Між Слов’янськом та російською армією кілька кілометрів, але мешканці не хочуть евакуюватися. Чому? Ось що вони кажуть

З того часу, як Росія розпочала активний наступ на українські міста на Донбасі, місцева влада закликає мирних жителів якнайшвидше евакуюватися, щоб не ризикувати життям і не створювати навантаження на інфраструктуру. Але виїжджати готові далеко не всі.

Журналісти Заборони побували у прифронтовому Слов’янську та поговорили з місцевими жителями.

Слов’янськ, відносно невелике місто на Донеччині, пережив окупацію у 2014 році: тоді колишній співробітник ФСБ Росії Ігор «Стрєлков» Гіркін зайняв його за допомогою місцевого криміналітету та зрадників у міліції та міській раді. Саме Слов’янськ тоді називали головною метою росіян — з нього хотіли розпочати приєднання Донбасу до Росії у рамках пропагандистської кампанії із «захисту російськомовного населення від нацистів». 5 липня 2014-го українська армія звільнила Слов’янськ, а бойовики «Донецької народної республіки» разом із російськими найманцями вийшли зі Слов’янська та зайняли Донецьк.

З того часу, як Росія вдерлася в Україну, Слов’янськ знову опинився під ударом, тільки тепер зі зворотного боку: російські війська намагаються зайти до міста з боку вже окупованих ними Святогірська та Лимана. Ситуацію можна порівняти з Сєвєродонецьком: окупанти довго намагалися зайняти місто, щоб показати, що тепер нова «столиця» Луганської області перебуває під їхнім контролем, і фактично повністю його знищили. 24 червня голова Луганської військової обласної адміністрації Сергій Гайдай повідомив, що військове керівництво ухвалило рішення залишити Сєвєродонецьк. Після цього мешканці сусіднього Лисичанська стали набагато активніше залишати місто, розуміючи, що окупанти можуть зробити з ним те саме, що й із Сєвєродонецьком.

Олена залишається жити у своїй квартирі у будинку в центрі Слов’янська, куди 31 травня потрапила російська ракета. У будинку вибило шибки та двері, сталася пожежа. На сходовій клітині досі видно сліди крові: сусід із п’ятого поверху загинув. Жінка припускає, що частина його решток досі залишається у квартирі — місцеві комунальні служби не справляються з потоком завдань.

Жінка не збирається залишати Слов’янськ: поки що вона бачить свою місію в тому, щоб охороняти будинок від мародерів.

«Поки ми прибирали квартири [від наслідків вибуху], пролізли мародери, винесли пральну машинку, бойлер, — розповідає Олена. — Я їх звідси ганяю. А їхати мені нікуди».

Євген працює на ринку у Слов’янську — продає пшеницю та комбікорм. Чоловік не евакуюється, бо, як він пояснює, вісім років тому вже втік з окупованого Єнакієвого. Каже, що ситуація тоді його загартувала і він відносно спокійно переносить обстріли.

«Скільки можна переїжджати? — каже Євген. — Я вірянин і вірю, що все буде нормально, налагодиться все. Дружина з дитиною виїхали до Литви, а в мене тут є житло та заробіток. Багато хто повертається через те, що скінчилися гроші та роботи немає. А у мене є».

Олена прожила два місяці на Західній Україні в евакуації разом із чоловіком, дітьми та старими батьками. Їй доводилося платити за житло та харчування, а допомоги для вимушених переселенців від держави вона так і не дочекалася.

«У нас закінчилися гроші», — пояснює вона.

Тепер Олена торгує на ринку у Слов’янську — разом із чоловіком вони продають дверні ручки та замки. Олена каже, що її будинок у Слов’янську постраждав ще у 2014 році, і сім’ї довелося самостійно його відновлювати. Тому вона не вірить, що їм можуть допомогти цього разу.

«Всі бояться, — каже вона. — І у Львові, і у Києві — скрізь бахає, скрізь виє сирена. Люди повертаються, бо скінчилися гроші. Безкоштовне розміщення — це у школах, на підлозі. А без грошей ми ніде не потрібні».

Наталя живе у Слов’янську та працює секретаркою в «Укрзалізниці». У вільний час вона допомагає вимушеним переселенцям із нещодавно окупованих територій та міст, де відбуваються інтенсивні обстріли. Вона адмініструє магазин секонд-хенду в центрі міста, і туди постійно приходять люди, які втекли зі Святогірська, Лимана, Сєвєродонецька, Костянтинівки. Попри постійні обстріли, Наталя не їде з міста.

«Якщо ми закриємося, їм не буде кому допомагати, — пояснює вона. — Приходять до нас люди абсолютно голі, у них розбито все. Вони місяцями сидять у підвалах і в них навіть примружені очі, бо світла не бачили. Залишилося багато місцевих бабусь та дідусів. Тому ми залишаємось, бо хочемо допомогти людям. Буде страшно — їхатимемо. Поки що тримаємося. Машина, заправлена ​​бензином, стоїть напоготові».

Колишній муфтій духовного управління мусульман України Саїд Ісмаїлов родом із Донецька. Він був змушений тікати з рідного міста у 2014 році і, як багато вихідців з Донбасу, оселився у Бучі, що під Києвом. Коли російські війська зайшли на територію Київської області у лютому 2022-го, муфтій зустрів їх зі зброєю в руках. Після того, як Бучу звільнили від окупантів, Саїд Ісмагілов вирушив на передову, ближче до рідного Донецька. Тепер він допомагає вивозити поранених військових та мирних жителів з лінії фронту.

«Після того, як я двічі втратив будинок, я вирішив, що більше не тікатиму», — каже муфтій.

Нещодавно ми розповідали про те, як відбувається евакуація із зони воєнних дій у Покровську.