Луганськ уже вісім років під контролем окупантів. Ось як виглядає його архітектурна спадщина

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин спеціально для Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: Запоріжжя майже щодня потерпає від ворожих атак, Херсон звільнили через понад пів року окупації, Донецьк уже 8,5 років перебуває під контролем окупаційної влади, а Маріуполь після тримісячної облоги захопили — тепер місто виглядає так. Герой нового матеріалу — Луганськ, який росіяни окупували разом із Донецьком ще у 2014 році. 

Історія і структура

У середині XVIII століття на території сучасного Луганська зʼявилося перше поселення — Кам’яний Брід. Російська імперія, до складу якої тоді входили, зокрема, і східноукраїнські землі, мала промислові плани на цей регіон. У 1790 році до Камʼяного Броду прибув шотландський інженер Карл Гаскойн. Він розвідував тут запаси залізної руди, що вже за кілька років зумовило появу чавуноливарного підприємства та підвʼязаного до нього селища Луганський Завод, названого на честь річки Лугань. Селище поступово зростало — протягом другої половини ХІХ століття кількість його жителів збільшилася з 10 до 20 тисяч. Сприяла цьому, зокрема, поява Донецької кам’яновугільної залізниці (1878) та Луганського паротягобудівного заводу (1896). 1882 року селище Луганський Завод дістало статус міста з назвою Луганськ. Це був великий промисловий центр, де на початку XX століття працювало 16 фабрик і заводів та близько 40 ремісничих підприємств.

В імперську добу місто розвивалось уздовж залізниці та обабіч річки Лугань. Забудова зʼявлялася переважно в межах Старого міста, що видно з тогочасних карт. На схід від нього була мережа кварталів приватної забудови місцевості Гусинівка, що не змінилася навіть у XXI столітті. При цьому будівництво житла тяжіло саме до промислових підприємств, через що Луганськ навіть у XXI столітті виглядає несуцільним.

З 1938 року Луганськ став обласним центром, що сприяло утворенню Нового центру — багатоповерхової квартальної забудови на південь від Старого міста. Водночас біля промислових підприємств продовжували розбудовувати робітничі селища, які в добу сталінської архітектури мали вигляд цілісних ансамблів.

Доба модернізму принесла місту масове житлове будівництво, натомість історичний центр та приватний сектор майже не реконструювали. Нове житло переважно споруджували селищами й кварталами, що тяжіли до підприємств.

Нетиповою була й історія перейменувань міста. 1935 року Луганськ став Ворошиловградом — на честь Климента Ворошилова, наркома оборони СРСР. Той народився в Лисичанську (село Верхнє, нині в межах міста), а в Луганську працював із 1903 року на заводі Гартмана. Коли Ворошилов здобув звання маршала, його імʼя в Радянському Союзі дали одразу чотирьом містам, одним з яких був Луганськ. 

При цьому вже 1957 року Ворошилов, який тоді обіймав посаду голови президії Верховної Ради СРСР, видав наказ про заборону називати топоніми на честь живих людей. Тож усі міста, названі його іменем, довелося перейменувати. Ба більше — у Луганську за одну ніч демонтували памʼятник ще живому Ворошилову, а на вулиці Жовтневій, яка так само називалася на його честь, за одну ніч змінили всі таблички з адресами будинків.

1969 року Ворошилов помер, і вже за рік Луганськ знову назвали Ворошиловградом. Історичну назву місту повернули 1990 року під час перебудови.

Старе місто

Оскільки Луганськ насамперед розвивався завдяки розширенню та освоєнню нових територій, значна частина Старого міста зберегла свою структуру і — певною мірою — забудову. Частину споруд район утратив під час руйнування храмів у 1930-х роках та протягом Другої світової війни. Проте в радянський період масштаб забудови Старого міста зберегли, а структура вулиць майже не зазнала змін.

Однією з найупізнаваніших у Старому місті й донині залишається споруда Гірничого відомства на вулиці Даля, 7 (початок 1880-х). Ампірна будівля з чотириколонним портиком іонічного ордера завершує собою вісь проспекту Пархоменка — головної магістралі Старого міста. Перед нею стоїть пам’ятник луганському етнографу і лінгвісту Володимирові Далю.

Свого часу тут була заводська бібліотека, що налічувала понад 3 тисячі томів спеціальної літератури. Саме тут відкрили перший у Луганську мінералогічний музей. Згодом у цій будівлі було Артилерійське відомство, Луганський Раднарком і штаб 5-ї армії Ворошилова. У 1927 році споруду переоблаштували під водолікарню, і сьогодні тут досі розташована фізіотерапевтична поліклініка.

