«Можеш потерпіти, аби мала дітей?». Як журналістка Заборони ходила до монаха-цілителя - Заборона
Читаєте зараз
«Можеш потерпіти, аби мала дітей?». Як журналістка Заборони ходила до монаха-цілителя

«Можеш потерпіти, аби мала дітей?». Як журналістка Заборони ходила до монаха-цілителя

«Можеш потерпіти, аби мала дітей?» Як журналістка Заборони ходила до монаха-цілителя

В Україні нетрадиційна медицина успішно працює паралельно з медициною доказовою. Тим, хто зневірився в лікарях, пропонують піти до народних цілителів, мольфарів та навіть священників-екзорцистів. Заради одужання люди дозволяють їм робити із собою що завгодно. Спеціально для Заборони журналістка Світлана Ославська поїхала до такого монаха-цілителя — він колов її списом та сказав, що вона не зможе мати дітей.


Монах лікує

На сайті отця Івана-Василя Коваля є розділ відгуків. «Чудовий монах-цілитель. Щирий, добродушний. Приїжджали по причині збільшеної селезінки». «Дуже добра людина. Скільки любові й терпіння до людей».

Є там і запитання. Запитує Орися: «Слава Ісусу Христу, ви можете оприділити, що коїться з людиною, де б не були ми, говорять, що нею керує нечистий, а це давить на псіхіку вже більше семи років». «Зможе оприділити, — відповідають їй. — Тільки привозьте із собою ту людину».

Отець Іван-Василь Коваль приймає в селищі Перегінське за 50 кілометрів від Івано-Франківська. На пожертви, які люди залишають за лікування, він будує монастир у сусідньому селі.

У цілителя є своя спеціалізація: він лікує копієм. Це предмет церковного обряду — невеликий ніж із коротким лезом, зменшена копія того спису, яким мучили на хресті Ісуса. Копіє отця Коваля бачу в репортажах кількох телеканалів: ось хлопчик сидить спиною до камери, а отець торкається вістрям його спини в різних місцях. У цих репортажах він здається привітною людиною. У кожній розмові наголошує, що це не він лікує, а Бог. Отець Іван-Василь є членом бюро екзорцизму Івано-Франківської архієпархії УГКЦ, тобто займається вигнанням нечистого офіційно.

Проблема, з якою я їду до нього, — це головний біль. Страждаю на нього з дитинства, час від часу приходжу з цим до лікарів. Вони прописують таблетки чи уколи, але головна їхня порада зводиться до цього: «Вам допомагають таблетки? От і пийте далі».

У цілительство не вірю, але лишаю маленький шанс для дива: раптом допоможе? А якщо й ні, усе одно цікаво зустрітися з монахом, людиною з-поза моєї інформаційної бульбашки.

«Матушка»

Зранку займаю своє місце номер 1 в автобусі Івано-Франківськ — Перегінське. На сільських маршрутах люди квитків не купують, бо дешевше заплатити водію, тож із квитком тут лише я. Ранок сонячний, в автобусі працює обігрів, тому в мене гарний настрій і я розглядаю пасажирів. Може, комусь зі мною по дорозі? Ось дівчина з кричущим макіяжем і таким же манікюром. Ні, навряд чи. Жінки обговорюють святковий стіл. Певно, це селянки їздили до обласного центру на базар. Сонний чоловік з армійським тату на руці виглядає на місцевого жителя, але хтозна.

«Ви на Перегінське? Це там, де батюшка», — захекана жінка підбігає до вікна водія. Пов’язаний на голову шарф надає їй благочестивого вигляду. Водій обіцяє зупинитися на повороті до отця, і «матушка» сідає позаду мене.

«Я з Черкас», — представляється Люба. Вона знімає шарф і вже не здається такою благочестивою «матушкою». Швидко переходить на неформальне спілкування й розповідає, з чим їде до цілителя.

«Болить, розумієш, ні жрать, ні срать не можу. Курю, як сумашедша».

