Читаєте зараз
Манікюрниці в рабстві. Як жінок зі Східної Європи вербують на роботу на Близькому Сході

Манікюрниці в рабстві. Як жінок зі Східної Європи вербують на роботу на Близькому Сході

Katerina Sergatskova
Манікюрниці з України та Росії потрапляють у трудове рабство на Близькому Сході – розслідування Заборони

Сотні жінок з пострадянських країн їдуть на Близький Схід працювати в індустрії краси — манікюрницями, перукарками, косметологинями — і потрапляють у трудове рабство. У цьому їм «допомагають» рекрутингові агенції, які заробляють на них непогані гроші.

Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова поспілкувалася з кількома жінками, які потрапили до цієї пастки, та розібралася, як працює схема вербування нелегальної робочої сили.


2020 року, у самий розпал локдауну, українка Анастасія Харченко полетіла до Іраку на заробітки. Через українське агентство пошуку роботи Dream Job International її влаштували в манікюрний салон у Багдаді — там вона мала займатися нарощуванням та корекцією нігтів. За таку роботу платили набагато більше, ніж платять в Україні та в інших пострадянських країнах: їй пообіцяли 1800 доларів на місяць. Працювати було важко: вона обслуговувала по п’ять-шість клієнток на день, і з кожною треба було проводити близько двох годин — так робочий день розтягувався із самого ранку до пізнього вечора.

Брати вихідні керівництво салону не дозволяло: від клієнток не було відбою, а «робочих кобилок» не вистачало. Спочатку дівчина робила все, що від неї вимагали, але в якийсь момент у неї забрали документи на підставі оформлення тимчасової посвідки на проживання.

У такій країні, як Ірак, іноземка без паспорта, особливо жінка, стає дуже вразливою: за будь-який непослух роботодавець може здати її поліції, звідки вона неминуче потрапить до в’язниці за порушення міграційного законодавства. А якщо її звинуватить, наприклад, у проституції, — а для цього достатньо, щоби хтось сказав, що бачив, як жінка зустрічається з чоловіком, з яким не одружена, — то реакція правоохоронців буде ще жорсткішою: можуть посадити за ґрати на кілька років. І роботодавці шантажують своїх робітниць, щоби ті сиділи мовчки та відпрацьовували свою зарплату.

Рятувати Анастасію з полону (закреслено: манікюрного салону) довелося українському консульству в Багдаді. Повернувшись до Києва, вона зважилася відкрито розповісти, що відбувається з такими, як вона, на Близькому Сході, і про те, як рекрутингові агенції вербують жінок на нелегальну роботу, яка перетворюється на трудове рабство.

Усе почалося раніше…

Насті Харченко тридцять один рік. За останні три роки вона змінила з десяток салонів краси й майже стільки ж разів літала з України до Іраку. Уперше ми спілкуємося з нею на початку зими 2021-го — невдовзі після того, як вона повернулася із Багдаду. Невисока, дзвінкоголоса, вона має довге доглянуте волосся теракотового кольору й чубчик, що закриває брови. Вона говорить впевнено й не соромиться зі словами.

Настя народилася у великому промисловому місті — Кременчуці. У дитинстві батьки перевезли її до Києва, а після школи вона вступила на бюджет до Інституту культури ім. Карпенка-Карого — вчилася на режисера телебачення. Жила в гуртожитку, підробляла — сім’я бідна, свого житла не було. На четвертому курсі, каже вона, зрозуміла, що диплом не здасть, і залишила інститут. З гуртожитку одразу попросили на вихід із речами — пішла жити до рідних: жила то в знайомих, то в мами під Києвом. Спала на підлозі, бо ліжка не було. Влаштувалася манікюрницею в салон на Дарницькому вокзалі — вміла пиляти нігті, от і влаштувалася. То був 2018 рік — на той час манікюр у подібних салонах коштував близько ста гривень, їй діставалася половина. Копійки. А паралельно працювала адміністраторкою у студії звукозапису — там платили по 300 грн на день. На місяць виходило не більше п’яти тисяч, плюс треба було витрачатися щодня на проїзд.

«І ось ти пашеш, а стабільного доходу немає, перспектив немає, освіта не допомагає, — каже Настя. — І я собі вигадала, що поїду. З’явилася в мене така мулька».

