Анна та Юсуф.
Як в Україні та Польщі діють схожі методи фабрикації релігійного тероризму — і чому це небезпечно
Ілюстрації: AVE
Звинувачення іноземців у релігійному фанатизмі держави використовують для внутрішніх цілей, а авторитарні режими користуються цим, щоби повернути до країни небажаних громадян. Цьому сприяє брак знань та байдужість спецслужб у таких країнах, як Польща та Україна. Польський репортер Павел Пєньонжек разом з українською журналісткою Альоною Савчук дослідили, як держави безпідставно звинувачують іноземних мусульман у тероризмі й розповідають паралельні історії арешту таджика в Польщі та росіянки в Україні.
Ми зустрічаємо Анну Каракотову у дворі житлового комплексу на Печерську — елітному районі Києва — поруч із будівлею Державної міграційної служби України. Це молода, струнка жінка в чорному хіджабі та сукні, з однорічною дитиною на руках. Її чоловік Магомед Абдулкарімов щойно ходив до міграційної служби, щоби попросити чиновників негайно прийняти документи в його дружини. Якщо Каракотовій відмовлять, її разом із п’ятьма дітьми депортують в Росію. Лише прохання про політичний притулок може зупинити цей процес. Сама вона не наважилася піти до чиновників, адже раніше були випадки, коли невідомі злочинці викрадали таких людей на вулиці поруч із міграційною службою та вивозили за кордон для передачі російським правоохоронним органам.
Статус Каракотової в Україні невизначений. Понад три роки вона чекає на отримання статусу біженки, намагаючись довести, що в Росії проти неї сфабрикували кримінальну справу про участь в організації «Ісламська держава», яку багато країн світу вважають терористичною, і що на неї там чекає арешт, суд та виправна колонія. Але українські установи одна за одною відмовляють жінці, намагаючись позбутися проблеми.
Юсуф (ім’я змінено) виїхав із дому, щоби дістатися Мокотова, житлового району Варшави, о 7.30. У цей час він мав зустріч у польській Агенції внутрішньої безпеки (АВБ). Співробітники спецслужби хотіли зустрітися з ним, оскільки, як вони сказали, справа стосувалася національної безпеки. Юсуф мав контакт зі службами раніше, тому це виглядало як чергова звичайна зустріч. Однак цього разу не йшлося про розмову. На нього наділи наручники й посадили в машину.
Згодом він опинився в суді. З екрана комп’ютера суддя сказав, що йому пред’явлено звинувачення. Юсуф запитав, у чому його підозрюють — але у відповідь почув, що це державна таємниця. Суд не надав жодних доказів і постановив, що Юсуф має бути депортований до Таджикистану, громадянином якого він є, і що відтепер йому заборонено в’їзд до Шенгенської зони на п’ять років. До моменту депортації він повинен перебувати в ізоляторі в Перемишлі — місті на південному сході Польщі, куди його негайно відправили. Спочатку він мав провести там три місяці, але згодом його арешт було продовжено ще на три. Юсуф і досі перебуває під вартою.
Каракотова народилася в російській республіці Карачаєво-Черкесія, виросла в християнській родині та прийняла іслам після 20 років. Вона познайомилася і вийшла заміж за Калімуллу Сапігулаєва — мусульманина з Дагестану. Вони оселилися на його батьківщині. Одного дня чоловік зник. Раніше він казав їй, що за ним стежать, радився, що робити й чи варто їм на деякий час залишити Дагестан. Одного разу він поїхав на роботу й більше не повернувся. Після зникнення чоловіка в Анни народилася друга дитина.
Протягом року родина Сапігулаєва намагалася про нього щось дізнатись. Писали в усі можливі інстанції. А в ніч з 16 на 17 лютого 2013 року спецслужби в одному з дагестанських лісів вбили трьох нібито бойовиків. Одним із них, повідомили у ФСБ, виявився зниклий Сапігулаєв.
«Звичайно, вони звинуватили його в тероризмі — у тому, що він був членом якоїсь збройної групи. Ми всі були шоковані», — згадує Каракотова.
Вона переконана, що із Сапігулаєвим розправилися через його критику влади.
«Щось подібне трапляється не вперше. Вони [спецслужби] і далі викрадають молодь у селах. Дружини та матері ходять із плакатами в пошуках своїх чоловіків. Багатьох не знайшли: їх просто десь закатували й заховали», — каже Каракотова.
Викрадення мусульман у Дагестані, Інгушетії та Чечні — це ехо війни на Північному Кавказі. Відтоді, як друга чеченська війна закінчилася знищенням більшості бойовиків та прибічників незалежності республік, у регіоні регулярно проводять рейди — так звані «антитерористичні операції». Влада позиціонує ці спецоперації як боротьбу з релігійним тероризмом, але зазвичай це розправа з активними молодими людьми, які проявляють незгоду з офіційною позицією місцевих чиновників та спецслужб.
Співробітники ФСБ приходили до неї додому й називали «дружиною терориста». Згодом вони дали зрозуміти, що буде краще, якщо Каракотова поїде з Дагестану. Вона вирішила повернутися до батьків, у Карачаєво-Черкесію. Але і там їй не було спокою. Практично відразу після прибуття працівники ФСБ відвезли жінку на допит. Зрештою вони прямо сказали, що Каракотова має поїхати, інакше не дадуть їй жити й рано чи пізно знайдуть «щось» на неї.
Разом із двома дітьми Каракотова виїхала до Туреччини, а через місяць поїхала до Єгипту. Вона вважала, що це гарне місце, бо діти зможуть вивчати арабську мову та здобути належне релігійне виховання, а життя там не коштуватиме дорого. Вона переїхала до Олександрії і знову вийшла заміж, цього разу — за студента з Дагестану Яксуба Омарова.
Спочатку все було добре: її чоловік навчався, діти ходили в садок. Щоправда, час від часу з батьківщини надходили зловісні новини: її банківські рахунки було заблоковано, а спецслужби переслідували її батьків і розпитували про неї. Вони переконували матір Каракотової, що її дочка тривалий час живе в Сирії, хоча на той момент Каракотова приходила до російського консульства в Олександрії, щоби зареєструвати новонароджену дитину.
Через деякий час Омарова депортували з Єгипту.
«Щойно в нього закінчилася картка проживання, якісь люди спіймали його на вулиці, посадили в машину та відвезли до центру депортації. Він обрав Туреччину транзитною країною й зумів туди врятуватися», — говорить Каракотова.
Півтора року вона жила одна в Єгипті з чотирма дітьми. Нарешті чоловік сказав їй, що зможе їх підтримати, і попросив приїхати. Вони одразу зібрали речі і вилетіли. Каракотова ще не усвідомлювала, що це рішення кардинально змінить життя її сім’ї.
Агенти АВБ постукали у двері будинку Юсуфа і спочатку не представились. Двері відчинила дружина, яка опікується дітьми вдома. Вони одружені порівняно недовго. Юсуф уже кілька років живе в Польщі. Він іммігрант і працює неповний робочий день.
Вона не знала, що сталося з Юсуфом. Агенти сказали їй, що її чоловік на роботі, у що вона не повірила, оскільки він не виходив із дому через карантин. Шукали його паспорт: обшукали всю квартиру, поки не знайшли. Після арешту Юсуфа його дружина опинилася в скрутному становищі: без роботи, без можливості оплатити квартиру та утримувати себе й дітей. Їй довелося просити допомоги у своєї родини.
Того дня окрім Юсуфа було заарештовано ще трьох громадян Таджикистану. Усі вони перебувають під арештом у Перемишлі та очікують на депортацію.
В аеропорту Туреччини прикордонники сказали Каракотовій, що не дозволять їй та її дітям в’їхати в країну. Перекладач пояснив їй, що по ній стоїть якийсь «код», тому вона не може в’їхати до країни, але тоді вона не знала, що це за «код». Полетіли найближчим рейсом назад, до Каїру. На її подив, там їй також не дозволили в’їхати.
Куди їхати далі? Вона не знала й не мала грошей на квитки. Близько двох тижнів вона провела зі своїми дітьми в транзитній зоні аеропорту. Стільки часу їм було потрібно, щоби зібрати гроші на квитки до Грузії. Там, за її словами, їй буде простіше дізнатися, що відбувається й чому її не пускають до чоловіка. У Грузію її також відмовилися пускати. Вона просила і благала, проте почула, що якщо не хоче проблем, вона мусить негайно летіти звідти.
