Місто після життя. Подивіться на Припʼять з її грандіозним майбутнім, що так і не стало реальністю

Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію матеріалів про міста енергетиків. Через молодість і переважну однотипність забудови їх ніколи не досліджували з погляду архітектурної спадщини. Проте вони мають свої особливі приклади архітектури та монументального мистецтва, варті того, щоби про них дізнався широкий загал. Ми вже розповідали про найстаріші міста при ТЕС чи ГЕС (зокрема про Нову Каховку), а також про міста, побудовані для працівників АЕС.

Мертве місто Припʼять при Чорнобильській атомній електростанції заслуговує на особливу розповідь. Воно унікальне не лише всесвітньою сумнозвісністю, але й своєю короткою, втім цікавою історією, містобудівними особливостями, монументальним мистецтвом і амбітними, але невтіленими перспективами.

ЧАЕС 

Сумнозвісна Чорнобильська АЕС — найвідоміша в Україні атомна станція та єдина, яку вже вивели з експлуатації. Плани її побудови виникли наприкінці 1960-х і розроблялися в умовах секретності: навіть на ескізних проєктах міста-супутника Припʼяті вона позначається не як АЕС, а як ДРЕС (державна районна електростанція, тобто теплова).

Станцію будували в кілька черг: перший і другий енергоблоки у 1970–1977 роках, третій і четвертий — 1983 року. Паралельно з останньою чергою на схід від основного майданчика почали будувати пʼятий і шостий енергоблоки, але їхнє будівництво зупинилося на високому ступені готовності після аварії на четвертому енергоблоці. На той момент ЧАЕС була однією з двох найпотужніших атомних станцій у СРСР.

Поворотною в історії станції стала аварія 26 квітня 1986 року, що вважається найбільшою за наслідками техногенною катастрофою у світі. Попри те, що до кінця 1986 року три перші енергоблоки увімкнули заново, станцію поступово виводили з експлуатації. Останнім 15 грудня 1999 року зупинили реактор третього енергоблока, що за технічними властивостями міг працювати до 2026-го.

З того часу основні роботи на станції зосередилися на вилученні відпрацьованого палива та спорудженні захисної арки, яку розробили ще 1992 року, а остаточно насунули 2016-го. На початку повномасштабного вторгнення станцію захопили російські окупанти, та під час звільнення Київської області наприкінці березня 2022 року вони залишили її, вкравши частину обладнання. 

9-й атомоград СРСР 

Для робітників ЧАЕС спорудили місто Припʼять, що проіснувало всього 16 років. Його вважали найудалішим з нових міст при АЕС.

Населений пункт, що спочатку був селищем, заснували 4 лютого 1970 року, а перші будинки, які ще не мали центрального опалення, здали в експлуатацію вже за два роки. Статус міста Припʼять здобула лише 1979 року. На території СРСР вона стала девʼятим «атомоградом» — так тоді називали атомні міста.

Місто споруджували вздовж річки Прип’ять, на місці села Семиходи, від якого лишалося кілька приватних будинків у північній частині. Припʼять проєктували в складі трьох житлових мікрорайонів, загальноміського громадського центру з виходом до води та зони медичних установ і гуртожитків у східній частині.

Основним містобудівним правилом композиції міста на цьому етапі став принцип трикутної забудови, розроблений групою московських архітекторів під керівництвом Миколи Остроженка й пізніше допрацьований київськими архітекторами. 

За цим принципом мікрорайонам надається наближена до трикутника форма, що дає змогу ефективно використати внутрішній простір і мати всередині вдосталь вільних площ. У забудові поєднуються будинки стандартної та підвищеної поверховості, що надає мікрорайону композиційності. Окрім того, розташування вулиць і проспектів за такої забудови мінімізує автомобільні затори. Цей принцип використали під час будівництва першого, другого й третього мікрорайонів.

Оскільки місто споруджували на рівній поверхні, його силует визначила різновисотна забудова — пʼяти-, девʼяти-, а пізніше і 16-поверхова. Висотні будинки виконували роль акцентів у житловій забудові й завершували перспективи вулиць.

Перші мікрорайони міста мають єдине композиційне рішення забудови. Заздалегідь у них залишили вільні місця для висотної забудови на проспекті Леніна, що вів до громадського центру. Між пʼятиповерховими будинками облаштували висотні акценти, що надавало вулиці парадності.