Так у її житті з’явилася Марина. Марина зателефонувала Насті по телефону, який та залишила на одному із сайтів пошуку роботи, та запропонувала їй поїхати до іракського Курдистану «робити нігті».

«Я спочатку взагалі не зрозуміла, про що вона говорить, який ще Курдистан, — згадує Настя. — Пригадую, що відразу поклала слухавку».

Незабаром вона натрапила на Курдистан і пропозицію «робити нігті» за гідні гроші в оголошенні в інстаграмі. Пропонувала все та ж Марина. Настя зв’язалася з нею, і та назвала їй суму, від якої в дівчини спалахнули очі: зарплата від тисячі доларів.

Настя знала, що не відповідає вимогам вакансії: вона не вміла нарощувати нігті — тільки «пиляти». Але Марина запевнила її, що усьому навчить, тільки аби та поїхала з нею: робочі руки були дуже потрібні в Krishma Nails — салоні краси в Курдистані, який щойно відкрився. Настя вирішила, що не має вибору.

Так вона вперше опинилася в Іраку.

А там…

В Ербілі Настю разом із Мариною, кілограмами гель-лаків та інших матеріалів для нарощування нігтів зустрів чоловік. Він поселив дівчат у готель на ніч, поки для них підготують апартаменти при салоні, і перше, що зробив, — забрав паспорти. Настя насторожилася і спитала, навіщо. Їй відповіли: на цей паспорт господарі салону оформлюватимуть ікаму (iqama) — тимчасову посвідку на проживання. Так вона дізналася, що робоча віза, яку їй нібито зробили перед польотом до Іраку, — це звичайна візит-віза, яка діє лише 30 днів, і працювати з нею не можна. Тобто її обдурили, коли запевняли, що вона матиме візу під робочий контракт.

Сильно обурюватися першого ж дня Настя не стала: все-таки перед очима маячила цифра — тисяча доларів.

Час минав, дівчата працювали. Матеріали почали закінчуватися, і Марина повідомила господарів салону, що їй треба з’їздити в Україну на закупівлю, і попросила повернути її паспорт. Паспорт довго не повертали, посилаючись на те, що роблять ікаму. Коли до закінчення терміну візи залишалося кілька днів, Марину разом із Настею повезли до якоїсь адміністративної будівлі та попросили здати кров. В Іраку кров здають для отримання документів. Але навіть після цього їм не поспішали повертати ані паспорт, ані ікаму.

«Ми здійняли скандал, лаялися, я відмовилася працювати з клієнтами — і тоді вони віддали нам документи», — каже Настя.

Невдовзі після того між Настею та Мариною стався конфлікт: увечері після важкого робочого дня вони посварилися, і Марина її вдарила. Керівництво салону не втрутилося, вважаючи бійку «жіночими розбірками». У поліції звернення Насті також проігнорували. Тим часом вона була змушена жити в одній квартирі з колегою, яка її вдарила, — це було неприємно. Тоді вона вирішила повернутися в Україну.

А далі…

Декілька місяців вдома пройшли безрадісно: роботи не було, грошей теж. Настя вирішила повернутися до Курдистану.

«Все-таки за два з половиною місяці там мені заплатили зарплату двічі, а на той момент вона становила 1100 доларів, — каже Настя. — І я подумала: все-таки я молодець, треба ще більше!»

Прилетівши до Ербіля знову, Настя зіткнулася з несподіваною проблемою. Виявилося, що дозвіл на проживання, який їй видали минулого разу, закріплений за конкретним роботодавцем, і цей роботодавець заплатив за його оформлення одну тисячу доларів. З цією ікамою можна рік жити в Курдистані, не виїжджаючи на територію республіки Ірак, але працювати можна тільки в компанії роботодавця, який оформив документи. Тобто доля Насті залежала від настрою господаря салону. А він, як незабаром з’ясувала дівчина, був дуже незадоволений тим, що довелося віддати гроші за ікаму співробітниці, яка через кілька місяців поїхала, не встигнувши «відпрацювати» вкладення.

«За їхніми правилами, новий господар має мирно домовитися з моїм попереднім господарем, — пояснює вона. — І тоді вони це якось оформлюють або просто на словах домовляються, тобто іноді навіть нічого не змінюється в паперах».