Жінка знову опинилася в транзитній зоні Туреччини. Сказала, що хоче подати прохання про притулок, але двоє прикордонників переконали її, що сядуть із нею на літак, полетять до Каїру разом, допоможуть їй потрапити до країни та отримати візу в турецькому консульстві. Але вони обдурили її. Разом із дітьми Каракотова знову опинилася перед зачиненими дверима.
Цього разу вони провели в аеропорті 20 днів. Родичі знову зібрали гроші. Каракотова була готова поїхати куди завгодно крім Росії. Один знайомий порадив Україну — країну, яка конфліктує з Росією та має порівняно хорошу медицину. У той час її діти потребували медичної допомоги.
17 квітня 2017 року родина прибула до київського аеропорту Бориспіль. Під час паспортного контролю Каракотова від втоми падала з ніг. На її подив, на неї наділи наручники. Їй повідомили, що Інтерпол видав на неї «червону ноту». Це звинувачення в особливо тяжкому злочині, через що їй загрожував арешт і екстрадиція в Росію. Попри її благання, поліція забрала в неї дітей. Вона не бачила їх три дні.
Лише під час наступних зустрічей Юсуф дізнався, що є підозра, ніби він може здійснювати терористичну чи шпигунську діяльність. Однак досі він не отримав жодних деталей. Документи, які мають підтвердити його дії на шкоду Польщі, засекречені. Ані Юсуф, ані його адвокат не мають до них доступу. Це результат антитерористичного закону, запровадженого у 2016 році та розкритикованого експертами. У ситуації, коли адвокат не має доступу до справи, захистити людину важко, бо невідомо навіть, у чому саме її звинувачують. Ева Осташевська-Жук, юристка Гельсінської спілки з прав людини, що представляє інтереси одного із затриманих таджиків, зізнається, що з цієї причини невідомо навіть те, чи Агентство внутрішньої безпеки вжило доцільних заходів.
«Може бути так, що в цих документах нічого немає, але це може бути також просто форма тиску Агентства на іноземців, щоби ті співпрацювати з ним», — каже юристка.
Суд не цікавився поясненнями Юсуфа про те, що в його країні за такі обвинувачення йому можуть загрожувати тортури та позбавлення волі на строк до тридцяти років. Це поза тим, що Таджикистан є авторитарною країною, де права людини системно порушуються. Суд також не взяв до уваги сімейні обставини: дружина Юсуфа має серйозні проблеми зі здоров’ям і не може самостійно забезпечити хороші матеріальні умови їхнім дітям.
Юсуфа допитували щодо Максима С. Він стверджує, що бачив останнього одного разу в мечеті, але не мав із ним контакту. Він повідомляв про це АВБ під час попередніх розмов, ще до арешту.
Максим С. був заарештований 4 грудня 2019 року Агентством внутрішньої безпеки. Згідно з даними TVP Info, у кінці вересня — на початку жовтня 2019 року його колеги помітили, що з ним щось відбувається: він швидко змінився. Причиною було нібито розставання з дівчиною, яке він переніс погано. Тоді Максим ніби прийняв іслам в одній із варшавських мечетей. Там він мав зустрітися з фундаменталістами з Таджикистану та Чечні. Саме під час однієї з церемоній Юсуф, ймовірно, його побачив.
Одного разу Максим, пишуть TVP Info, почав розповідати своїм друзям, що хоче покарати невірних. Став навчатися конструювати вибухівку. Практично відразу після навернення в іслам він планував, як кажуть спецслужби, заїхати в торговий центр у Пулавах на Toyota Yaris та підірвати заздалегідь розміщені там вантажі.
Максим — 27-річний українець з Івано-Франківської області. До свого від’їзду в Польщу служив в українській армії. Три роки жив у Пулавах Люблінського воєводства, часто бував у Варшаві. Він готував суші в одному з ресторанів Пулави. Люди, які раніше працювали з ним, говорили, що він дуже нелюдимий, шукав прийняття, захоплювався мистецтвом і малював картини — доволі похмурі пейзажі. Він був одинаком; його колеги говорили, що він дивний, але не створював проблем.
Максим пішов із роботи у 2018 році — і відтоді незрозуміло, що з ним сталося.
Через два дні після прильоту Анни відбулося слухання її справи в Бориспільському міськрайонному суді, під час якого прокурор попросив тимчасового арешту Каракотової до екстрадиції, бо ФСБ звинувачує її в участі в діяльності «Ісламської держави», яка вважається терористичною організацією в Росії. Під час наступного засідання Каракотова дізналася, що нібито в лютому 2015 року вона мала вступити до лав «Ісламської держави». Відтоді вона, як вважають російські спецслужби, а з ними й українські правоохоронці,перебувала поблизу міста Ракка на півночі Сирії, лікувала поранених бійців цієї організації та готувала їм їжу.
Каракотова заперечила всі звинувачення і пояснила, що на той момент, коли вона проживала в Єгипті, діти відвідували дитячий садок в Олександрії, а сама вона відвідувала російське консульство, щоби зареєструвати дитину, яка народилася за кордоном. Їй пощастило, бо в суді її захищали добрі адвокати, які змогли довести, що представлені документи були недостатніми для її арешту та містили помилки. Судді звільнили Каракотову з-під варти в залі суду і вона негайно звернулася до міграційної служби, щоби подати заяву на отримання притулку й таким чином зупинити процес екстрадиції.
Однак на цьому історія не закінчилася.
Версія про різку радикалізацію Максима викликає сумніви. Навіть якщо Агенція внутрішньої безпеки справді вистежила майбутнього смертника, операція мала сумнівний успіх. Після арешту минув майже рік, і станом на вересень підготовче слідче провадження ще тривало. Максим перебував у СІЗО. Крім того, на той час іншим особам у процесі розслідування не було висунуто звинувачень. Є лише особи зі статусом потерпілих.
«Служби зняли його, зробили шоу, але публічного розголосу, якого очікували, не досягнули, — говорить професор Даніель Боцьковський із Білостоцького університету, який займається питаннями національної безпеки та релігійного фундаменталізму. — З цим поспішили. Можливо, як це завжди буває, хтось дав політичний наказ згори і справа була зіпсована». За його словами, цілком ймовірно, що таджики, які перебувають під вартою, включно з Юсуфом, сталижертвами цього політичного наказу.
Міграційна служба відмовила Каракотовій у притулку. Вона оскаржила це рішення і три роки воювала з ними. Тим часом адвокатам вдалося вилучити Каракотову з бази даних Інтерполу, оскільки організація мала сумніви в точності даних, наданих Росією.
Каракотова вирішила розлучитися зі своїм другим чоловіком, бо не могла з’єднати сім’ю: він застряг у Туреччині, а вона — в Україні. Саме в Україні вона познайомилася і вийшла заміж за Магомеда Абдулкарімова з Дагестану. Уся родина проживала разом у тимчасовому центрі для біженців у Яготині, неподалік від Києва. У жовтні 2019 року там народилася їхня дочка Асія. Подружжя хотіло зареєструвати її як громадянку України, але міграційна служба не прийняла їхніх документів. Причиною було те, що мати не надала паспорт, оскільки її паспорт міграційна служба забрала ще до того: замкнене коло. Каракотова і досі судиться за те, щоб її донька стала громадянкою України, на що вона має повне право.
23 червня 2020 року Верховний суд України відмовився розглядати касацію на рішення у справі Каракотової. У результаті екстрадиційну перевірку, яку призупинили три роки, відновили. Українська прокуратура підготувала документи для її відправлення до Росії.
За допомогою правозахисників, адвокатів та розголосу в ЗМІ Каракотова скористалася останнім шансом — їй вдалося натиснути на міграційну службу і подати прохання про притулок за нововиявленими обставинами 8 вересня 2020 року. Проте всього за півдня міграційна служба розглянула заяву Каракотової і відмовилася прийняти її, посилаючись на попереднє рішення. За словами чиновників, немає підстав вважати, що Каракотову переслідують вдома.
Двох із чотирьох затриманих таджиків було депортовано. Юсуф та інший ув’язнений подали скаргу до Європейського суду з прав людини. Наприкінці серпня ЄСПЧ постановив, що екстрадицію треба тимчасово зупинити до розслідування справи. Це може зайняти від кількох років до десятиліть. Адвокати намагаються звільнити їх із в’язниці в Перемишлі, оскільки, як каже Осташевська-Жук, підстав тримати їх під вартою немає. Чи справді вони становлять загрозу? Попри півроку за ґратами, це все ще невідомо: Юсуф досі точно не знає, у чому його звинувачують.
Український правозахисник Дамір Мінадіров та його колеги займаються подібними справами чотири роки. Він на своїй шкірі відчув, як це — тікати з дому, боячись втратити життя чи свободу. Мінадіров походить із Криму, де незабаром після російської анексії у 2014 році його викрали та катували працівники ФСБ, змушуючи дати неправдиві свідчення проти кримських татар у сфабрикованій справі про «тероризм». Мінадіров розумів, що або погодиться на це, або буде сидіти сам. Тому, щойно його відпустили, він зібрав речі і швидко покинув півострів. Зараз він живе з родиною в Києві й разом з колегами намагається допомогти іншим людям, які опинились у ситуаціях, подібних до тої, що сталася з Каракотовою.
«За чотири роки в нас було понад 50 подібних випадків, — каже Мінадіров, додаючи, що кожного разу міграційна служба створює проблеми для іммігрантів. — Однак поки що жодного з наших клієнтів не екстрадували з країни».
За його даними, більшість запитів про екстрадицію стосуються саме обвинувачень в екстремізмі та тероризмі. Декого звинувачують одразу за двома-трьома статтями. На запитання, що змушує українські правоохоронні органи віддавати людей Росії, з якою Україна воює, Дамір відповідає: «співчуття». Як він пояснює, після розпаду Радянського Союзу контакти між спецслужбами залишились: вони намагалися співпрацювати між собою, розуміли, що їхні колеги — слідчі та прокурори, які просили про екстрадицію — завдяки таким справам підіймаються кар’єрними сходами. Тому вони їм допомагають.
Генерал-майор Служби безпеки України Віктор Ягун, колишній заступник керівника цього відомства у 2014–2015 роках, у розмові з нами визнає, що якщо є навіть тінь підозри в співпраці людини з «Ісламською державою», правоохоронні органи не звертають уваги на те, хто надає ці докази. Логіка така: краще позбутися цієї людини, ніж мати проблеми пізніше.
Професор Білостоцького університету Даніель Боцьковський стверджує, що Польща надто зосереджується на зовнішніх терористах, не приділяючи уваги внутрішнім. Побутує думка, що іноземці з арабських країн можуть здійснити напад, тому на мешканців Близького Сходу дивляться з острахом. Хоча такі напади в Польщі — як і в Україні — не відбуваються. Бувають інциденти, спровоковані «вовками-одинаками».
Боцьковський згадує щонайменше про два випадки в місті Стальова Воля у 2017 та 2018 роках. В останньому з них 20-річний чоловік в’їхав трактором у торговий центр і розбив вітрину магазину сокирою. Він був тверезий і мотиви його були невідомі. Майже роком раніше стався набагато трагічніший інцидент. 27-річний хлопець, також у торговому центрі, напав на перехожих зі штиком. У результаті жінка загинула, вісім людей зазнали поранень. Злочинця визнали божевільним і відправили лікуватися до психіатричного закладу. Обидва чоловіка були поляками.
«Позиція політиків у Польщі полягає в тому, що внутрішньої загрози не існує, — говорить Боцьковський. — А оскільки її немає, таких людей просто вважають божевільними. Важко припустити, що, наприклад, терористи-смертники є емоційно врівноваженими людьми й не мають жодних розладів. Б’юся об заклад, що більшість із них наважуються на цей крок, оскільки вони мають такі розлади, тож це не виключає терористичні дії».
Професор вважає таку політику помилкою, яка може закінчитися трагічно, адже звертаючи увагу тільки на загрози з боку фундаменталістів, можна пропустити реальну небезпеку. «Швидше хтось завдасть нам шкоди, викрикуючи «твою мать», аніж «Аллаху акбар», — каже він.
Матеріал створений за підтримки Journalismfund.eu. Це — результат співпраці з польським виданням «Gazeta Wyborcza».