На вулиці Тараса Шевченка, 41-В 1900 року звели будинок купця Сергія Васнева — першу чотириповерхову будівлю Луганська. Неоренесансна споруда має два виразні бічні ризаліти з колонадою на два поверхи, що тримає непропорційно легкий балкон третього поверху. В будівлі раніше було жіноче комерційне училище й чоловіча прогімназія. Та після націоналізації більшовиками споруду віддали Донецькому інституту народної освіти, а згодом тут розмістили поліклініку. У 2011 році в споруді сталася пожежа, і з того часу вона стоїть закинутою.

До 1930-х років Старе місто налічувало кілька храмів, які згодом зруйнували за наказом радянської влади. Один з них — виконаний у стилі класицизму Свято-Микільський собор, на місці якого сьогодні розташований сквер перед Будинком техніки. Інший видатний і також зруйнований храм — Преображенська церква (1897), споруджена в єпархіальному стилі. Зараз на її місці розташований меморіальний сквер та братська могила полеглих у Другій світовій війні.

Виразним представником конструктивізму в Луганську був готель на вулиці Пушкіна. Триповерхова споруда мала характерну асиметрію фасаду, суцільне кутове скління, вікна-ілюмінатори та імітацію суцільного горизонтального скління. Будівлю було зруйновано 1943 року.

Однією з перших споруд радянської доби став клуб паротягобудівного заводу на площі Рози Люксембург, 2-А (1929). Будівля, виконана в протоконструктивістській естетиці, має чітку ритміку вузьких вертикальних вікон, поєднану з властивою конструктивізму апсидою головного входу. При цьому фасад будівлі симетричний, що не властиво стилю.

1934 року поруч із заводом побудували кінотеатр «Жовтень» (проєкт луганських архітекторів Кравченка і Домбровського). Масивна постконструктивістська споруда має виразний восьмиколонний портик, який початково вінчали скульптурні композиції. Фасад будівлі прикрасили характерними для ар-деко геометричними мотивами. Глядацька зала кінотеатру спершу була розрахована на 850 місць, та після реконструкції 1949 року її місткість зменшилась до 712 місць. Окрім глядацької зали, кінотеатр мав колонну, диванну та читальну зали, а також просторе фоє. Інтер’єр споруди прикрашали живопис і скульптури. Попри статус архітектурної пам’ятки, фасад з часом утратив скульптурні групи, а вже у XXI столітті замість кінотеатру в будівлі відкрили супермаркет.

У 1937 році в Луганську зʼявилася одна з найвишуканіших міжвоєнних житлових споруд — будинок інженерно-технічних працівників заводу імені Леніна (Свердлова, 2). Чотириповерхова потинькована будівля прикрашена барельєфами та скульптурами, має рустований фасад, розчленований пілястрами, а вітрини магазину на першому поверсі розділяють гранчасті напівколони.

Цікава й історія численних перебудов адміністративної споруди на вулиці Пушкіна, 6 (1926). Початково двоповерхова будівля стала першою в Луганську відомою спорудою радянської доби. Невідомо, як вона тоді виглядала, оскільки 1935 року до неї прибудували третій поверх, а у 1937–1938 роках — четвертий. У 1949 році, коли в споруді розміщався Обком КПУ, відбулася ще одна реконструкція (архітектор Іван Мінько), під час якої всередині будівлі оформили лекційну залу. Реконструкція змінила планувальне рішення та зовнішній вигляд споруди, що, на думку тогочасних критиків, підвищило її архітектурну виразність.

З 1912 року в Луганську починається історія місцевого палацу культури. Спочатку на вулиці Пушкінській, 2 збудували гірничо-комерційний клуб з бібліотекою, більярдною, кімнатами відпочинку та буфетом. Клуб став своєрідним культурним центром міста, де відбувалися виступи артистів як місцевих, так і імператорських театрів. За радянських часів тут розмістили театр опери та балету, проте за своїм плануванням, розмірами сцени, обладнанням і набором підсобних приміщень клуб погано підходив для цієї ролі. Тож міські й обласні організації неодноразово порушували питання про необхідність реконструкції та розширення єдиної в місті будівлі театру. У 1938 році будівлю клубу передали драмтеатру, але з усіх вищезгаданих причин його функціонування також було ускладнене.

Під час німецької окупації споруда постраждала від пожежі та бомбардування, і наприкінці 1944-го її вирішили невідкладно відновити, а заразом і реконструювати з використанням вцілілих цегляних стін та залізобетонних перекриттів (проєкт архітекторів Івана Мінька, Петра Єфимцева та Ігоря Домбровського). Триповерхова будівля отримала широкий, прикрашений барельєфами фронтон на 12-колонному портику. Стіни театру обличкували кам’яним тинькуванням з мармуровою крихтою білого та рожевого кольору. Всередині архітектори частково використали штучний мармур і дерево, а інтерʼєр декорували ліпленням, скульптурами та живописом. Будівлю здали в експлуатацію 1949 року, і первісно вона функціонувала як обласний драматичний театр. Пізніше тут розмістили обласний палац культури залізничників.

Поруч із палацом культури навпроти тодішнього Обкому спорудили одну з найвідоміших споруд Луганська — готель «Україна». Запроєктований відомим архітектором Йосипом Каракісом, він мав проєктну назву «Москва», пізніше змінену на «Жовтень» (сучасна назва — з 1991 року). Готель збудували з високоякісної нетинькованої цегли різних відтінків червоного, яку виклали мозаїкою, натомість пілястри, карнизи та лиштви декорували білою силікатною цеглою, що створило взаємодію кольорів на фасаді. Пілястри верхнього поверху зроблені трикутними й переходять в обеліски — таке рішення разом з аркатурою даху надало будівлі відтінку готики. При цьому центральний фронтон, слухові вікна та переходи між 4-поверховими й 5-поверховими секціями виконані в стилі бароко. А у візерунку головного фасаду мистецтвознавці вбачають розвиток орнаментальних традицій українського модерну, через що архітектора Каракіса згодом звинуватили в буржуазному націоналізмі. Зараз готель закинутий і не функціонує більш ніж десять років.

За аналогією з Москвою в багатьох містах СРСР створювали парки культури й відпочинку, що поєднували зелену зону (як правило, біля води) з різними рекреаційними спорудами: ресторанами, атракціонами, літніми кінотеатрами, кіосками пива та морозива тощо. Як правило, такі парки мали цікаве архітектурне оформлення павільйонів. У Луганську таким став парк Горького, розбитий у 1930-х роках на захід від Старого міста.

Проєкт парку розробив головний архітектор міста Олександр Шеремет. До його відкриття в липні 1936 року туди проклали трамвайні шляхи, якими курсували шість маршрутів. Комплекс парку мав фонтани, 57-метрову парашутну вежу, оранжерею, душовий комплекс і найбільший в УРСР танцювальний майданчик на 5 тисяч людей. Вхід до парку оформили колонадою, прикрашеною нині втраченими статуями фізкультурників. Ще одна колонада була всередині парку — вона теж не збереглася. У парку також розташована скульптура «Дівчина з веслом» — репліка однойменної скульптури в московському парку Горького.

Новий центр

Забудова поза межами Старого міста почала виникати вже в міжвоєнний період. У 1928 році в новому центрі вздовж вулиці Оборонної з’явилися перші корпуси Луганської обласної дитячої клінічної лікарні. 1929 року на Оборонній, 2 спорудили корпус Донецького інституту народної освіти (проєкт харківського архітектора Олександра Молокіна). Ця конструктивістська будівля є найкращим і мало не єдиним прикладом цього стилю в місті. Вона має асиметричний фасад з виразною апсидою, характерні для стилю вікна-ілюмінатори та суцільне скління сходових кліток.

Найбільшого поштовху забудові нового центру надає утворення Ворошиловградської області 1938 року, що передбачало появу відповідних для обласного центру адміністративних будівель.

1939 року архітектори Лебединський і Мороз розробили проєкт Будинку рад на новій великій центральній площі міста. Будівлю планували з величним 12-колонним портиком, прикрашеним барельєфами. Проте зрештою Будинок рад звели за проєктом архітектора Баталова, а попередні розробки лише взяли за основу. Презентована 1956 року будівля мала набагато менший розмах — замість масивного портика фасад прикрасили пілястрами та лаконічними колонами. В часи незалежної України тут розмістили одну з будівель обласної адміністрації.

Ще одним важливим містобудівним вузлом на межі Старого і Нового міста стає Червона площа, яку забудовують по периметру. Першою з нових будівель став клуб імені Сталіна (1941 рік, проєкт архітектора Русінова). Чотириповерхова споруда на Червоній площі, 7 має асиметричний фасад — вхідна група, фланкована двома ризалітами сходів, розташована в лівій частині об’єму. Сьогодні колишній клуб функціонує як Академія культури і мистецтв.

Головною спорудою ансамблю Червоної площі став чотириповерховий Будинок техніки, зведений на замовлення Міністерства вугільної промисловості (1950–1953 роки, проєкт архітектора Владислава Фадеїчева). В будинку влаштовували ознайомлення з новітнім шахтним обладнанням, технікою, передовими методами праці тощо. Тут також проводили лекції, заняття та конференції з обміну досвідом. Для цих потреб будівля мала експозиційні приміщення, глядацьку залу на 550 місць з кінопроєктором, аудиторії (зокрема велику — на 200 місць), кабінети, лабораторії та майстерні для навчання, а також читальну залу й книгосховище для тематичної бібліотеки. Вже за часів української незалежності така структура будівлі дозволила розмістити всередині Інститут культури і мистецтв Луганського національного університету.

Архітектурно Будинок техніки займає центральне, домінантне положення в ансамблі площі. Його поява свого часу зумовила реконструкцію самої площі та облаштування там скверу, зеленої зони, газонів, фонтанів, системи водних дзеркал, а також декоративних огороджень з граніту та чавуну.

Курдонерна структура П-подібної будівлі з парадними сходами утворює ефектну просторову композицію. Центральну частину будівлі вінчає башта зі шпилем. Крила будівлі, що виходять на площу, оформлені двоколонними портиками. Портик головного входу стоїть на високому гранітному стилобаті з широкими 12-метровими сходами. У верхній частині квадратні колони портика оформлені тематичним рельєфом і закінчуються розвинутими капітелями, тримають багатий антаблемент зі скульптурною композицією. Над центральною частиною будівлі виситься аттик з балюстрадою та обелісками, що слугує основою для двоярусної башти. Площина стін у межах портика прикрашена пластичними декоративними елементами.

Споруду увінчує пластична башта з вертикалями малого ордера та розвинутим ліпним карнизом. Оформлення віконних прорізів вдале за пропорціями й надає башті стрункості. Все це завершує ажурний шпиль із сітчастим плетінням декоративних металічних елементів, увінчаний шахтарською емблемою в золоченому вінку. Початково сітчасті елементи шпиля, заповнені спеціальним склом, були освітлені зсередини прожекторами. Біля підніжжя будинку на час відкриття були розташовані тематичні скульптурні композиції шахтарів та інженерів. У 2004 році скульптури замінили на нові — із зображеннями муз і фавна. Що сталося з оригінальними скульптурами — невідомо.

Ще однією важливо містобудівною віссю став бульвар вулиці Челюскінців, найяскравішим ансамблем якого був його перетин з вулицею Радянською, де в 1953–1954 роках спорудили наріжні будинки зі шпилями — № 64 і № 66. Першим у жовтні 1952 року на замовлення комбінату «Ворошиловградшахтобуд» почали зводити 4–5-поверховий 46-квартирний будинок № 64. Автор проєкту — архітектор Микола Волков — переробив проєкт інституту «Гіпроавіапром», додавши туди котельню та необхідні за вимогами спецприміщення. Але найголовнішою зміною стало перероблення наріжної частини будівлі — як планування поверхів, так і фасадів, з урахуванням надбудови увінчаної шпилем вежі.

У 1954 році в експлуатацію здали будинок № 66, що розташований навпроти будинку № 64 і симетрично відбиває його. Ці споруди стали одним із найупізнаваніших ансамблів міста.

Селища, квартали й доба модернізму

Луганськ має цікаву містобудівну особливість: окрім центральної частини, тут не виникло безперервної багатоповерхової міської забудови. Місто складається зі структурно окремих житлових утворень, натомість центр майже з усіх боків оточує приватна забудова, а вздовж ключових магістралей виникли окремі селища і квартали багатоповерхової забудови. Значною мірою це пов’язано зі структурою житла, яке підприємства споруджували для своїх робітників, — компактні, просторово рознесені поселення.

Одним з найбільших і найцікавіших поселень Луганська стало селище паротягобудівного заводу, що тривалий час називалося ОР (на честь Жовтневої революції). Тут є забудова різних періодів. Найстаріша частина селища — наближена до заводу місцевість Старе містечко, що складається з кількох кварталів приватної забудови. На південний схід від нього розташоване Нове містечко, що має вже багатоквартирні будинки, зведені в добу конструктивізму.

У повоєнну добу селище заводу активно розбудовували: тут зводили нові житлові будинки й гуртожитки, поєднані в ансамблі кварталів. Один із найцікавіших тут — трикутний квартал № 31, обмежений вулицями Херсонською, Лянгузова і Годуванцева. Протягом 1948–1950 років у кварталі звели 22 типові житлові будинки з місцевого каменю мергелю, обличковані цеглою та напівшлакоблоками. Для доставки будматеріалів на майданчик проклали вузькоколійну залізницю. Під час спорудження кварталу заразом облаштовували і територію — асфальтні тротуари, клумби, доріжки тощо.