У найсхіднішій частині міста звели трикутний за формою комплекс. У північній його частині розмістили медичні заклади: лікарню, пологовий будинок, хірургічне відділення, санепідемстанцію, стоматологію. У південній — гуртожитки, їдальню, спорткомплекс, сауну та пральню.

На захід від нього спорудили перший мікрорайон, забудований пʼятиповерховими будинками з девʼятиповерховими композиційними акцентами на кутах. Три баштові девʼятиповерхівки на розі проспекту Леніна зустрічали тих, хто вʼїжджав до міста автодорогою, ще чотири виходили до річкового порту, а багатосекційна девʼятиповерхівка — на центральну площу.

На захід від проспекту Леніна збудували другий мікрорайон, що мав форму скошеного трикутника. Він також був переважно пʼятиповерховим, а девʼятиповерхівки займали композиційно вигідні місця й підтримували ритміку забудови вулиць.

Головним міським архітектурним ансамблем стала центральна площа-еспланада, розкрита в бік річки Прип’ять. Тут розташовані адміністративні будівлі, міський вузол зв’язку, торговий центр «Універмаг», Палац культури «Енергетик» із залом на 800 місць, готель «Полісся» та кінотеатр «Прометей». З боку води еспланаду закінчувала легка споруда річкового вокзалу, прикрашена вітражами.

Між Палацом культури та готелем спорудили дугоподібну колонаду, що слугувала входом до міського парку, за яким розмістили парк атракціонів і міський стадіон «Авангард».

Бурхливий розвиток

Зростання Прип’яті значно випереджало розрахунки. Уже на середину 1970-х населення вдвічі перевищувало очікуване за проєктом, що було насамперед пов’язане зі збільшенням потужностей та строками введення блоків АЕС. План розвитку міста потребував кардинального коригування, тож до трьох запланованих мікрорайонів вирішили додати нові, а мікрорайон № 3 замість пʼятиповерхівок забудували девʼятиповерхівками з акцентами у вигляді 16-поверхових будівель.

Спочатку будівництво було панельним, і матеріали доставляли в місто здалека. Проте 1977 року тут запрацював власний домобудівельний комбінат, що пришвидшило будівництво і підвищило якість. 

Планування забудови було гнучким, що допомогло створити оригінальні композиції забудови мікрорайону № 3, зберегти наявні зелені насадження та органічно включити їх у житлові утворення і комплекси шкіл та дитсадків. Тут спорудили перші в Припʼяті 16-поверхівки (Лазарєва, 1/14, Лазарєва, 7 і Лесі Українки, 38/2). Два будинки декорували гербами СРСР та УРСР.

За схожою структурою з північного боку від мікрорайону № 3 споруджували мікрорайон № 4. На проспекті Будівельників, 8 тут лишається один незавершений будинок, біля підніжжя якого досі лежать невикористані панелі, а на верхніх поверхах залишилося покинуте обладнання.

По інший бік проспекту Будівельників споруджували мікрорайон 4-А, де встигли звести лише 11 житлових будинків. Мікрорайон значною мірою недобудований — тут залишається до десятка незавершених споруд.

На схід від мікрорайону № 4 та на північ від загальноміського центру побудували мікрорайон № 5, що також не входив у початкові плани. Його забудова майже вся девʼятиповерхова, крім 16-поверхової споруди на Героїв Сталінграда, 12 — вона виконує композиційну роль пропілеїв вулиці. Мікрорайон відносно невеликий, у східній частині збереглося кілька покинутих хат села Семиходи.

Крім композиційності, під час забудови міста увагу приділяли і монументальному мистецтву. Серед прикладів — мозаїчне панно на будівлі музичної школи, скульптура Прометея біля виходу еспланади до річки, скульптура «Дерево дружби» біля в’їзду в місто, а також низка фресок.

Окремої уваги заслуговує монументальне мистецтво самої ЧАЕС — особливо вітражі, закінчені 23 квітня 1986 року, за три дні до аварії. Їхній автор, художник-монументаліст Микола Ліннік, прагнув відобразити у своїх роботах усю історію енергетики — від міфічного передання вогню Прометеєм до розщеплення атомного ядра. Крім вітражів, станцію прикрашає величезне карбування атомного голуба та мозаїчна автобусна зупинка.

