Читаєте зараз
«Важко уявити, як нашим спортсменам виходити на змагання з росіянами». Легкоатлетка Ірина Ліщинська про літні Олімпійські ігри в Парижі 2024 року

«Важко уявити, як нашим спортсменам виходити на змагання з росіянами». Легкоатлетка Ірина Ліщинська про літні Олімпійські ігри в Парижі 2024 року

Iryna Oliinyk

За свою карʼєру українська легкоатлетка, срібна призерка літніх Олімпійських ігор 2008 року в Пекіні Ірина Ліщинська здобула першу срібну нагороду з легкої атлетики для України, а також посіла друге місце на чемпіонаті світу 2007 року в Осаці (Японія). Заборона поспілкувалася з нею про те, чому Міжнародний олімпійським комітет (МОК) допустив росіян та білорусів до Олімпійських ігор, про окупацію Донецька та повномасштабне вторгнення РФ в Україну.


Як вважаєте, чому Міжнародний олімпійський комітет (МОК) рекомендував спортивним федераціям допускати спортсменів з РФ та Білорусі до Олімпіади в Парижі у 2024 році під нейтральним прапором? Це рішення було прийнято попри позицію понад тридцяти країн-учасниць, які виступили проти їхньої участі.

Позиція МОК для мене незрозуміла і неприйнятна. Після цієї заяви організатори [Олімпійських ігор] спостерігають, що буде далі, як всі сторони реагуватимуть. В той час як у XXI столітті у центрі Європи йде кривава, жорстока війна. Люди просто так ховаються від цього, як страус ховає голову у пісок. Це так не працює: або ти підтримуєш терористів, або ти на стороні світла, добра, цінностей, життя. 

Керівники [МОК] приходять, потім йдуть, а стандарти, задані їхніми рішеннями, лишаються. Який меседж вони лишили наступним поколінням? Зараз необхідно порушувати це питання, об’єднуватися з міжнародними партнерами, зі світовими спортивними федераціями, спортсменами, робити офіційні звернення. На жаль, ми будемо бачити, що все більше росіян допускатимуть до змагань. Важко уявити, як нашим спортсменам виходити на змагання з ними.

Насамперед олімпійці завжди думали про принципи, цінності та спорт. Олімпіада — це дійство, свято, яке має показувати, як жити та чим керуватися. Спорт — це флагман, потужний меседж у світі, тому дуже важливо не втрачати його. І важливо об’єднуватись з міжнародною спільнотою та закликати, щоб спортсменів [з РФ і Білорусі] банили взагалі до закінчення війни, поки [РФ] не виведе війська. Зараз неприпустимо допускати представників Росії та Білорусі до змагань.

В Росії політика і спорт — це єдине ціле. Політика втручається у великий спорт і каже, що спортсменам треба виграти медальний залік — тоді це перетворюється на держзамовлення. «Ось вам зелене світло, робіть все що завгодно, нам потрібні чемпіони та медалі. А ми [в Росії] прикриємо на державному рівні».

Український уряд ухвалив рішення українських спортсменів про бойкот турнірів Олімпіади 2024 року, в яких беруть участь представники РФ і Білорусі. Чи допоможе це привернути увагу міжнародної спільноти?

Перш за все для спортсменів це втрачений час, бо його вже не повернеш, для когось це єдина можливість взагалі показати свої досягнення, а очікувати [наступної Олімпіади] чотири роки — будь-що може змінитися. Якщо наші спортсмени виконають умови уряду, станеться так, що вони не зможуть отримати ліцензії навіть для того, щоб бути на Олімпіаді. Це певний кваліфікаційний період: спортсменам потрібно здати нормативи, і якщо ти їх не виконуєш, ти просто не їдеш на Олімпіаду. А якщо ти не їдеш — ти не змагаєшся. Дуже багато спортсменів, які достойні медалей, просто залишаться вдома. 

Моя позиція — треба боротися до останнього та бойкотувати. Підключати всіх дипломатів. Якщо це питання буде гостро підійматися, постійно наполегливо звучати, можливо, [в МОК] підуть на поступки. Нам не потрібно втрачати час, потрібно діяти, не сидіти, не наказувати своїм [спортсменам]: «Сидіть тихо! Не висовуйтеся!», а навпаки виступати з твердою позицією. Коли українці дивитимуться змагання, а наших спортсменів та прапорів там не буде — це велика втрата. Олімпійські ігри — це мільярди людей в усьому світі; ми не маємо втрачати цю платформу для того, щоб доносити український меседж про жахливу війну.

