляночкою — таким прізвиськом її називають в рідному селі Подоли, розташованому у передмісті Купʼянська. Його звільнили від окупантів кілька днів тому. Однак через бої в Подолах, як і в самому Купʼянську, зникли світло, газ та водопостачання. Село продовжують обстрілювати — російські позиції розташовані за кілька кілометрів від нього. Тому жінка зі своїм онкохворим чоловіком вирішила виїхати з села.

«Взагалі голова не робить, після цих вибухів у мене ніби поїхав дах. Ми на початку війни відправили на підконтрольну територію [України] доньку та онучку. Ми хотіли їхати, але все ж лишилися. Ви ж знаєте, люди наживають хазяйство, а кидати не хочеться. Потім вже не змогли виїхати», — розповідає Любава. 

Будинок Любави вцілів. У сусідів повилітали вікна, зруйновані дахи і спалені стіни. Жінка говорить, що в її селі багатьох поранило, є загиблі. Через постійні обстріли у її чоловіка стало частіше боліти серце. Однак жодної лікарні чи медпункту в Подолах, як і в самому Купʼянську, зараз немає. 

«За пів року ми ж майже не виходили зі свого двору. Було багато проросійських людей в селі, тому ми намагалися менше спілкуватися, бо будь-хто міг нас здати. Може, декілька таких проросійських селян залишилися, але більшість повиїжджали на Росію. Хтось одразу після окупації, а хтось разом з росіянами на танках відʼїжджав», — розповідає Подоляночка. 

Недалеко від Любави на евакуацію чекає Ірина. Жінка виїхала з Купʼянська. Коли ми питаємо її про рідне місто, на її очі навертаються сльози. Ірині пощастило — у неї лишилася робота. Жінка працювала пекаркою, тому майже щодня випікала в місцевій пекарні хліб для цивільних. Її чоловік та свекор зі свекрухою роботу втратили. 

«Продукти всі були дуже дорогі, все привозили з Росії. Деякі харчі видавали як гуманітарку. Я не отримувала, бо могла собі дозволити купляти. Гривню намагалися витіснити, останній курс був 1 рубль за 1,25 гривні. Свиняче ребро коштувало десь 185 гривень, про м’якоть я навіть боялася питати — думаю, що гривень 260. Літр олії продавали за 100 гривень», — розповідає Ірина.

У Купʼянську, говорить Ірина, окупанти видавали російські паспорти. Місцеві колаборанти вишикувалися в чергу за ними. Однак, на думку жінки, прожити без російського паспорта у Купʼянську було реально, адже роботи там все одно не було, та й адміністративні послуги ніякі не надавали. 

Про переслідування людей за проукраїнську позицію жінка чула від знайомих — одного хлопця забрали й сильно побили, у нього зламані вісім ребер. 

«Купянский рай»

Колеги розповідали, що знімати у Купʼянську майже неможливо: вони були вимушені лежати під бордюром, бо місто постійно обстрілюють. Проте кілька співрозмовників у Шевченковому підтвердили Забороні, що всю останню ніч і ранок у Купʼянську було тихо. Щоб проїхати у місто, журналістам потрібно взяти перепустку у військовій адміністрації, що розташована у Шевченковому. Про мету візиту нас довго не розпитують — лише перевіряють акредитацію і вписують паспортні дані та номери автівки у паперовий журнал. Цю ж інформацію дублюють і в перепустці. 

З готовою перепусткою виїжджаємо з Шевченкового на трасу, що веде на Купʼянськ. Траса чиста — машин дуже мало, здебільшого їздять військові та волонтери. На узбіччях трапляються покалічені автівки, згорілі російські танки та БТРи. Інколи — покинуті росіянами окопи. Ми проїжджаємо кілька блокпостів — на кожному перевіряють паспорти, перепустку та акредитації. Військові привітні. «Вдалої та безпечної поїздки», — кажуть вони тим, хто проїжджає.

На вʼїзді у Купʼянський район стоїть великий постамент. З метою «денацифікації» російські військові прибрали з назви український мʼякий знак. Останніх двох літер не вистачає — виходить «Купянский рай». Постамент вже встигли перефарбувати у жовто-блакитний. 