Згідно з документами, за будівництво кварталу відповідав трест «Донмашбуд», який зазначав, що склад бригад ефективно підбирали за професіями. Проте на фотографії будівництва помітне оточення кварталу подвійним прозорим (не дощатим, а сітчастим) парканом з оглядовою вежею. Будівельний паркан зазвичай роблять з дощок, і він не буває подвійним. Охорона будмайданчика, як правило, сидить у будках, а не на вежах. Усе це може свідчити про те, що будівництво відбувалося руками в’язнів, про яких не любили згадувати в офіційних документах.

Найбільшим містобудівним плацдармом 1960–1980-х років у Луганську був величезний житловий масив Схід. Він складається з 15 мікрорайонів-кварталів, що мають імена, значною мірою повʼязані з радянським пантеоном: Східний, Дружби, Молодіжний, Сонячний, Якіра, Дзержинського, Ватутіна, Сазонова, Норинського, Жукова, Комарова, Гагаріна, Волкова, 50-річчя Жовтня і 60-річчя СРСР. Забудова масиву переважно пʼятиповерхова, хоча окремі молодші квартали мають уже девʼятиповерхову забудову.

З-поміж типових споруд масиву трапляються й унікальні, зокрема навчальний комплекс «Інтелект» (у минулому — гімназія № 42 та школа № 24). Комплекс павільйонного типу складається з виокремлених одноповерхових класів з верхнім денним освітленням та окремим навчальним блоком. Це абсолютно нетипова структура, що наближує колишню гімназію до експериментального навчального комплексу «Домінанта» в Києві (вулиця Юності, 1).

Інша цікава споруда масиву — модерністська бібліотека ЛНУ (вулиця Качалова, 179–181). Чотириповерхова споруда виконана в стилі пізнього модернізму й обличкована травертином.

У листопаді 1971 року в Луганську відкрили будівлю цирку, що має форму скошеного циліндра, розділеного сильно висунутим карнизом. Підкарнизна частина будівлі майже на всю свою площу засклена. Через три роки цей проєкт повторно використали під час спорудження цирку в Харкові.

До доби модернізму належить і автовокзал на вулиці Оборонній, 28 (1973 рік, проєкт архітектора Головченка). Будівля має трикутну форму і криті виходи до місця посадки. Фасад будівлі розчленований прямокутною сітчастою консоллю, що також слугує сонцерізом для внутрішніх приміщень. 

1980 року Луганськ отримав новий залізничний вокзал. На відміну від більшості міст, де історичну будівлю вокзалу руйнують, коли споруджують нову, в Луганську вокзал спорудили за 600 метрів від історичної будівлі, що продовжила функціонувати як музей залізниці.

Луганський вокзал цікавий не лише своєю нехарактерною для українських вокзалів формою гіперболічного циліндра, а й тим, що до нього провели автомобільну естакаду, що схоже на устрій сучасних аеропортів. А надземний критий перехід зʼєднує вокзал з найближчою трамвайною зупинкою.

У добу модернізму нові споруди виникають і в центрі міста. Одна з них — Луганський обласний російський драматичний театр імені Луспекаєва (1970), розташований біля обласної ради. Для його будівництва використали типовий проєкт інституту «Діпротеатр» на 800 місць, який для Луганська переробив архітектор Головченко. Будівля має виразну ребристу вертикальну ритміку, а сценічну коробку прикрашає барельєф.

На вулиці Тараса Шевченка, 4 спорудили будинок-гармошку, що складається із семи зигзагоподібних 15-поверхових секцій. Інший будинок, споруджений на межі 1970-х і 1980-х, дістав народну назву «Велика китайська стіна» — через довжину 582 метри і 20 секцій, найвища з яких має 14 поверхів. Будинок відіграє роль воріт висотної забудови міста з боку вокзалу і слугує тлом для кінної статуї Ворошилова. Це найдовший будинок Луганська і 11-й найдовший будинок України.

У 1986 році в центрі Луганська звели будівлю, що й досі залишається найвищою в місті. Це 19-поверховий готель «Луганськ» (початково — «Ворошиловград»), побудований на вулиці Радянській, 76 за проєктом архітекторів Барилюка, Харченка та Кияна.

Ще один вартий уваги готель доби модернізму під назвою «Дружба» спорудили 1987 року на вулиці Павла Сороки, 16-А. Він цікавий своєю трикутною формою — кожен наступний поверх менший за попередній. Цікаво, що таку саму трикутну форму має споруджена перпендикулярно будівля управління міських електромереж, що утворює з готелем єдиний ансамбль.