А що означає для росіян та білорусів виступати під нейтральним прапором на Олімпійських іграх?

Росіянам та білорусам заборонили використання національної символіки, тому вони мають право виходити тільки під білим прапором.

Ви родом з Макіївки Донецької області, довгий час проживали у самому Донецьку. Ці міста з 2014 року окупувала Росія. Розкажіть, як відбулася окупація міста та яким чином вам вдалося виїхати звідти?

На початку весни в Донецьку з’явилися «зелені чоловічки». Вони заселились у всі гуртожитки міста, їх було дуже багато, тисячі. Тоді вже почалась окупація Криму. Згодом в Донецьку теж почались [проросійські] мітинги. Приїхали автобуси з ростовськими номерами і привезли тисячі людей, які ходили з прапорами РФ. У Донецьку почалося щось недобре, зʼявилися озброєні люди. Памʼятаю, що були й проукраїнські мітинги. Дуже багато людей виходило з дітками, українськими прапорами у вишиванках і з квітами. І тут з’явилися якісь люди з бітами і почали просто лупцювати людей. Місцеві ховалися у будинках, тому що багато кого забивали, було дійсно страшно. 

Після Олімпіади у 2008 році ми з чоловіком побудували великий дім, реалізували всі наші плани, про які мріяли багато років. Ми хотіли працювати у Донецьку та розвивати спорт, дитячі змагання. І Росія все це просто зруйнувала. Одного дня викрали мого чоловіка. Навпроти ОДА [обласна державна адміністрація] в Донецьку був спортивний комітет, мій чоловік йшов туди на роботу, він розмовляв по телефону, і його схопили озброєні люди, бо подумали, що він навідник. Його тримали декілька годин, потім відпустили. Він прийшов додому і каже: «У нас 30 хвилин — взяти документи і просто виїхати з міста». 

Спочатку ми виїхали в бік Запоріжжя через Мар’їнку, яку зараз розбомбили. Я запамʼятала момент, коли ми проїжджали пост так званої «ДНР». І от момент істини: або ми проїдемо і будемо живі, або ні. На щастя, нас перевірили і пропустили, ми виїхали на нейтральну територію і звідти побачили український блокпост з нашим прапором. Тоді я зрозуміла, що ми в безпеці. Ми поїхали у Запоріжжя, де прожили місяць. Потім переїхали до Києва — без роботи, грошей та дому. У мене була сильна депресія після всього, я взагалі не знала, що робити, куди рухатися. 

Згодом я познайомилась зі спортивним клубом, який займався організацією марафонів та змагань з бігу, куди мене запросили як спортсменку, а потім як тренера.Так я розпочала тренерську діяльність, і мені це дуже подобається. Згодом заснувала свій клуб «Iryna Week». 

Ви здобули першу медаль з легкої атлетики для України в Пекіні у 2008 році. Як це було? 

Я двадцять років була в українській збірній з легкої атлетики. Мені вже було за 30, думала, що треба закінчувати карʼєру. І ось після змагань в Осаці [на чемпіонаті світу з легкої атлетики 2007 року в Японії] я зрозуміла, що наступна Олімпіада для мене остання: вже вік. І єдина моя надія, моя мрія, за якою я йшла багато років, — реалізувати себе на Олімпіаді.

Напередодні Олімпіади в Пекіні на моїй дистанції на півтори тисячі метрів дискваліфікували сім спортсменок. Більшість з них — росіянки. Перед змаганнями в усіх [спортсменів] беруть допінг-проби, і, як виявилося, більшість російських спортсменів зловживали їм. 

На Олімпіаді дуже висока конкуренція і нормативи, які потрібно виконати у певний період. Я дуже чекала забігу, мені так хотілось пробігти — уявіть, скільки напруги накопичується [за роки тренувань]. Треба просто вийти з холодною головою і все правильно зробити. Я біжу і бачу, що за 250 метрів кенійська легкоатлетка Ненсі Ланґат обганяє Мар’ям Юсуф Джамал [з Бахрейну]. Потім за 500 метрів до фінішу Ненсі мене трішки підрізала — це доля секунди, на таких швидкостях дуже важко наздогнати. Однак на останніх секундах я змогла її наздогнати і стала другою. Ти відчуваєш цей неймовірний момент, коли розумієш, що це медаль. Це була перша срібна медаль з легкої атлетики за роки незалежності України. Ще дві українки посіли друге і третє місце — бронза і срібло були наші.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій