Торік на харківському «Марші рівності» праві радикали побили трьох людей, а цьогоріч ЛГБТ-центр закидали яйцями, облили сечею та розтрощили вікна. Але, незважаючи на погрози і те, що пандемія коронавірусу внесла корективи в формат, марш усе ж відбувся – не без сутичок. У межах спільного проєкту Заборони з німецькою організацією n-ost, журналістка Ліза Мороз розповідає, навіщо люди в Харкові стають ЛГБТ-активістами і чому відрікаються від своїх праворадикальних поглядів.
У вересні в Харкові відбувся «Марш рівності» на підтримку ЛГБТ у форматі автопробігу. Вимогами ЛГБТ-спільноти були: рівний доступ до державних послуг незалежно від сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, інклюзивна освіта без буллінгу і розслідування злочинів на ґрунті ненависті до ЛГБТ.
За кілька днів до «ХарківПрайду» тільки обмежене коло осіб знало, де й о котрій годині відбудеться марш. Цього року організаторам було критично важливо убезпечити учасників та учасниць не лише від коронавірусу, а й від праворадикальної організації «Фрайкор» і християнського ультраконсервативного руху «Традиція і порядок». Торішній «Марш рівності», на який зібралося від двох до трьох тисяч людей, показав – праві можуть атакувати будь-коли і з різною силою. Тоді вони побили трьох людей, навіть тих, хто не мав стосунку до ЛГБТ-спільноти. Сутички сталися і з поліцією, внаслідок чого заарештували двох хлопців із «Фрайкору».
На початку тижня прайду-2020 на ком’юніті-центр ЛГБТ нападали тричі: закидали яйцями й облили сечею двері, а потім розбили вікна та розмалювали стіни. До цього, коли організаторки «ХарківПрайду» подали до адміністрації міста маршрут, яким вони хотіли б пройти, радикали також надали документи на 11 своїх акцій вздовж маршруту прайду.
Спільнота Земфіри
Організаторка «ХарківПрайду» Віра Чернигіна стояла біля витоків харківської ЛГБТ-спільноти. У 2005 році вона хотіла знайти партнерку. І разом із сестрою-близнючкою Надею, теж лесбійкою, вони знайшли «спільноту Земфіри», в якій дівчата слухали музику, грали на гітарах і ходили на концерти. Вірі і Наді подобалося перебувати в колі людей, що поділяли їхні захоплення та погляди.
Уже через місяць вони почали запрошувати жінок по смс на «плешку» – місце зустрічі лесбійок. Всі знали, що о 19:00 на площі Свободи зберуться «свої». А взимку дівчата «окупували» бар. «І щоразу в кінці зими його власники дуже раділи, що ми йдемо, бо ми сильно шуміли», – сміється Віра.
Ці зустрічі відбувалися протягом двох років. Спільнота росла – і було незрозуміло, що робити з нею далі. Тоді в житті Віри з’явилася Анна Шаригіна, яка запросила її в ЛГБТ-табір із тренінгами та лекціями на тему жіночого, лесбійського, феміністського активізму. «Я думала, що не гідна носити звання активістки. Але в таборі зрозуміла, що те, що я роблю з моєю дівчиною, – мобілізація цілого співтовариства, – це і є активізм», – каже Чернигіна.
Після табору Аня і Віра організовували просвітницькі лекції, а потім створили жіноче об’єднання «Сфера», яке донині займається просуванням ідеї рівних можливостей для жінок, а також правами ЛГБТ. Потім з’явився простір «Квір хоум» – місце для представників спільноти. Але на відміну від «Прайдхабу», який виник пізніше, жодний «чужий» не знав його адреси. «Можливо, тому вдалося уникнути дурних нападів. Або тоді ще не було відкритих гомофобних організацій», – вважає Віра.
Увесь цей час харківська ЛГБТ-спільнота існувала в андеграунді і масштабних вуличних акцій не проводила. Віра каже, що вони з Анею очікували, що їх організує хтось інший, оскільки вдвох неможливо було впоратися з такою відповідальністю, та й спільнота не хотіла виходити на вулиці.
У 2017 році «Сфера» зважилася вивести людей «з шафи» на площу. І перша ж акція стала резонансною. Активістки планували зробити флешмоб перед будівлею Палацу одружень – символічно одружити лесбійську пару. Але праві радикали швидко мобілізувалися, тому що багато хто з них у той момент проводили власний протест у місті. Їх було більше за учасників від ЛГБТ-спільноти разом із поліцейськими. І щойно Віра й Анна взяли мегафони до рук та розгорнули прапори, вони напали і почали заливати всіх газом із балончиків. По суті, акції не було, натомість містяни побачили агресію ультраправих стосовно ЛГБТ.
Вечірки для всіх
«Марш рівності» в Харкові організовують з 2019 року, але це – не єдина публічна подія в житті ЛГБТ-спільноти. Наприклад, торік провели першу квір-вечірку. Активісти облагородили найстаріший клуб міста «Живіт» і зібрали там близько 300 людей. Над діджейським пультом повісили райдужний прапор, покликали техно-музикантів і запросили художників. На танцполі були ЛГБТ+ люди, гетеросексуали, гомофоби, які швидко ретирувалися, і завсідники «Живота», звиклі до пивних пиятик. Усі присутні були в екстравагантному вбранні та з яскравим мейкапом – без цих атрибутів фейс-контроль не пропускав.
«Багатьом набридло займатися офіційним захистом прав і стояти з плакатами на акціях. А хтось ніколи не хотів цього робити. Але люди люблять тусуватися, тому вони приходять на нашу вечірку – і це вже активізм», – впевнений організатор Яша Рибкін.
Ушосте він організовує і тату-марафон. Це захід, куди запрошують майстрів і всіх охочих набити політично вагоме татуювання за пожертву. Татуювальників і татуювальниць знаходять по знайомих і друзях. Важлива умова їхньої участі – дружність до ЛГБТ+. Їм дають тему для ескізів – наприклад, квір-тату або інклюзивність, і облаштовують місце для роботи. Цьогоріч марафон тривав в арт-просторі MININ ART HUB. На стінах кислотними фарбами були зображені шахтарі, а всередині дзижчали тату-машинки.
Із правих у ЛГБТ+
Татуювальниця Кароліна прийшла на марафон із мамою Інною, майстринею перманентного макіяжу. Колись саме мама прищепила їй любов до голок і фарб. Кароліна – бісексуалка, і у неї багато ЛГБТ+ знайомих. А Інна на питання про особисте ставлення до ЛГБТ+ відповіла сповненим нерозуміння поглядом: «Добре ставлюся, а як інакше?»
Так було не завжди. У 14 років татуювальниця належала до ультраправої організації. Все почалося з військово-патріотичного табору з інтенсивними тренуваннями по кілька разів на день. «Багато підлітків не витримували навантаження і тікали до лісу», – згадує Кароліна. Після табору вона брала участь у праворадикальних маршах у Києві.
«У 15 я отямилася і зрозуміла, що хворію на патріотизм. Я не кажу, що бути патріотом – погано. Але бути радикалом, який б’є, ображає і нападає на інших людей, зокрема на ЛГБТ+ – неправильно», – переконана татуювальниця.
Торік на прайді Кароліна познайомилася з хлопцями, які, каже вона, помітно відрізнялися від усіх присутніх, вели себе відсторонено. Виявилося, що вони з ультраправої організації, і в ході розмови стало зрозуміло: для них ці рухи – можливість виплеснути гнів і напруження, а не агресія конкретно до ЛГБТ+.
Ненависть до таких організацій дівчина відчула, коли після торішнього «ХарківПрайду» на одному з відео з нападом побачила свого знайомого з патріотичного табору. Вони були по різні боки. Тоді вона зовсім припинила спілкуватися з правими.