Її історія схожа на історії всіх людей, які зневірилися в традиційній медицині й шукають дива чи то в церкві, чи то в народних цілителів. «Страшно болить у животі, перенесла операції, а лікарі не знають, що далі з цим робити». Бабки зливали їй на віск — безрезультатно, а карпатський мольфар відмовив: «Я тобі нічим не допоможу».

Любі трохи за сорок, у неї є дорослий син. Чоловік помер, удвох із мамою вони живуть на одну пенсію. Була на заробітках у Польщі — хороша й нескладна робота на фабриці цукерок, але болі змусили повернутися додому. Дійшла, каже, до того, що вже нічого не має: ні грошей, ні роботи, ні здоров’я.

«Одна бабка мені сказала: «Тобі на смерть пороблено», — в очах Люби страх, а в голосі містичні нотки. — Сказала, що це родичі зробили… І знаєш, було щось таке. Весна, вишні цвітуть, а я сиджу біля вікна й думаю: «Нащо так жити?» І в цей час наче біля мене хтось є».

«Собаки смердючі! Гавкають і гавкають!» — Ні з того ні з сього сонний чоловік із татуюванням підскакує з крісла. Кричить на жінок позаду: заважає їхня розмова. А може, наша з Любою? Ми на якийсь час замовкаємо.

«А ти віруюча?» — перериваю мовчанку я.

«Так, але в церкву не дуже ходжу», — Люба згадує, як була в одному монастирі і до неї під час служби підійшов священник. Побачив під її шарфом сережки: «Що це ти начепила?», — спитав він і при всіх змусив зняти. А сережки були — скромні «цвяшки». Киваю з розумінням, розповідаю схожу історію з дитинства, як священник привселюдно сварив мене 12-річну за одяг із коротким рукавом.

Тим часом нервовий чоловік просить вибачення в жінок, яких обізвав собаками.

«Оце ж із нього біси виходять», — пояснює мені Люба виразним шепотом.

У черзі

У Перегінському на повороті з головної дороги є навіть дороговказ до монаха українською й англійською. Ми з Любою знаємо, що приймає він у звичайній хаті, на подвір’ї якої має бути капличка. Але про всяк випадок запитуємо дорогу в крамниці. Продавчиня доброї думки про отця, хоча сама в нього не бувала.

«А справді він лікує?» — питаю.

«Ну, знаєте. Як до нього з пухлинами приходять, то самі розумієте…»

Жінка виявляється критично мислячою, але в селищі люблять інакші історії про отця Коваля, якого тут називають просто «монах» з наголосом на «о». Розповідають історії в стилі «бабу до нього заносили — а вийшла своїми ногами, видів на своїх очах».

Але ось ми з Любою вже біля потрібної хати. Сьогодні немає черги, хоча розповідають, що буває тут по сто людей за день, а приймати хворих цілитель закінчує глибокої ночі. Великий зошит на лавочці свідчить: по кілька десятків людей щодня цієї зими тут бували. Із записів ясно, що приїздять сім’ями. Запис «Віра — 3» означає, що Віра записує трьох людей.

Подвір’я це нагадує ті, що бувають на морі в курортних селах: уся територія забудована, ніби тут здають житло. Є навіть туалет для приїжджих. Біля гаража припаркований чорний «Міцубісі». Вікно в хаті відчинене, чути чоловічі голоси — певно, отець приймає когось. Сідаємо на лавочку чекати, і тут з’являється той нервовий пасажир з автобуса. Без маски видно, що він зовсім не старий, як мені здалося. Років 45, просто змучений.

«Я бачив клінічну смерть. Я був там», — каже Микола, і це «там» у нього означає, без сумніву, той світ. Очі його сльозяться, він говорить високим голосом, здається — от-от зірветься на крик чи плач.

Микола приїхав із Тернополя і вже не вперше в отця. Каже, мучать його болі, через які не може їхати на роботу.

