Молодість без молодості: юні кияни під час війни в фотоесеї Фабіана Ріттера
Молодість без молодості: юні кияни під час війни в фотоесеї Фабіана Ріттера

Молодість без молодості: юні кияни під час війни в фотоесеї Фабіана Ріттера   

Fabian Ritter

Фотограф Фабіан Ріттер з німецького колективу документальних фотографів DOCKS Collective відвідав столицю України, аби провести три тижні з молоддю: що роблять рейвери, музиканти і студенти, коли кілька разів на тиждень чутно повітряну тривогу, а в столицю летять ракети? Ріттер дізнався, як змінився їхній світогляд, та задокументував «найкращі роки», які зжирає війна. З дозволу автора Заборона публікує його фотоесей. 

Фабіан Ріттер приїхав в Україну в березні цього року, де разом з колегою Ігмаром Нольтінгом почав фотографувати повоєнний Львів та область. Ріттер жалкує, що йому не вдалося побачити мирну країну, але навіть попри війну фотограф бачить «весь потенціал, що має країна та її народ».

«Я завжди уявляв, що Україна схожа на Польщу, а також на Грузію. Все, що я бачив у Києві, мене вразило: дуже багато гарних вулиць і парків, цікава архітектура — на кожній вулиці центральної частини міста відчувалась українська культура. Часто Київ нагадував мені Прагу, Лейпциг чи Краків, і також можна помітити, що місто орієнтоване на Захід».

У Києві працюють ресторани та кафе, деякі культурні заклади теж відчинили свої двері для відвідувачів. Але нещодавно російські ракети знову вдарили по українській столиці. Звичайно ж, ніхто насправді не налаштований на вечірку: майже кожен тут знає когось, хто воює або іншим чином постраждав від війни. У багатьох члени сім’ї залишились у небезпечних районах та не хочуть залишати свої домівки. Щодня засоби масової інформації транслюють новини про вторгнення. І хоча Київ іноді може пробуджувати у пам’яті звичне минуле життя, загроза російських ракет завжди поряд.

Працюючи над проєктом, Ріттер познайомився з багатьма молодими людьми столиці — від працівників нічних клубів і музикантів до  майбутніх студентів, що нещодавно закінчили школу. «Всю молодь, — каже Фабіан, — можу охарактеризувати як людей із сильною волею і міцним моральним духом. Думаю, протягом небагатьох тижнів усі вони стали набагато дорослішими. Війна, звичайно, забирає у них легкість їхньої молодості, вони мусять ставити серйозні запитання, щотижня ментально переробляти погані новини».

Сашко, абітурієнт, який прожив під російською окупацією перші тижні війни, розповідає, яким абсурдним здається розсилання резюме та документів до університетів, коли майбутнє взагалі неможливо передбачити: «Ті відчуття небезпеки й невизначеності, які панували під час окупації Київщини, для мене ще дуже близькі. Це був час без електрики, водопроводу, інтернету та впевненості, що друзі й родина виживуть. Зараз будувати плани далеко вперед, коли раніше в дні окупації йшлося лише про виживання, — це величезна різниця, з якою важко впоратися».

Співак гурту «Скинь Кеди» Нік повідомляє, що видалив усі свої пісні російською мовою, хоче співати лише українською: «Моя головна мета — не допустити зникнення нашої мови, нашої музики та нашої культури». Наприклад, Ксенія каже: «Як ніколи важливо зберегти українську культуру; тому я приєдналася до танцювального колективу, який святкував ювілей Києва». 

Інші молоді митці відчувають, що творчість поставлена ​​на паузу, і якщо вони щось створюють, то це має бути принаймні корисним для їхньої країни. По всьому місту можна натрапити на ініціативи солідарності, спрямовані на виживання та перемогу України.

Мабуть, понад усе у своїх героях Ріттера вражає жага робити все можливе на користь країни. «Через російські повітряні атаки на Київ, незрозумілу ситуацію в Білорусі вони збагнули, що більше немає повноцінної безпеки, — каже фотограф. — І попри усвідомлення небезпеки виконують свою роботу й завдання, і це мене дуже вражає».  

Навіть відомий альтернативний техно-клуб збирає гроші на протитанкові рушниці. Всім зрозуміло, що вони зможуть святкувати тільки тоді, коли зроблять свою важливу справу. Співробітник клубу Артем каже: «Зараз не час для рейв-вечірок, як у нас було раніше. Наші воїни щодня гинуть за волю України. Колись Київ з його рейв-вечірками вважався майже новим Берліном; але це більше не має значення».

Багато молодих людей розповідають про труднощі, з якими вони стикаються, знаходячи нову роботу замість тієї, яку втратили з початком війни. Антон каже: «Індустрії розваг, де я працював останні роки, більше немає. Зараз я проводжу свої дні, займаючись волонтерством, але не знаю, що принесе мені гроші в довгостроковій перспективі».

На Дмитра війна справила руйнівний вплив. «Телефоную дідусеві щодня. Він живе під Краматорськом, має там господарство. У нього на подвір’ї вже впало дві російські ракети. Проте він хоче залишитися і підтримувати українських військових: їжею, водою, газом — усім, що в його силах. Він може померти в будь-який день, і я дуже цього боюся».

Після місяців серйозного стресу багато молодих мешканців міста шукають нагод, щоб відволіктися, моментів звичайного життя та безпеки в країні, де такої безпеки, ймовірно, не буде протягом наступних місяців. Дімар каже: «Ми зазвичай дивимося новини в телеграм-групах та інших соціальних мережах щогодини, ми не можемо відволіктися від долі нашої країни».

У їхньому емоційному світі, який встиг похитнутися, вдячність за підтримку з-за кордону змішується з відчуттям, що допомоги з деяких країн надходить просто недостатньо. Житель міста Георгій каже: «Нашим солдатам доводиться воювати однією артилерійською зброєю проти десяти. Як вони можуть виграти цю війну в довгостроковій перспективі?» Допомога має прийти ззовні; Україна не може організувати це самотужки.

Герої Ріттера різні, але разом з тим дуже подібні. «Думаю, молодих людей об’єднує надія на перемогу України і те, що всі вони від початку вторгнення стали більш патріотичними. Багато хто з них виїхав із Києва у перші дні війни. Але кажуть, що другий раз з міста не виїдуть».

Про автора:

Фабіан Ріттер народився в Оффенбах-на-Майні, де, як він зізнається, виріс між маленьким франконським містечком, австрійськими гірськими ландшафтами та так званими no-go areas — районами з високою кримінальною активністю. Сьогодні фотограф працює над документальними та артфотопроєктами. Ріттер здобув бакалавра мистецтв з фотографії Дортмундського університету та наразі працює фриланс-фотографом.