Настя почала спішно шукати салон, який зможе домовитися з її «господарем» та виплатить йому витрачені на ікаму гроші. Вона перепробувала три салони, але з кожним виникала якась проблема: то роботодавець вимагає брати все більше клієнтів (що означає роботу до ночі без вихідних), то грубо поводиться з робітницями, то ще щось.

«Перші два тижні всі шовкові та розповідають тобі, яка ти гарна працівниця, — каже Настя. — Але на третій тиждень починається пекло: тобі раптом починають говорити, що ти дуже погана працівниця, що ти маєш відпрацювати витрачені на тебе долари, що не маєш виходити ввечері з дому, не маєш ні з ким бачитися після роботи. І все це робиться для того, щоби зрештою не заплатити».

Настя каже: через те, що вона відмовлялася працювати в поганих умовах, її прозвали «проблемною». Після чергової зміни салону перший роботодавець почав їй погрожувати: жоден із її нових «господарів» не хотів виплачувати йому гроші за ікаму, і він почав писати, що подасть на неї заяву до поліції.

Вона знову вилетіла до Києва — «пересидіти».

«З моменту отримання іками вже пів року минуло, і я зрозуміла, що ніхто за пів року не виплачуватиме тисячу доларів, — каже вона. — Ну й немає сенсу знову їхати до Курдистану, якщо так».

Багдад

Після низки невдалих поїздок Настя натрапила в соцмережах на агентство Dream Job International. Воно спеціалізується на працевлаштуванні майстринь манікюру, перукарок, хостес та офіціанток у країнах Близького Сходу — Об’єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Туреччині, Омані. Основна частина вакансій припадає на Ірак та Іракський Курдистан. З нею зв’язалася менеджерка Ганна Скрипка — вона називає себе співвласницею агентства. Вона вислухала історію Насті про пригоди з роботодавцями в Курдистані та запропонувала спробувати Багдад. 

Йшов 2020 рік, по всьому світу ввели обмежувальні заходи у зв’язку з поширенням коронавірусу. Роботи практично не було: салони краси по всій Україні закрилися. Настя ниділа в безгрошів’ї. Потрібно було приймати рішення без зволікань.

«У мене нервова система була вже розхитана всіма цими проблемами з грошима, тому я була готова й на Багдад», — згадує вона.

Манікюрниці в рабстві. Як жінок зі Східної Європи вербують на роботу на Близькому Сході

Настя одержала контракт майстра нарощування нігтів в одному з багдадських салонів краси. Їй пообіцяли зробити робочу візу, але знову обдурили: коли вона приземлилася в столиці Іраку, з’ясувалося, що має візит-візу на 30 днів. Хазяйка салону не поспішала відкривати їй дозвіл на проживання. Минуло три тижні, і Настя почала панікувати.

«Мені [невдовзі] пояснили, що зазвичай сюди всі приїжджають із візит-візою й після 30 днів сидять на «прострочці», а потім після вильоту оплачують штраф, — каже вона. — Так працює ця схема. Ніхто не хоче вкладатися в оформлення документів. Ми одразу стаємо нелегалами».

З господаркою стався конфлікт: та відмовилася платити Насті зарплату, посилаючись на те, що та «створює забагато проблем» своїми вимогами. Тоді розв’язувати проблему зголосилася Ганна Скрипка із Dream Job. Вона запропонувала перевести Настю до іншого салону.

У новому салоні, який курувала Скрипка, поклялися, що зроблять їй легальні документи, і попросили Настю віддати свій паспорт та недійсну курдистанську ікаму. Вона віддала документи, оскільки довіряла агенції, яка взялася її працевлаштувати. Час минав, але новин про легалізацію все не було. І тоді Настя дізналася, що господарі салону передали її документи попередній хазяйці — тій самій, яка не заплатила їй за три тижні роботи.

«Щойно вона отримала мої документи, то почала вимагати з мене дві з половиною тисячі доларів нібито як компенсацію за витрачені на мене гроші», — каже Настя.

І знову вона перейшла до іншого салону. Це було вже незаконно: дівчина не мала ні паспорта, ні посвідки на проживання — лише старий закордонний паспорт, термін якого спливав через місяць. Настя називає його «прикривачкою» — зберігала на крайній випадок. І крайній випадок трапився.