«А лікарі?»

«Які лікарі? Я до 30 років ходив по лікарях, а потім пізнав, що є такі екзорцисти… — він багатозначно киває, вимовляючи це слово з повагою. — А лікарі — вип’єш таблетку, воно заглушить на якийсь час, а толку ніякого. А що Бог зціляє — то виганяє повністю все».

«Миколо, а ти що тут робиш?» — на порозі хати з’являється монах-цілитель у синіх домашніх штанах і синьому светрі. На голові — захисний щиток, під ним бачу сиву бороду. Він ніби здивований візиту свого постійного «пацієнта», але запрошує його всередину. На нас кидає такий погляд, ніби оцінює. Каже, що сьогодні він зайнятий, але якщо Люба приїхала аж із Черкас — добре, прийме.

«Бачиш, як його чорти водять. Він дуже страждає», — каже Люба, коли Микола заходить на прийом. Чуємо з хати розмову, потім — щось схоже на плач. Дзвонять дзвони в церкві, чиясь рука штовхає вікно, щоби відкрилося ширше. Люба відводить мене вбік:

«І рот закрий. Так біс може душу забрати».

Люба краще за мене обізнана в різній бісівщині. І в тому, що очікувати від отця. Одна її приятелька бувала в нього. Казала, що треба повністю роздягатися, а після візиту на тілі будуть порізи, як від шипів троянди. Я запам’ятовую це порівняння, щоби потім, коли вона зайде до цілителя, записати його. І ще думаю про те, що скажу йому. Вирішую на прощання спитати одну річ: як він витримує таку кількість людського болю.

«Свєта, заходь. І маску одінь, — Люба виходить із хати. — Я тут буду».

Копіє

Монах-цілитель починає без довгих передмов.

«Знімай оце», — кладу піджак на диван поруч із курткою. Сідаю на табурет перед ним. І тут, як на зло, чхаю, — усього один раз. Але він дивиться з підозрою з-під свого щитка з жовтою застібкою:

«Що, прийшла з грипом?»

Заперечую: я схильна до алергії й щоби чхнути, мені багато не треба.

«Діти маєш?»

«Ні».

«Не получається чи не хочеш?»

Я щось бурмочу у відповідь і розглядаю робочий стіл. На ньому скульптура Діви Марії, кілька банок антисептику, кропило для свяченої води і металева таця, над якою цілитель пропікає вістря копія з жовтуватого металу.

Тут варто сказати, що контроль над ситуацією я втратила в той момент, коли зняла піджак. Події в тій кімнаті я можу відтворити тільк завдяки диктофонному запису.

«Підіймай догори», — показує на кофту.

«Але там немає нічого».

«Ну то чуть-чуть підійми… Тут-во розстібни».

Він починає обстежувати мене. Це означає — колоти копієм живіт, плечі, лоб і потилицю. І водночас бомбардує мене діагнозами та запитаннями.

«Що ж тебе болить?»

«Голова… Але ви боляче б’єте!»

«Голова в тебе простуджена. Голову не мий на ранок. Миєш деколи на ранок голову?»

«Ні, фен давно зламався…»

«Повернись, тут чуть опусти», — просить приспустити штани, щоби відкрити поперек.

Повернувшися до нього спиною, можу роздивитися кімнату. Це багатий на кольори й деталі сільський інтер’єр. На стінах тарілі з косівським розписом, гуцульський ліжник, а на печі стоять у тарілці пампушки — традиційна галицька різдвяна страва. Гарна кімната — так би я подумала в інший час, але зараз мене займає біль від уколів копія. Отець вдаряє ним по моїй спині та одночасно по телефону призначає візити наступним хворим. Від болю я відсуваюся далі.

«Я не думала, що це так боляче…»

«Давай-давай подивлюся, чи нема запалення яічників».

«Можете так сильно не бити?»

«Добре, я легше буду», — але продовжує колоти з тою ж силою і далі відповідає на дзвінки.

