Маленький світ комфорту. Історія українського бренду килимів, який їде на виставку в Ісландію | Заборона
Читаєте зараз
Маленький світ комфорту. Історія українського бренду килимів, який їде на виставку в Ісландію

Маленький світ комфорту. Історія українського бренду килимів, який їде на виставку в Ісландію

Оскар і Марійка — ісландський документальний фотограф та українська художниця-татуювальниця. На початку пандемії коронавірусу вони разом створили художній проєкт і назвали його «It’s all just kinda comfortable» [«Це просто доволі затишно»]. Це серія килимів, що зображує зараз недоступний і далекий для більшості людей світ. Забороні художники розповіли, як стали робити те, чого ніколи не планували, і як килими змогли замінити людські доторки.


Пляж, місце сили

У квартирі Марійки й Оскара повсюди стоять величезні рами з натягненими основами для килимів. Останні кілька тижнів їхні дні виглядають приблизно однаково: зранку вони стають біля рам, починають плести, ввечері лягають спати, а наступного дня все повторюють. За місяць у пари персональна виставка в Ісландії — вони вперше виставлятимуть свої роботи назагал і продаватимуть їх. Тому зараз вони дають собі перепочити лише раз на тиждень, у неділю. Решту днів вони створюють уявний безпечний світ, до якого можна доторкнутися.

Нитки, рами, ескізи та голки для килимів у їхньому житті з’явилися менш як рік тому. Тоді в розпалі був черговий карантин.

«Мені було дуже складно від непевності. Хотілося визначеності бодай у чомусь — зокрема й у творчості. Я ходила до психологині й вона якось спитала про мої місця сили — ті, де я почуваюся захищено та безпечно. У мене таке місце було — безлюдний невеликий пляж в Одесі», — згадує Марійка.

Пляж завжди був місцем, куди вона любила прийти, щоби побути наодинці із собою: туди рідко доходили натовпи. Щоправда, місцем сили він встиг побути недовго: через зсуви частина пляжу пішла під воду, та й загалом він перестав бути привабливим і комфортним. Власне, перестав бути тим безпечним та захищеним місцем для Марійки, яким був раніше.

«Я лишилася без цього важливого для мене місця, а нове поки не знайшла. Тоді психологиня запропонувала: якщо такого місця сили в мене зараз немає, то я маю його намалювати», — розповідає художниця.

Безформний світ

Марійка дійсно його намалювала. Її уявне місце сили нічим не нагадувало те, що вона створювала раніше: там не було тривожних химерних монстрів чи печалі. На її малюнку було багато рослин, море, килимки, столик з глиняним посудом і два безформних персонажі, які, здавалося, от-от розпливуться.

«Там було багато затишних елементів, які разом створювали світ. І це був той світ, якого мені бракувало», — згадує художниця.

На цьому малюнку вперше з’явилися персонажі, які були ніби про неї й Оскара, але насправді про будь-кого.

«Я не хотіла вкладати визначеність — це було більше про відчуття. Перші персонажі такого плану в мене були ще в художньому училищі, але тоді це був швидше крик, щоби піти від фігуративу. Мені було цікаво через аморфність передати, що вони відчувають, що відчуває їхнє тіло», — розповідає Марійка.

Тоді, ще в училищі, вона намалювала щось дуже схоже — завдання стояло зобразити парк, де гуляють люди, і дівчина намалювала двох людей у кафе, які стікали від спеки по столику.

«Викладачів тоді, пригадую, настільки розсмішила ця картина, що вони чи не вперше класно оцінили мою роботу. Саме тоді мені спало на думку, що можна передати відчуття через дуже просту форму. А ще, коли персонажі такі прості, то значно легше уявити себе на їхньому місці», — каже художниця. 

Час сповільнитися

«Ми застрягли тут на карантині — світ був абсолютно невизначеним, було неясно, чого чекати далі. Кожен хотів затишку для своєї психіки, кожен дивився похмурі новини. Люди не розуміли, що відбувається, і хотіли подорожувати, але не могли цього зробити. Ще пандемія змусила багатьох подивитися на своє життя, сповільнитися, переоцінити якісь речі. Для себе я зрозумів, що більше хочу працювати над глибокими проєктами, працювати на себе», — згадує Оскар.

Оскар працює документальним фотографом дев’ять-десять місяців на рік. За останні років п’ятнадцять він звик багато подорожувати світом та втілювати свої проєкти. Наприклад, він міг поїхати в Таїланд на кілька місяців, щоби знімати проєкт про секс-роботу. На карантині, як і багато хто, він втратив змогу їздити невимушено та будь-куди. 

Ще кілька місяців на рік Оскар працює рибалкою в Ісландії. Це його найдовша, найстабільніша та найоплачуваніша робота, яка дозволяє йому креативити мистецькі проєкти та їздити світом. 

«Я працюю в Ісландії 1-3 місяці, заробляю гроші — і можу не турбуватися про це решту року. Я виходжу в море на великому тридцятиметровому човні. Це буває досить важко фізично, особливо коли здіймаються великі хвилі та сильні вітри. Ще я роками працював там у режимі 6 через 6. Тобто я 6 годин працюю — і 6 відпочиваю, а потім знову виходжу у свою зміну. Тому я звик мало спати», — розповідає Оскар.

Світ тактильності

Ідея перетворити малюнки Марійки на килими належала саме Оскару.

«Кожен потребував доторків, але це теж опинилося під забороною. Ми раніше відчиняли двері й не боялися щось підчепити, а зараз будь-які доторки стали підозрілими. Ми не можемо чіпати все підряд, не можемо чіпати один одного. Я дивився на малюнки Марійки й думав: чому б нам не перетворити цей намальований світ на килим? Додати йому тактильності, щоби кожен міг до нього доторкнутися й це було легально», — згадує він.

Зараз у роботі пари близько десяти килимів. Вони різні, але їх об’єднує спільна ідея: це має бути місце комфорту, безпеки та затишку. Таке, в якому хотілося б опинитися кожному.

«Я намагаюся передати це відчуття через кольори, деталі, емоції — і багато елементів можна інтерпретувати по-своєму. Коли я намалювала парочку в оточенні квітів, то знала головне: я хочу створити відчуття, що вони ніби лежать у калюжі турботи й тепла. Хотілося показати стан, коли люди обіймаються — і навколо них оце приємне поле, суцільна малинова калюжа», — каже Марійка.

Те, що вона робить зараз, додає, — це значно більше про неї, ніж було раніше: «Я ніби стала гармонійна з собою. А мої роботи — ніби завершеніші, повноцінніші, об’єднані. Водночас люди часто бачать в моїх малюнках і килимах різне, своє — і для мене це велика цінність, бо мистецтво відкрите для інтерпретацій».

Нагору