«У мене стався нервовий зрив, — каже Настя. — Я зрозуміла, що мною скористалися, що я добровільно віддала паспорт якимось куркам, що я абсолютно не маю тут жодних прав. Я просто злягла, як прокажена, розуміючи, що з цього реально вже не виберешся. Слава богу, що в тебе є ліжко, і ти не на вулиці. А якщо опинишся на вулиці, тебе посадять у в’язницю і дай боже, щоби тебе звідти витягли. А ще були фільми про ІДІЛ [з 2014 до 2017 року терористична організація «Ісламська держава» захопила третину території Іраку, проти неї велася війна на заході країни, невеликі осередки діяли в Багдаді й після 2017-го] — я їх подивилася. Я навіть змирилася з думкою, що тут навічно».

У такому стані Настя зв’язалася з українським консульством у Багдаді.

Останній день

З Настею вийшов на зв’язок сам консул Іван Гончаренко. Він повідомив, що кілька днів тому зміг евакуювати українку, яка, як і вона, потрапила в трудове рабство — і сказав, що треба придумати план втечі.

«У салоні стежили, з ким ми розмовляємо та зустрічаємось, і доповідали все господині, — згадує Настя. — Тому я вигадала план: узяла свій паспорт-«прикривачку» й домовилася із сусіднім магазином, що залишу його там, а співробітник консульства його забере. У консульстві сказали, щоби я була на роботі в певний час».

Настя попередила інших українок, які працювали в салоні: «буде облава».

У призначений час на салон налетіла міграційна поліція. Затримали всіх: адміністраторів, манікюрниць та перукарок із Сирії, Ефіопії, Уганди, Лівану, України — і разом з ними Настю.

Настя каже, що запам’ятає той день на все життя. Це сталося 21 січня — того ж дня в Багдаді стався теракт «Ісламської держави», перший за три роки після того, як країна виграла війну з терористами. Усе місто стояло на вухах, поки Настю разом з іншими жінками везли машинами з мигалками в аеропорт. Незабаром вона опинилася вдома, у Києві.

Тим часом…

Індустрія краси на Близькому Сході влаштована зовсім інакше, ніж, наприклад, у Східній Європі. У мусульманських спільнотах роботу у сфері послуг багато хто вважає «нереспектабельною» працею, тому для цього наймають заробітчан. Запрошують переважно робітників та робітниць з африканських країн, а також із Росії, України, Білорусі, Центральної Азії.

Анастасія Харченко каже, що українки та росіянки цінуються на Близькому Сході найбільше, оскільки в цих країнах найвищий рівень освіти й вони добрі спеціалістки в індустрії краси. Важливий чинник, на її думку, у тому, що трудові мігранти зі Східної Європи — це білі і, як правило, самотні жінки, які звикли на батьківщині отримувати за свою працю копійки, завдяки чому ними легко маніпулювати.

За останні кілька років у деяких країнах Близького Сходу стався сплеск популярності індустрії краси: салони відкриваються один за одним, арабки активно користуються послугами нарощування нігтів та волосся, масажу, пластичної хірургії. Деякі салони, наприклад, в Ербілі, займають цілі дво- та триповерхові будівлі, і в них одночасно працює по шість-десять майстринь манікюру різного рівня. Професійних майстринь там шукають постійно.

Манікюрниці в рабстві. Як жінок зі Східної Європи вербують на роботу на Близькому Сході

«У мене вкрали все, що в мене було»

Наталя (ім’я змінено задля безпеки на прохання героїні) полетіла працювати в Багдад, коли їй виповнився 41 рік. Вона народилася і виросла в Дніпрі та все життя працювала в індустрії краси майстринею манікюру. До карантинного 2020-го вона встигла попрацювати понад рік у столиці Катару Досі, і повернулася звідти через локдаун.

«Я хотіла в Україні пересидіти, щоби потім знову повернутися до Катару, — розповідає Наташа. — Але все це затягнулося на рік, і поїхати туди вже не було можливості. Так я почала шукати вакансії в інших країнах Близького Сходу, бо там добрі зарплати».

