Now Reading
«Хочу прокинутися і прочитати його повідомлення. Але його немає і більше не буде». Монолог військової, яка втратила коханого на війні

«Хочу прокинутися і прочитати його повідомлення. Але його немає і більше не буде». Монолог військової, яка втратила коханого на війні

«Хочу прокинутися і прочитати його повідомлення. Але його немає і більше не буде». Монолог військової, яка втратила коханого на війні

Станом на ранок 24 березня на території України загинули 15,8 тисячі російських окупантів. Нам не повідомляють про кількість загиблих українських воїнів, бо на це є причини — ми писали про них тут. Але, як і в будь-якій війні, втрати, на жаль, несуть обидві сторони. 5 березня у бою під Маріуполем загинув старший лейтенант Антон «Перун» Гевак — командир взводу 140 окремого розвідувального батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ. Його дівчина Катерина Галушка — також військова і нині працює в Страткомі ЗСУ. Журналістка Заборони Поліна Вернигор записала її розповідь про Антона, його шлях воїна, поховання в умовах війни та загострене почуття помсти.


Антон був дивовижним.

Він дуже любив музику. Грав на гітарі і на губній гармошці. Ще він трошки вчився грати на піаніно і мріяв купити гнучку клавіатуру, щоб була щоразу в ротації чи десь на роботі. Він сам складав музику і писав пісні, а не просто відтворював те, що йому подобалося. Він любив і класичний рок, і рок-балади гуртів з розряду Scorpions або Linkin Park. Антон дуже любив спорт і розробляв для мене і своєї мами комплекс вправ — спеціально підбирав індивідуально.

Шлях воїна

Його військова кар’єра почалася у 18 років, коли він пішов в армію. Батьки хотіли йому іншої долі, але це був його власний свідомий вибір. Він любив військову справу і присвячував їй багато часу. Вірив у боротьбу України за свободу і був чудовим командиром — так кажуть всі, хто служив з ним. За два роки Антон планував піти із ЗСУ і спробувати щось нове, щось в цивільному житті. Розглядав два варіанти: або якийсь власний бізнес, або піти служити в інше місце на кшталт СБУ чи Головного управління розвідки. 

Хотів переїхати до Києва. Хотів втекти зі свого села, де велику роль відіграє релігія. Він вважав, що це релігія рабського мислення. Саме тому він свого часу перейшов до скандинавської філософії. 

Він відслужив у восьмому полку спеціального призначення, потім пішов вчитися у військову академію в Одесі, отримав там освіту на факультеті розвідки. Далі пішов служити в морську піхоту і став командиром взводу у 140 батальйоні. Це була його основна діяльність, він цим жив. Йому подобалося в армії, він любив те, що робить.

«Мила» і «любий»

Ми познайомилися якось без зустрічі. Моя колишня посестра, яка у нього в батальйоні, гортала стрічку Фейсбуку і там була моя фотографія. Вона зупинилася на ній, щоб поставити лайк, а він був десь поруч. Сказав: «Гарна дівчина, хочу з нею познайомитися». І написав мені: «Привіт, як справи». 

Ми спілкувалися по відеозвʼязку щодня по 4-5 годин. Я запалювала свічки, гірлянди. Він грав на гітарі. Ми говорили про все на світі: який лайновий «Відьмак», чи як занадто «повісточним» вийшов «Володар перснів». Згодом я стала для нього «милою», а він для мене — «любим». Так ми одне одного називали. 

У березні ми планували зустрітися в Сєвєродонецьку, але війна перервала абсолютно всі плани. Наші стосунки розвивалися не так, як у нормальних людей. Але, оскільки ми обоє на службі, це було нормально.

«Катю, Антон загинув»

Загинув він 5 березня в районі села Нікольське.

Їх прорвала ворожа колона — взяла в оточення. Він встиг підбити ворожий танк, але ворожа куля влучила в нього.

У день своєї смерті він записав мені аудіоповідомлення: «Мила, нас проривають, тримаємося саме в тому місці, саме через те село мав іти найперший зелений коридор». Пам’ятаючи досвід в Іловайську, я відчувала якимось підсвідомим почуттям, що саме там буде російський наступ.

На жаль, я не помилилася.

Наступні пʼять днів ніхто з його батальйону не виходив на звʼязок — і він теж. А я вірила, що він живий. Писала йому 6 березня, що дуже чекаю дзвінка. Молилася щодня Богу — своєму Богу, його Богу — він же вірив в Одіна. Вірила і була впевнена, що все добре, він просто при задачі, виконує якісь свої обов’язки, як це буває у військових, і скоро вийде на зв’язок. 