На вʼїзді у сам Купʼянськ зустрічаємо колону українських танків. Людей на вулицях майже немає. Є лише натовп біля однієї з будівель на окраїні міста — там видають гуманітарку. На перший погляд місто здається цілим — принаймні у порівнянні з Ізюмом. Проте чим глибше вʼїжджаємо у Куп’янськ, тим більше зрозуміло: місто розбите вщент.

У центрі майже немає будівель, яких не торкнулися обстріли. Житлові будинки, магазини, адмінбудівлі — все напівзруйноване, з вибитими вікнами і без жодних ознак присутності людей. Більшість тих, кого зустрічаємо у центрі — військові або поліція. Вдалині на велосипеді проїжджає цивільний.

Дали на горіхи

Ми підʼїжджаємо до площі біля Купʼянської райради. Саме на вході до цієї будівлі сфотографувалися українські військові 92-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ — фото підняття українського прапора опублікували 10 вересня. 

Будівля адміністрації розбомблена, цілих вікон немає. Ймовірно, росіяни її атакували вже після деокупації правого берега міста. Покинуті розмоклі документи й особисті речі окупантів — від книжок до одягу — залишилися цілими. Так само як і плакат «Мы с Россией! Один народ!», що висить зі сторони головного входу.

Двері теж вибиті. Ми заходимо всередину без супроводу і маємо дивитися під ноги, щоб не зачепити можливі розтяжки. Лампи бовтаються на проводах, під ногами лежать куски стелі. Йти кабінетами лячно — ніколи не знаєш, де може бути російська граната. В кімнатах — шафи з документацією, сейфи та ключі від них, компʼютери, чашки. В кількох кімнатах лежать матраци й подушки. В одному з кабінетів, де не так давно зробили ремонт, стоїть шкіряне крісло та стіл з горою горіхів. Горіхи розкидані по всьому приміщенню — ними буквально усіяна підлога. 

Центр

Близько 12:40 чуємо вибухи — неподалік прилітає, стіни дрижать. Ми виходимо і прямуємо на оглядовий майданчик. На горизонті видно дим: свіжий снаряд поцілив у приватний сектор. Місто починають активно обстрілювати. Кожні 5 хвилин сюди прилітає 4–5 снарядів.

Спускаємося до будівлі Купʼянського краєзнавчого музею. Саме туди влучив снаряд — половина передньої стіни завалилася, видно кабінети: крісла, столи, напівзруйновані шафи, що тримаються попри руйнування, як та сама героїчна шафка з Бородянки. Поруч із музеєм розташований міський суд. Він на диво вцілів. Під входом помічаємо тіло жінки. Судячи зі ступеня розкладання, воно лежить тут кілька днів, а то й тижнів. Її одяг розірваний, на тілі рвані рани — воно так спотворене, що неможливо сказати, скільки їй було років: 30, 40 чи 60. 

Біля краєзнавчого музею — однойменна зупинка. На ній розклеєно чимало оголошень: пошуки роботи, стерилізація собак і котів, розпродаж побутової техніки, цілих будинків чи ділянок. Ціни вказані в гривнях, а нижче приписка: «В рублях за курсом 1,5».

Міст 

Ми повертаємося до машини і їдемо до зруйнованого моста через річку Оскіл. Російські війська підірвали його, коли тікали з центру. Міст зʼєднує правий і лівий береги Куп’янська. Ближче до лівого берега в мосту величезна діра, але збоку є острівець, по якому можна перейти на інший бік. Нещодавно сюди приїхала машина з гуманітарною допомогою. Місцеві переходять переправу з лівого берега, отримують пакунки з їжею та повертаються. Дехто штовхає попереду мопеди та велосипеди.

«У нас є вулиця біля залізничних колій — від неї взагалі нічого не залишилося. Росіяни повністю по всій вулиці снарядами хєрачили. Але люди якось живуть. Уявляєш, хати немає, стелі немає — одна труба. Але топлять люди», — розповідає чоловік із мопедом, який приїхав з лівого берега на правий за гуманітарною допомогою (він попросив не називати його ім’я).