«Іване, що хотів?»

«Та хотів до вас попасти на пару днів», — чую навіть голос його співрозмовника.

«Ну, давай завтра приїжджай. Опускай вниз», — це вже до мене.

«Ні, я не можу це витримати», — у розпачі я опускаю кофту. Ще трохи — і заплачу.

«Ти що, псіховата чи що?»

«Та ні. Просто я прийшла через головний біль… А ви колете поперек».

«Голова в тебе простуджена. Маєш запалення яічників. І дітей не будеш мати. Чи може трошка потерпіти, абись мала діти?»

«Але ж так боляче», — мене наче заклинило на відчутті болю й розпачу, так що я не звернула уваги на його погрозу — не мати дітей. У той момент мене займала інша думка: а якщо він мене звідси не випустить і мучитиме далі?

«А я винуватий, що ти маєш запалення яічників? Я винуватий?»

Я зітхаю й опускаю голову. І тут бачу кров від уколів на животі. Мене накриває хвиля паніки.

«Скажіть, ви дезінфікуєте це копіє?»

«А от пропалював на вогні тепер. Після кожної людини пропалюю».

Сердиться.

«Ти дєвушка, вижу, с характером. Попростуджувалася, а потому претензії».

«В мене з дитинства голова болить».

«Та бо простудила голову й болить, а ти як думала?»

Він далі коле моє тіло, спину, плечі, живіт, низ шиї. Коли доходить до грудей, я розумію: це занадто.

«Дуже боляче, перепрошую», — чомусь вибачаюся і встаю.

«Ну, то йди до лікарів, хай тебе лікують!»

«Чому ви ображаєтеся? У людей різний больовий поріг… Хтось готовий терпіти, а хтось ні».

«Славімо його», — цілитель уже відповідає на черговий дзвінок, а я вдягаю куртку. Він ставить мені ще один діагноз: «Маєш в області серця невралгію… Так-так, я слухаю, Марія».

Кладу гроші йому на «робочий стіл». Виходжу. Чомусь ще раз вибачаюся. Зачиняю двері. У мені росте обурення, гнів і шок. Але в голові виникає чітка думка: люди звикли, що їх принижують і мучать, — настільки звикли, що полюбили це. А коли їм завдають болю і принижують в ім’я Господнє, вони думають, що зцілилися.

Кров

«Я не витримала», — кажу Любі й радію, що є хтось, з ким можна поговорити.

Вона, бачу, теж трохи в шоці.

«Я так плакала, — каже. — Пішли купимо чаю».

Люба роззирається, де б можна зупинитися покурити, щоби не дуже помітно — село все ж таки, і приїхала до монаха.

«Як почуваєшся?» — питаю.

«Як холодець всередині. Наче соску загубила», — вона точно описує і мій стан розтривоженості. А я можу тільки усміхнутися своїм планам розпитати його про людський біль. Зрештою, хто сказав, що зцілення має бути приємним і легким?

Йдемо шукати будинок, де здають кімнати, — номер телефону господині побачили на картонці на вікні в хаті цілителя. Як і в мене, у Люби на лобі видно крапельки крові в місцях уколів. Але вона витримала всю процедуру до кінця. Отець сказав їй лишитися ще на один день. Микола також залишився.

Прощаємося і я повільно йду в центр селища на автобусну зупинку. У магазинчику беру «Маккаву» за шість гривень і заводжу розмови про цілителя. Це тут я зустріну чоловіка, який скаже: «Бачив, як бабу заносили, а вийшла своїми ногами». Але до монаха не пішов би, каже, «навіть якби завтра вмирав». На питання, чому, мовчить.

Коли приїжджаю додому, стаю перед дзеркалом. Шкіра внизу спини уся в припухлих подряпинах із кров’ю, що запеклася, — як від шипів троянди.

Ввечері починає боліти голова.

Імена Люби й Миколи змінені.

Нагору