10 березня я прокинулася, знову помолилася, щоб все було добре, взяла телефон і побачила повідомлення: «Катю, Антон загинув».

Спочатку я не вірила, що це правда. Потім мої колеги із ЗСУ, близькі до командування, підтвердили, що його ім’я є в списках загиблих. Я і в той момент не вірила, що це сталося. Мені здається, я досі не вірю. Точніше, я розумію, що він загинув, але я не здатна це прийняти. 

Його батьки дізналися 8 березня. Я не була з ними знайома, тому довго збиралася з силами, щоб подзвонити. Зателефонувала, сказала, що ми з їхнім сином були близькі. Не настільки, як нормальні хлопець та дівчина, але близькі. Приїхала до них, показала повідомлення, що він писав, які відео він мені записував, щоб вони розуміли, що я дійсно не чужа людина для нього була.

Я написала допис у соцмережах, бо хотіла — і хочу досі — щоб якомога більше людей знали про нього. Знали, яка це прекрасна, геніальна, неймовірна людина. Знали, що він загинув героєм. Люди підтримували мене, багато хто висловлював співчуття. Це слабко допомагає, якщо чесно.

Але є люди, які діляться спогадами про нього — для мене це дуже важливо. Я хочу зібрати їх докупи і розповісти про нього набагато більше, ніж я здатна розповісти зараз. Найбільше мене підтримувало, коли люди казали, що він загинув як воїн, як герой. Антон завжди хотів жити, у нього багато було причин жити, але якщо вже помирати, то помирати як герой, як воїн, зі зброєю в руках. Його мрія в цьому плані здійснилася.

На шляху до Вальгалли

Оскільки він представник ЗСУ, поховання в основному організували ЗСУ. Вони забальзамували його тіло, привезли нам.

Коли його везли областю, люди ставали на коліна. Вони проводжали свого героя в останній шлях. В селі так само всі люди зустріли його на колінах. Все село знало його, дуже любило і поважало. Для них він був і залишається прекрасною людиною. 

Ми шукали спеціалістів зі скандинавських традицій для церемонії поховання. Антон вірив у скандинавську філософію, він носив з собою молот Тора, здійснював ритуали, медитації, пов’язані з природою, силою і потоками енергії. Він кілька разів мені казав, що хоче, щоб його спалили, як це заведено в язичницькій культурі. Але його батьки православні. Тому я хотіла здійснити його особисту волю хоч трішки. 

Поховали його за православними обрядами, але я поклала молот Тора разом із ним — він має супроводжувати воїна на шляху до Вальгалли. І над його могилою я зачитала вірші зі «Старшої Едди» — цими віршами супроводжували загиблих воїнів.

Все інше організували батьки: священник, поминальний обід. Організувати це було неважко. В Хмельницькій області, звідки він родом, на щастя, відносно мирно. 

«Я перестала всього боятися»

Я досі щодня дивлюся по декілька разів на його фотографію, переслухую його повідомлення. Досі думаю, що він подзвонить чи напише. Досі чекаю, що прокинуся зранку, а там буде повідомлення від нього: «Мила, все добре. Як ти там?». Але його немає, і більше ніколи не буде.

Це треба просто прийняти, але я поки не знаю, як. 

Мені дуже хочеться помститися — просто мститися, допоки кожен росіянин, кожен блядський виблядок з цього конченого, богом проклятого народу, не здохне. Тому я намагаюсь працювати на всю силу, робити все, що я можу, щоби наблизити перемогу.

Після перемоги я хочу зробити все, щоб його ім’я назавжди залишилося в історії. Допомогти його побратимам вибороти для нього звання Героя України. Висадити парк і назвати на його честь. Назвати вулицю на його честь. Розказати якомога більше історій про нього — зробити так, щоб світ пам’ятав ім’я людини, яка ціною свого життя дозволяє нам зараз боротися за нашу країну.

Я відчуваю, що зараз він — моя найпотужніша охорона у всьому світі.

Я вдягаю його годинник, його браслет, який був на ньому, коли він загинув, я одягаю на себе светр, який дали його батьки — ці речі для мене як броня. Я відчуваю його поруч, і в якийсь момент я просто перестала всього боятися, тому що я знаю: раптом що — він мене захистить. 

Його смерть — це біль. Але цей біль дає сили боротися, щоб його смерть не була даремною. Почуттів насправді дуже багато, але іноді реально хочеться просто відпиздити всіх росіян і помститися за нього. Його памʼятатимуть, а імена тих виблядків, які його вбили, не те що ніхто не згадає — їхніх могил ніхто не знайде. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top