«Парад підорів»
Праворадикальні рухи досить активно проявляють себе, тому ЛГБТ+ люди не відчувають себе в цілковитій безпеці на вулицях. Незважаючи на це, представники «Фрайкора», «Традиції і порядку» і ЛГБТ+ часто зустрічаються на одній площі, виступаючи, наприклад, проти поліцейського свавілля. Буває, між ними не відбувається жодної конфронтації, але іноді праві прагнуть відтіснити ЛГБТ+. Передбачити, як складеться ситуація того чи іншого разу, складно, кажуть ЛГБТ-активісти.
Водночас, каже організаторка «ХарківПрайду» Віра Чернигіна, в мерії до ЛГБТ+ ставляться зневажливо: «У Кернеса [мер Харкова] в принципі така позиція: право на існування мають лише його акції. Тому ідея провести прайд йому спочатку не сподобалася. Він сказав, що піде до суду, щоб заборонити нам зробити це, але ми використали всі свої зв’язки і закидали його листами. Після чого нас викликали «на килим» і сказали, що заважати не будуть». Ніхто не перешкоджав, але і не допомагав. Домовлятися з поліцією про захист довелося самостійно.
Серед окремих представників влади теж є підтримка – але вони не виявляють її відкрито, каже Чернигіна: «У критичних ситуаціях вони приходять на допомогу. Наприклад, викликають таксі, які розвозять наших людей в безпечне місце після акцій».
Після торішнього прайду відбулися зміни і в дискурсі поліції. За словами волонтерки «ХарківПрайду» Юлі, правоохоронці почали висловлюватися більш нейтрально щодо ЛГБТ+. «Раніше вони казали: «парад підарів». А зараз вживають слово «прайд», – усміхається дівчина. Активістка вважає, що це вже перемога.
Be as gay as possible
Торік безпеку багатотисячного натовпу з різнокольоровими прапорами забезпечували 2000 поліцейських. Такий масштаб привернув увагу і тих, хто раніше навіть не чув про існування ЛГБТ+ у своєму місті.
Серед таких був Антон. Його шокувало насильство з боку радикалів – точніше, історія 16-річного Дані, якого жорстко побили члени «Фрайкору», попри те, що він не брав участь у торішньому марші і навіть не зараховував себе до ЛГБТ+. Антона настільки вразила ця історія, що цьогоріч він сам вирішив взяти участь у прайді.
«У мене завжди було нейтрально-позитивне ставлення до ЛГБТ+. Але я хочу висловити незгоду зі свавіллям, що відбувається довкола них. Я вважаю, що кожна людина має право відстоювати свої права: і неважливо – до меншості чи більшості вона належить. Ніхто не має бути побитим за це», – каже Антон.
Його сестра Юля – теж представниця ЛГБТ. Вона живе і працює програмісткою в Берліні. «У Берліні я почуваюся безпечніше, ніж тут [у Харкові]. На роботі у мене є кілька відкритих геїв, а на робочому моніторі, який дістався від іншого співробітника, стоїть заставка «be as gay as possible». У Харкові ж ти можеш нарватися на агресію не тільки через свою орієнтацію, а й просто якщо зовнішність чимось відрізнятиметься», – каже Юля.
За кілька годин до початку «ХарківПрайду» на стінах міста з’явилися стікери та банери радикалів. Близько 50 осіб із «Традиції і порядку», «Правого сектору» і «Фрайкору» вийшли на площу Конституції. Збоку їхня акція бачилася куцо. Де і коли відбудеться прайд, вони не знали і просто вичікували. Вже після закінчення автопробігу начальниця патрульної поліції Харківської області Олена Стрижак заявила, що жодних протиправних дій під час прайду не відбулося. Але до кінця дня в місті все ж посилили патрулювання вулиць, щоб уникнути «сафарі» – виловлювання учасників прайду поодинці.
«Я боюся прайдів, – каже Віра Чернигіна. – Це щоразу стрес, оскільки на нас лежить значна відповідальність. Я непокоюся не тільки за свою безпеку і безпеку близьких, а й за волонтерів та учасників. І якщо волонтери радіють прайду, то для мене це найважча робота. Але я не можу її не робити, оскільки лише завдяки нашій видимості щось змінюється».