Але зростання населення міста неможливо було задовольнити перероблюванням планів мікрорайону № 3 та будівництвом ще трьох додаткових. Потрібно було розбудовувати місто далі, тож очікувалося, що його населення сягне 75–85 тисяч людей. Це могло зробити Прип’ять одним з найбільших атомоградів СРСР.

Необхідні були нові житлові мікрорайони, але розмістити їх треба було неподалік міського центру, де зосереджувалася вся головна інфраструктура. Центр був забудований з усіх боків, окрім східного, де виходив на затоку річки. Саме тут вирішили намити ґрунт на болоті й побудувати ще три мікрорайони з виходом безпосередньо до річки Прип’ять.

У планах була повноцінна набережна-променад, величезний набережний парк зі стадіоном та спортивними майданчиками, низка громадських споруд, а також два мости через затоку й озеро Семиходівський Старець. За такої перспективи міський центр залишався в географічному центрі, зберігав вихід до води, а затока ставала органічною частиною міської композиції.

Намив ґрунту виконали, проте будівництво так і не розпочали. Згодом на місці цих мікрорайонів облаштували пункт тимчасової локалізації радіоактивних відходів «Піщане плато». 

У міста були великі плани, затверджені й розраховані. До кінця 1988 року планували здати два великі торговельні центри (один з них мав називатися «Припʼятські зорі»), палац піонерів та новий двозальний кінотеатр, Палац мистецтв «Ювілейний» і готель «Жовтень», а також два спортивні комплекси — «Чернігів» і «Прип’ятчанин». На перетині проспекту Будівельників та вулиці Лесі Українки мав з’явитися телевізійний ретранслятор заввишки 52 метри. 

Останній перепис населення наприкінці 1985 року звітував про 47,5 тисяч мешканців міста, а на момент аварії населення сягало вже 49,4 тисячі. Проєктної кількості населення у 75–85 тисяч людей Припʼять могла досягти на початку XXI століття. Але все змінилося 26 квітня 1986 року.

Місто після життя

Уже наступного дня після аварії на ЧАЕС Припʼять вирішили евакуювати. Евакуація тривала загалом чотири години, для вивезення всього населення залучили 1225 автобусів і 250 вантажівок. Після цього почалася дезактивація — радіоактивний пил з будинків змивали пожежні машини, а радіоактивний верхній шар ґрунту викопували та відвозили на «Піщане плато», де щільно бетонували. Сьогодні там досі майже нічого не росте.

Після евакуації місто відвідували лише рятівні служби, науковці, делегації, туристи та сталкери. Останні навіть створили в місті певну інфраструктуру, де мінімально облаштували залишеними меблями придатні для житла квартири, що використовують для нелегального перебування в зоні відчуження.  

Через швидкість евакуації на незавершених будівництвах залишилося обладнання й недовикористані панелі, у квартирах лишилися меблі, книжки, побутові прилади, речі, у школах — зошити та щоденники. Уже після відселення мертве місто зазнало мародерства. З будинків винесли все цінне, насамперед метал: поспилювали батареї, труби й поручні сходів.

Історія Припʼяті завмерла 1986 року. Завмерла в типових серіях будинків, у дизайні вивісок і монументальному мистецтві. Завмерла в покинутих іграшках і предметах побуту. Припʼять стала своєрідною капсулою часу. 

Від заснування міста минуло менш як 50 років. І дві третини цього часу воно мертве. Але щось у цьому мертвому місті збереглося краще, ніж у живих. 

Тут немає звичної хаотичної діяльності міських служб. Тут немає незаконних забудов. Тут не руйнують історичні споруди, а недолугі чиновники не знищують мозаїки для утеплення будинків. «Зеленбуд» не рубає тут дерева. Лише поодинокі хулігани залишають подекуди свої графіті. 

Час тут зупинився. Проте зникнення людей не зупинило життя Припʼяті. Відвідувачі й туристи мають змогу побачити тут унікальне явище — ліс посеред площ, дворів і входів до будинків. Ліс посеред Прип’яті — як тріумф життя над смертю, природи над  антропогенним впливом.