Наташа знайшла в інстаграмі сторінку рекрутингової агенції «Спектр-рекрут» та попросила підібрати їй вакансію. Там запропонували роботу майстра манікюру в Багдаді в салоні Soisbelles. Її переконали в тому, що робочу візу вона отримає відразу після прильоту. В аеропорту їй поставили звичайну візит-візу, яка діє 30 днів, й одразу ж повезли до салону — працювати. Салону дуже терміново були потрібні робочі руки. Насамперед Наташа розпакувала свої інструменти для манікюру, які привезла із собою.

Наташу попросили працювати з ранку до пізнього вечора та виїжджати на процедури додому до клієнтів. Робочий день розтягувався нескінченно, а вихідних не давали. Її здивувало й те, що до робітниць, які приїжджають до Іраку з африканських країн, ставилися гірше, ніж до українок: багато з них ночували у підсобці прямо в салоні та харчувалися недоїдками з господарських обідів, а платили їм лише 300 доларів на місяць — на відміну від Наташі, якій пообіцяли 1800 доларів.

«Жінки з Ефіопії та Уганди виконують там найбруднішу та малооплачувану роботу, — каже Наташа. — У них забирають паспорти та роками не повертають, а всю зарплату перераховують їхнім родичам, а не віддають на руки. Таке відчуття, що до них там ставляться як до тварин».

Ще Наташу насторожило ставлення господарки салону до організації житла для співробітниць.

«У нас в апартаментах замість туалету був просто отвір у підлозі — як на вокзалах, — а замість душу був шланг зі слабким тиском води, — згадує Наташа. — З трьох квартир [де жили робітниці] тільки в одній була гаряча вода з напором, а в решті води не було взагалі. Бувало, що ми не милися по кілька днів. Не у всіх були ліжка — спали на матрацах. Ми ходили засалені, недоглянуті, і коли приходили після роботи, просто надягали піжами й падали спати — більше не було ні часу, ні бажання».

Минуло два тижні після прильоту в Багдад, і Наташа дізналася, що в дівчат, які приїхали працювати в салон раніше за неї, забрали паспорти три місяці тому — нібито для оформлення посвідки на проживання. І в цей момент господиня повідомила, що найближчим часом планує забрати документ і в неї.

«Тут я зрозуміла, що до кінця візи залишається лише два тижні, — каже Наташа. — Я сказала їй, що паспорт не віддам, і одразу ж написала в наше консульство. Вони миттєво відреагували».

Хазяйка салону, каже Наташа, дізнавшись, що та зв’язалася з консульством, вигнала її на вулицю й повідомила, що не віддасть їй її інструменти, а якщо та обурюватиметься, напише на неї заяву в поліцію за крадіжку.

«Грошей мені ніхто не заплатив, — каже Наталка. — У мене відібрали всі мої доробки, усе, чим я заробляла на життя, вкрали мою кар’єру».

Консульство організувало виїзд Наташі до України. Кілька місяців вона не могла влаштуватися на роботу і, за її словами, страждала на депресію.

А зараз…

Після повернення з трудового рабства Анастасія Харченко більше не фарбує волосся в рудий і заплітає просту приглушено-русяву кіску. У неї немає роботи і вона боїться знову потрапити до пастки.

Чому такі, як Настя, потрапляють у рабство? Вона вважає, що причина очевидна.

«Здебільшого на такі пропозиції погоджуються малозабезпечені жінки, а часто ще й із проблемами в сім’ї: чоловік б’є, наприклад, — каже Настя. — Знаю багато дівчат, яких чоловік ображає в Україні, і вони просто хочуть втекти. Або це одинока мати, у якої як мінімум одна дитина. Іноді хвороба родичів мотивує людей поїхати: матері потрібна операція, а тут їм пропонують картинку — тисяча доларів чистими: ви на 200–300 на місяць живете розкішно, а тисячу додому відправляєте. І виходить, що ви хороша людина, чесно живете, та ще й сім’ї допомагаєте. Ми готові жертвувати собою заради добра сім’ї і йти на такі ризики. Ну або я — чудо-юдо без житла — я розумію, що якщо попрацювати рік на такій зарплаті, можна квартиру купити десь у невеликому місті».

Сьогодні в салонах в Іраку та на Близькому Сході працюють сотні жінок з України. В одному тільки Багдаді не менше ніж п’ятдесят українок, у містах Курдистану — близько чотирьохсот.

