Раз на два тижні головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона розмірковує про руїни, які можуть чимало розповісти не лише про минуле, а й про майбутнє суспільства.
У будь-якому, навіть найкрихітнішому містечку на території умовної Східної Європи, є руїни, що не дають містянам спокійно минати їх.
Ось, наприклад, Деволанівський узвіз в Одесі. Це вулиця, що тягнеться на кілька сотень метрів центром міста, перерізаючи шлях пішоходів до моря. Колись, у XIX столітті, узвіз вів до порту та карантинної стіни, за якою на карантині сиділи – майже як ми сьогодні – моряки, що поверталися з країн, де ширилася епідемія чуми.
Із часом функція вулиці змінювалася. З’являлися наливайки, будинки розпусти, магазини, гаражі, маєтки. Однією з головних локацій узвозу за радянських часів був завод «Епсілон», який випускав конденсатори для оборонної і космічної промисловості та побутової електроніки.
У 1990-ті завод закрився, його приміщення зайняли різні компанії, але потім і вони покинули старий будинок. Кілька років тому частина фасаду заводу впала, заваливши уламками вулицю. Шматки перекрить лежать там досі — їх добре видно згори, зі Строганівського мосту. На стіні біля одного з колишніх корпусів заводу, де ще на початку 2000-х працювало казино, хтось криво написав балончиком: «Рай». За роки безжив’я весь Деволанівський узвіз, з його історичними нашаруваннями, побудовами та перебудовами, перетворився на руїни. Місце стало ілюстрацією до будь-якої історії про апокаліпсис.
Одесити страшенно соромляться цього місця. «Перлині біля моря», одному з найбільших і найважливіших міст країни, не личить мати такі темні плями, як ця. Деволанівський узвіз тут багато хто називає «канавою». Тим сумнішим є факт, що названий він на честь Франца де Воллана — першого архітектора Одеси, який створив образ південного міста практично з нуля.
У 2015-му група місцевих ентузіастів і урбаністів придумала проєкт «Підмостов’я», щоб привернути увагу до проблеми та створити на місці руїн креативний кластер. Але ідея застигла в повітрі та розчинилася: охочих узятися за руїни по-справжньому не знайшлося. Тепер міська влада виділила 200 млн грн з бюджету на відновлення Деволанівського узвозу, тільки не надто зрозуміло, що реставрувати: більшість будівель на вулиці належить приватним власникам, а ті за роки руйнування узвозу навіть не поворухнулися, щоб бодай якось привести до ладу будинки. Такі місця завжди обіцяють полагодити, але ніколи цього не роблять.
Руїни є в будь-якому українському місті. Щодня ми бачимо довкола занедбані заводи, недобудови у стані розпаду, панельки, де панує пустка. Чи запитуємо ми себе, хто створив ці руїни? Як вони з’явилися? Хто дозволив появу всіх цих гнітючих руйновищ? Відповідь на кожне з цих запитань потребує ретельного громадського розслідування. Адже саме за допомогою таких руїн ми можемо дізнатися, в якому стані наше суспільство та чому таким стало. Через них стукає минуле, яке так і не було обдуманим і проказаним. І якщо ми не готові відповідати на ці запитання або хоча б час від часу ставити їх, значить, у майбутньому не уникнути нових руїн, нових недобудов — і нових ганебних плям на карті.
