Now Reading
«Прийде втома слідкувати за цим. Але ми не маємо втомлюватись». Люди з Молдови та Грузії — про визнання Путіним «ЛДНР»

«Прийде втома слідкувати за цим. Але ми не маємо втомлюватись». Люди з Молдови та Грузії — про визнання Путіним «ЛДНР»

«Прийде втома слідкувати за цим. Але ми не маємо втомлюватись». Люди з Молдови та Грузії — про визнання Путіним «ЛДНР»

21 лютого президент Росії Володимир Путін заявив, що РФ визнає так звані республіки «ЛДНР». Вже наступного дня Державна Дума одноголосно підтримала це рішення, а на окуповану територію України зайшла регулярна російська армія. Росія не стала вигадувати щось нове — вона використала той самий сценарій, що й у Грузії, коли визнала Південну Осетію й Абхазію та Молдові, де є невизнана «Придністровська Молдавська Республіка», яка також контролюється Росією.

Більше того, навіть договір про співпрацю з «ЛДНР» майже повністю повторює договір про співпрацю з окупованими грузинськими територіями. Ми попросили ексміністерку внутрішніх справ Грузії, ексголову Національної поліції України Хатію Деканоїдзе та директорку незалежного молдавського медіа ZDG Аліну Раду розповісти, що вони думають про це «визнання» — і що можуть порадити Україні.


Аліна Раду, директорка незалежного розслідувального медіа Молдови ZDG

Я добре пам’ятаю [день, коли почалася війна в Молдові у 1992 році]. Тієї ночі я була в пологовому будинку. Коли ти народжуєш дитину, то думаєш про щось хороше, світле — а тут починається війна. Ти як мати розумієш, що нічого не можеш вдіяти.

Війна — це великий хаос і простому громадянинові іноді важко зрозуміти, що робити і як діяти. За кілька днів виповнюється тридцять років з початку війни [у Молдові]. На жаль, та війна не закінчилася й досі. Війна закінчилася на папері, але люди воюють у своїх умах, у своєму повсякденному житті та у своїх дискусіях. У Придністровському регіоні розташований найбільший склад зброї. Там і досі є російські солдати. Росія підписувала при ОБСЄ обіцянку вивести армію з офіційної території Молдови, але цього не сталося. Те, що ми побачили вчора, було як флешбек.

Вчора я відчула абсолютний біль за людину, яка не знає, що з нею станеться. Це громадяни, які мешкають у тих регіонах. Чи ця людина росіянин, чи українець — її життя вже ніколи не буде таким, яким було, де б вона не жила.

Ще відчула гіркоту, що ми всі разом — і українці, і молдавани, і Європа — щось недоробили, якщо це сталося. Як журналістка, я намагалася писати про Придністровський конфлікт багато років. Я їздила в Тирасполь [столиця так званої «ПМР»] писати про формат 5+2, про переговори між Придністровською та російською стороною. Українська делегація завжди була частиною цих процесів. Тодішні представники українського уряду були заодно з російською делегацією і не були за правду і за те, щоб вирішити цей конфлікт. Я їх питала, чому вони мовчать і не голосують із молдавською стороною, а вони просто відводили очі. Те, що ми як громадяни, активісти, члени якихось організацій недоробили колись — усе нам повернулося. Не можна підтримувати корумповану владу.

Прийде втома слідкувати за цим. Говоритимуть: «Скільки можна про це писати?». Але ми не маємо втомлюватися пояснювати, що нелегального там відбувається, хто в цьому винен, хто провокує, скільки це коштує в грошах і людських життях, у чому ця трагедія.   У випадку з Придністровською війною була група Ілашку, яких [під час війни] взяли як військових бранців і вони подали позов до ЄСПЛ. У 2014 році ЄСПЛ виніс дуже важливе рішення, яке зараз може й українська сторона використати. Це рішення показало, що Росія зобов’язана виплатити компенсації жертвам, і це означало, що Росія зізналася, що вона була агресором і брала участь у цій війні.

Я б порадила подивитися на ці прецеденти і не гаяти часу — подавати до Європейського суду. Я очікую, що європейські та міжнародні організації зроблять щось іще. Але громадяни України мають вимагати своїх прав і визнати агресора винним.

Хатія Деканоїдзе, грузинська опозиційна політикиня, ексміністерка внутрішніх справ Грузії та ексголова Національної поліції України

Ми проходили це ще 2008 року, коли Путін видав указ про Грузію, текст якого схожий на текст про Україну. Це так звані «миротворчі сили», які він відправив до Грузії та які вчора пізно вночі відправив до України. Тоді, у 2008 році, ми дуже багато кричали про те, що якщо у Заходу не буде адекватної реакції, то після Грузії буде Україна. Про це говорив [президент Грузії Міхеїл] Саакашвілі, весь грузинський уряд, але, на жаль, тоді Захід мав іншу позицію і тоді нам дуже багато говорили про те (навіть Путін сам), що грузини зробили провокацію, а російська армія захищала населення. Ви знаєте, що там була [російська] паспортизація, і ці регіони були окуповані.

Більшість уряду [коли почалася війна Росії проти Грузії в серпні 2008 року] була на канікулах. Я пам’ятаю, як вранці зателефонував мій друг і сказав, що нас бомблять. Я одразу повернулася до Грузії. Ми були не просто шоковані — ми вперше відчули, що можемо втратити батьківщину. Танки стояли за 15 кілометрів від Тбілісі й на них був напис «на Тбілісі». Це була консолідація всієї Грузії, всього народу, ми всі відчували, що наша свобода висить на волосині.

Вчора я мала схожі емоції. Україна для мене — друга батьківщина. Коли я вчора слухала [виступ Путіна], я подумала, що вже відчувала це. Зараз на цьому місці моя улюблена Україна, і я точно знаю, що мої друзі та всі українці відчувають.

Ми маємо пам’ятати: попри те, що Захід готується цивілізовано говорити з Путіним, це не допоможе. Вчора він дуже чітко сказав, що і Україна, і Грузія не заслуговують на те, щоб бути незалежними державами. Він веде таку політику сталінського ревізіонізму. Захід має розуміти, що якби вони були жорсткими у 2008-му і не говорили, що грузини зробили провокацію, то зараз була б інша ситуація.

Потрібно консолідуватися, ніколи не здаватися, бо свобода України — єдине, що зупиняє Путіна. Він ненавидить вільну Україну і не може пробачити Майдан. Він не може пробачити, що і в Україні, і в Грузії інші інтереси — квітуча та вільна країна. Ще дуже важливо ніколи не йти проти державних інтересів.

Потрібно пишатися Україною, бо українці — найбільш гордий народ. Ми бачили у 2014 році, як українці зупиняли Путіна, і, я думаю, зараз він боїться. Вчорашня його промова — промова егоцентрика-маніяка, злої людини, яка розуміє, що слабка і нічого не може зробити. Це було на його обличчі, тож не треба панікувати. Треба працювати, запроваджувати реформи та робити все, щоб Україна мала світле майбутнє.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top