Один з основних «постачальників» робочої сили з України на Близький Схід — агенція Dream Job International. Нею керує Ганна Скрипка, а офіційний власник — її чоловік Андрій Скрипка. За даними сервісу YouControl, компанія була зареєстрована у 2017 році на громадянина Лівії Халіфа Халеда Халіфа Алі, а у 2019-му її перереєстрували на Скрипку.

У розмові із Забороною Ганна Скрипка каже, що найбільше вакансій для українок — у Курдистані, а їхати більше хочуть до Катару, «бо там наречені багаті є».

«Повертатися додому вони [майстрині] не хочуть: спробували кеш, готівку хорошу, побачили, що там добре, що не треба платити за комуналку, за житло, хороша зарплата, чайові», — каже вона.

Скрипка підтвердила Забороні, що роботодавці в Іраку забирають паспорти в співробітниць.

«Бо дівчата там часто зустрічають хлопців. Наші дівчата дуже популярні серед чоловіків, і вони цим користуються, — пояснює вона. — А до паспорта [там] не ставляться так суворо, як ми, хоч я, звичайно, дуже проти цього. Вони забирають паспорт як гарантію того, що людина працюватиме та не залишить завтра салон без майстра. Якщо комусь щось не подобається і [вона] хоче поїхати додому, [відбирають паспорт] не для того, щоби додому не поїхала, а щоби не перейшла до конкурента. Роботодавці найбільше від цього страждають».

У випадках, коли заходить розмова про переведення дівчини в інший салон, як це було в Насті, Ганна Скрипка, як вона стверджує, завжди «включається» в цей процес.

«У такому випадку я маю поміняти майстра, а майстру знайти іншу роботу, — каже вона. — Завжди можна перевестись. Тільки другий роботодавець має виплатити першому гроші, які він витратив: на квиток, на візу. Чому той має це все безкоштовно отримати?».

Відповідальність — на найбільш незахищених

Агентство Dream Job International, як і інші подібні компанії, отримує винагороду за пошук співробітниць для своїх клієнтів — за даними джерел Заборони, близько 500 доларів за людину. Скрипка каже, що ця сума менша. За місяць, каже Ганна Скрипка, вона отримує заявки на трьох-чотирьох робітниць від десятка салонів. Не всі з них проходять співбесіду, але навіть якщо агентство «продає» десять співробітників на місяць, то заробіток становить близько п’яти тисяч доларів.

Офіційно агентство не фігурує в контрактах, а переговори в конфліктних ситуаціях веде в приватному порядку.

Адвокатка юридичної фірми «Алєксєєв, Боярчуков та партнери» Юлія Лец на прохання Заборони вивчила кейс манікюрниць, які потрапили у трудове рабство в Іраку. На її думку, відповідальність за подібні ситуації найчастіше лягає на жінок, які погодилися поїхати за кордон без робочої візи.

«Неофіційне працевлаштування вигідне іноземним роботодавцям завдяки економії на податках, соціальних відрахуваннях, страхових внесках, — каже Юлія Лец. — Для самого заробітчанина нелегальна трудова діяльність має багато небезпечних моментів. Іноді агенції з працевлаштування пропонують нелегальну працю, а, буває, навпаки приховують цю інформацію від претендента. Тому українці, які погодилися на нелегальну роботу, стають незаконними трудовими мігрантами й часто зазнають постійного психологічного тиску з боку роботодавців. Крім того, працюючи та підробляючи за туристичною візою, людина одразу стає нелегалом».

Один із найважливіших моментів, на які потрібно звертати увагу, каже юристка, — це дотримання правил роботи агентства, яке надає послуги з працевлаштування за кордоном. Насамперед агентство має одержати спеціальну ліцензію на таку діяльність — її видає Міністерство соціальної політики. Перевірити перелік компаній, які мають таку ліцензію, можна на сайті відомства. За українськими законами займатися працевлаштуванням за кордоном без ліцензії — це адміністративне порушення, за яке накладається штраф у двадцятикратному розмірі мінімальної зарплати.