Він з ріднею живе у Подолах — там же, де і Любава. Їх врятувало власне господарство: свої овочі, кури і навіть зерно, з якого робили борошно. Щоправда, обробляти його не було чим, тому борошно виходило впереміш з піском.

Більшість мешканців села, за його словами, сепаратисти. Навіть дехто з його родичів радів приходу Росії. Чоловік каже, що намагався їх переконати, але все марно.

«А я не можу російською [говорити], у мене язик не повертається. Навіть коли потрібно було щось у руських питати, все одно якось не могла російською. Як неприємно було, коли їдеш по своєму місту, по своїй землі, а вони у тебе документи перевіряють. Та якого ти взагалі сюди приперся? Спочатку, як вони сюди прийшли, ми їздили просто селами, нормально було. А потім якось їдемо — а нам окупант кричить “стой” і автомат направляє», — вступає в розмову його супутниця Вікторія Лєбєдєва.

Чоловік із мопедом і Вікторія розповідають про катівню, яку облаштували у Купʼянському відділку поліції. Там катували колишніх військових або просто людей з проукраїнською позицією. За чутками, у ній утримували від ста до півтори сотні людей.

«У нас немає звʼязку. Я кожну ніч радіо слухаю, батарейки зліпив пальчикові [мається на увазі самостійний сплав з декількох старих батарейок]. Але сигнал сильно глушать — і Україну [з її радіостанціями], і «Радіо Свободу». Але все одно хоч якусь інформацію отримую. Буває, тільки якусь хорошу інформацію починають розповідати — хвиля на хвилю накладається і нічого не поймеш. Але потроху щось дізнаємося. От вчора дізналися, що “Азов” наш звільнили», — розповідає чоловік.

Перед тим як поїхати, Вікторія просить знайти її племінницю в соцмережах та повідомити, що вся рідня жива і тримається. Чоловік та жінка сідають на мопед, кладуть пакунки з їжею на коліна та їдуть вглиб лівого берега.

Ми підходимо до військових, що також під’їхали до моста. Кажуть, окупантів з Купʼянська вибили ще не повністю: лишилася маленька зона — російський блокпост за 7 кілометрів від мосту. Там розташована промзона з бетонними спорудами, тому вигнати їх не виходить вже кілька днів. Росіяни продовжують обстрілювати місто і прилеглі села майже цілодобово.

На узбіччі біля мосту на лівому березі лежить мертвий окупант. Його накрили простирадлом. Місцеві, що проходять повз, кажуть, що цей труп лежить вже шість днів. Поряд — повністю згоріла машина. 

Обстріл

Поблизу нашої машини — ринок, магазини та багатоповерхівки. Відчувається різкий запах гару та розкладання людських тіл. У місті ще працюють військові, а сам Купʼянськ обстрілюють, тому ексгумувати тіла небезпечно. Поки ми фотографуємо зруйновані будівлі, обстріли стають дедалі ближчими. В якийсь момент снаряди розриваються дуже близько. Через вибухову хвилю в нас летить каміння.

Вибухи чутно буквально з усіх сторін — місто перетворюється на простір, в якому будь-який куток стає незахищеним; ми не знаємо, де саме ховатися. Спочатку падаємо на землю, а потім підіймаємося і хутко біжимо у найближчий двір. Стіни будинків хитаються, земля під ногами вібрує. На якийсь момент все стихає.

Ми біжимо до машини і бачимо, що військові автівки виїжджають з району. Ми стрибаємо всередину салону і заводимо мотор. Через пару хвилин за кілька десятків метрів від нас падає снаряд. Ми розвертаємо машину і вʼїжджаємо у найближчий провулок — треба сховати автівку і сховатися самим.

Виявляється, ми випадково заїхали до військових — вони нас зустрічають, дивляться документи і проводять всередину. Нам виділяють два стільці. Вояки жартують, що ми, «київські», не пристосовані до умов Купʼянська. Один з них, високий широкоплечий парубок років 25, каже, що вранці тут бачили «Орлан» — російський дрон, який, ймовірно, вивідував інформацію про українські позиції. 

Десь за сорок хвилин все стихає. Скоро почне темніти. Треба встигнути доїхати до Харкова до комендантської години.

Матеріал опубліковано ГО “Заборона Медіа” у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.