Агентство Dream Job International у списку одержувачів державної ліцензії є, проте вона поширюється лише на одну країну — Лівію. Цей посередник не має права влаштовувати людей на роботу в інших країнах. Ганна Скрипка не змогла надати Забороні копію ліцензії, виданої Міністерством соцполітики, і пояснити, чому в ліцензії немає ні Іраку, ні Катару, ні інших держав, куди агентство відправляє претенденток на вакансії. На сайті Dream Job цієї інформації теж немає.

Також, за словами юристки Юлії Лец, посередник має забезпечити робочою візою людину, яку влаштовує на роботу.

«Буває, агентства обіцяють, що підготують весь необхідний пакет документів для роботи за кордоном, проте замість робочих віз оформлюють туристичні, — каже Юлія Лец. — У результаті в дівчат з’являються проблеми із законом, і вони потрапляють в залежність від своїх роботодавців. Мало того: дуже часто в них забирають документи й це призводить до різних проблем, зокрема, пов’язаних із поверненням в Україну. Нелегальний працівник фактично не існує в роботодавця, і нікому не відомо, що така людина працює — відповідно, роботодавець не несе жодної відповідальності».

Якщо ж посередник бере гроші з претендента й не надає обіцяних послуг (наприклад, роботодавця не влаштувала кандидатура або консульство відмовило у візі), то його кваліфікують як шахрая — за це вже загрожує кримінальна відповідальність. У розмові із Забороною Ганна Скрипка заявила, що грошей із шукачів роботи агентство не бере.

«Ти з рабства вийшов, а рабство за тобою біжить»

Повернувшись з Іраку після першого епізоду, 2018-го, Анастасія Харченко подала заяву до поліції. Вона хотіла притягнути всіх причетних до схеми підприємців до відповідальності за торгівлю людьми.

«Нам тільки здається, що торгівля людьми — це коли тебе садять у мішок чи багажник, — каже вона. — А насправді це недотримання трудового договору. Люди ведуться на цей договір. Ви починаєте вірити в те, що це реально та легально, але пахати по 14 годин — це ніяк не легально. Це неоплачувані години, ніде не зафіксовані, а відбирання паспорта — це взагалі перша ознака рабства».

Юристка Юлія Аносова з організації «Ла Страда», яка допомагає жертвам торгівлі людьми, супроводжувала справу Насті. За її словами, її заяву так і не внесли до офіційного реєстру, а наведені факти не розслідували. До 2019 року заява була в департаменті МВС у боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, але після його розформування її перевели до новоствореного департаменту міграційної поліції при Нацполіції. Матеріали в справі Насті надіслали в архів.

Юристка каже, що у фактах, описаних Настею, є всі ознаки трудового рабства. Чому поліція не побачила в цьому складу злочину, незрозуміло. Вона вважає, що це пов’язано зі стереотипом про те, що жінки не зазнають трудової експлуатації.

«За статистикою, яку збирає Міжнародна організація міграції, 90% постраждалих від трудового рабства — чоловіки, — пояснює Юлія Аносова. — У поліції є упередження щодо жінок, що ті можуть потрапляти лише до сексуального рабства. Очевидно, що там не дуже розуміють, що таке трудова експлуатація».

«Уся ця історія, яка зі мною сталася, — це, звісно, ​​дуже неприємно, — каже Настя. — Але, принаймні, я нікому нічого не винна, я не в рабстві, я з нього вийшла й можу спокійно про це говорити. Нещодавно в мене була співбесіда: я пішла в громадську організацію, яка допомагає дітям-сиротам та дітям з інклюзивними потребами. Директриса мені каже: «А от мій син у Польщі працює». Я говорю: «Та там таке ж рабство». А вона: «А мій син — менеджер із підбору персоналу!». Тобто ти розумієш, чим він займається: шукає таких, як я. Ти з рабства вийшов, а воно за тобою біжить».

Дорогі читачі!

Якщо ви чи ваші знайомі ставали жертвами трудового рабства, розкажіть про це авторці — напишіть на email Катерині Сергацковій.

У випадку, якщо ви або ваші знайомі прямо зараз перебувають у небезпеці, рекомендуємо звертатися сюди:

  • Урядова гаряча лінія Мінсоцполітики України: 15–47
  • Національна гаряча лінія Міжнародної організації з міграції: 527
  • Національна гаряча лінія La Strada: 116–123

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору