19-20 червня в Костянтинівці на Донеччині втретє пройшов постіндустріальний фестиваль The Most Fest. Його організували на території закинутої промзони в центрі міста, яку місцеві воліють оминати — будівлі там зруйновані, дороги заросли, а освітлення немає. Журналістка Заборони Альона Вишницька побувала на фестивалі та дізналася, які перспективи таких територій, кому та навіщо потрібно їх модернізувати, і як це може вплинути на життя всього міста.
Місто заводів
У Костянтинівки два береги. І, якщо глянути на карту, немає центру: замість нього річка Кривий Торець, а на її берегах хащі, дерева, піски та незрозумілі великі об’єкти. Це промзона, і вона займає десь третину міста.
Колись тут були десятки заводів, і місто будували навколо них — щоб і з правого, і з лівого берега робітникам було легко добиратися. На місці найбільших підприємств — металургійного заводу, склозаводу, заводу високовольтної апаратури — зараз руїни та спогади про минуле міста, яке ще кілька десятиліть тому жило переважно фабриками та виробництвами.
Посеред чагарників на будівлі, від якої лишилися лише стіни без вікон і даху, червоною плиткою викладений напис: «Наша цель — коммунизм».
Останні кілька десятиліть цю територію оминають, хоча це важко: вона розділяє дві рівноцінні частини міста. Місцеві жартують, що, в принципі, це два різних населених пункти. У кожної половини свій центр і вони, як правило, не перетинаються.
«Мене в дитинстві дуже лякала ця територія. Я чула страшні історії, що тут у річку скидають трупи. Знала, що є закинута промзона посеред міста, і там працювали мої бабусі й дідусі. Хоча я навіть толком не розуміла, де ця зона — лише коли з’явився комп’ютер, глянула знімок супутника і побачила посеред міста якісь величезні будівлі», — розповідає Соня Пилипенко. Їй 18 років і вона все життя прожила в Костянтинівці.
Її друзі та однокласники були з її ж району — він називався Сонячний. За межі району вони зазвичай не виходили — хіба що до палацу культури, але він теж був на її березі.
«Про цю територію ходили легенди, і ми з подругами регулярно говорили одна одній, що ніколи в житті сюди не підемо — нас тут уб’ють або зґвалтують», — каже Соня. Ми з нею розмовляємо саме тут, на території закинутого склозаводу, біля ангара, де колись зберігали продукцію «Автоскла». І Соня — одна з організаторок фестивалю — жартує про те, як іронічно все склалося, як світ відреагував на її страх.
Фото: Валерій Боровик
Цьогорічний The Most Fest — це лекторій з дискусіями, мала сцена для локальних виконавців, кінозона, виставка та велика сцена в закинутому ангарі. Серед хедлайнерів — alyona alyona, ТНМК, Стас Корольов, Ragapop та інші гурти, чиєї появи точно не очікували закинуті руїни виробництв.
«Я дуже сумніваюсь, що ще років 5 тому хтось взагалі міг уявити, що в Костянтинівці таке може відбуватися. Щоправда, місцеві не завжди нас розуміють — кажуть, що концерти треба проводити на сцені в ДК, а не на закинутих заводах. І відсотків 70 відвідувачів тут — люди, які приїхали з інших міст», — каже Соня.
Вона зараз вчиться в Харкові, але хоче повертатися в Костянтинівку після завершення університету: «Це дуже пафосно звучить, але мені здається, ніби я тут не просто так: недарма тут народилась і провела стільки часу. Я щодня дізнаюсь про це місто ще більше, хоча здавалося, що знаю про нього багато, люблю міську історію, розумію людей, які тут живуть. Але водночас мені в першу чергу хотілося б, щоб тут були місцеві, які хотіли б щось змінювати. А їх дуже мало».
Коли всі їдуть
Наталка Сосницька — одна з тих, через кого Соня та кілька інших її друзів воліють лишатися в Костянтинівці й не прагнуть тікати на відміну від багатьох інших. Наталка — засновниця молодіжного простору «Друзі» та співорганізаторка фестивалю. Вона теж виїжджала з Костянтинівки, планувала лишитися жити в Києві, але повернулася — причому тоді, коли більшість її друзів та рідних навпаки почали звідси їхати.
«Був 2014 рік, місто окупували. Вся моя родина покинула Костянтинівку і більше ніколи сюди не поверталася», — розповідає Наталка.
Фото: Сергій Мірошниченко
У них з чоловіком тоді був сімейний бізнес, і щоб його вберегти, потрібно було бодай приїхати та поховати речі з магазинів на склади.
«Ми приїхали, поховали речі, а потім поховалися самі. Періодично було небезпечно, мені погрожували — мій батько був головою Української культурологічної спілки і всі знали його позицію. За місяць місто звільнили, а тато пішов служити», — каже Наталка.
Її батько базувався неподалік — і Наталка прийняла рішення теж лишитися. Каже, здавалося, що вона має бути саме тут і зараз. Потім тато відслужив і агітував доньку їхати в Київ — мовляв, там можна буде займатися сімейним бізнесом, відкриють склад на Видубичах і так далі.
«Ішов 2016 рік — було взагалі незрозуміло, що нам робити далі. Якийсь такий період у житті, коли ніби вже можна жити в Костянтинівці, але не знаєш, чи варто», — розповідає Наталка. З міста тоді через війну виїхало багато людей, зокрема її знайомих, каже Наталка. Але багато й приїхали — кілька тисяч переселенців. Батьки повертатися не планували.
Рішення прийшло спонтанно. В місцевих новинах Наталка випадково натрапила на інформацію про те, що 13-річна Соня вирішила відремонтувати місцевий парк. Вони познайомилися і стало зрозуміло, що щось робити в місті і розвивати його можна. А ще — що неабияк хочеться говорити один з одним, щоби більше тут не виростало блок-постів.
«На той час сюди приїжджали волонтери — вони були якось так позитивно налаштовані, надихали. Я відчула, що хочу й сама щось робити. Не хочу їхати в Київ — хочу бути тут. З цього все і почалося: ми стали проводити якісь публічні події в парку, танцювальні майстер-класи. Соня привезла сюди волонтерів із «Будуємо Україну Разом», вони зробили сцену і танцювальний майданчик у парку. І так потроху все почало складатися», — каже Наталка.
Простір
Виключно тусувальною спільнотою бути не хотілося. Хотілося чогось серйозного і вдумливого — місця, де молодь зможе знайти своїх, бачитися, вигадувати спільні проєкти.
За кілька місяців ідею викристалізували — і виник вільний простір «Друзі». «До того часу до нас вже попідтягувалося багато класної молоді. Наприклад, нашому нинішньому артдиректору тоді було 18. Він просто написав нам щось на кшталт «чув про вашу ідею відкритого простору, давайте допоможу і помалюю щось для вас».
«До цього більшість подій у місті проводили в бібліотеці. Хто б не приїздив і що б не влаштовував, захід канонічно проходив там. Якось нас покликали туди на зустріч громадських діячів. Пам’ятаю, люди почали висувати ідеї на кшталт «От поставити б нам пам’ятник Тарасу Шевченку…» Мда, рібята», — каже Наталка.
Цю зустріч ініціювала команда «Коду міста» — довгострокової програми формування креативної економіки для сталого розвитку міст.
«Більшість людей на цій зустрічі казали щось про те, як було б добре повернути завод, от було в минулому класно. І лише команда Наталки мала зовсім інші погляди: вони постійно наголошували, що треба перестати сумувати за втраченим минулим і натомість працювати з тим, що є, — розповідає координаторка «Коду міста» та директорка The Most Fest. — Тоді, у 2017 році, ми вперше побували на промзоні. Зрозуміли, що це виклик, але треба працювати з цими територіями якось інакше, ніж плекати сум за совком».
Промка
«Код міста» разом з простором «Друзі» згодом у 2017 році зробили перший The Most Fest та побудували у промзоні причал — місце, де можна відпочити та не боятися.
Промзона Костянтинівки — це неофіційне звалище міста, каже Анастасія Парафенюк. Територію не освітлюють, і ходити тут вночі страшно. Щоби дістатися з одного берега річки на інший, треба пройти кількасот метрів стежкою в хащах, а потім перейти напівзруйнований міст залізниці, рейки з якого щороку розтягують на метал.
Фото: Сергій Мірошниченко
«Сюди вивозять сміття, бо це дешевше й не треба платити за звалище. Звозять, викидають по краях дороги. Коли ми готували фестиваль вже втретє, то знову вивезли 15 вантажівок зі сміттям».
«Ми принципово хотіли зробити щось саме тут, — каже Наталка Сосницька. — Бо промзона — це больова точка нашого міста. Рана, яка болить. Хотілося б, щоб її не було, але якщо ти з нею нічого не зробиш, то вона і далі болітиме. І тому як би неприємно не було, треба потерпіти й спробувати з цим щось зробити. Організувавши тут той перший фестиваль, ми спровокували 200 чи 300 людей сюди прийти — дехто не наважувався роками».
Потім фестиваль пройшов удруге, а цього року — втретє, зібравши в кілька разів більше людей та виконавців. Це додає віри в те, що все це не дарма, каже Наталка. Хоча, каже, не виключає того, що і вона теж може втомитися:
«У мене немає рожевих окулярів. Тут 10 років не змінювалася влада, а на останніх виборах виграла ОПЗЖ. Мій тато поїхав звідси й не хоче повертатися. Сказав колись, що втомився «мєтать бісєр» перед свинями. А зараз періодично пише на фейсбуці, що мені вдається робити те, що не вдавалося йому. Ми двічі відбудовували причал — і двічі його розкрадали й розбирали на металолом. Не виключаю, що колись скажу: «Поїду жити своїм життям, ну вас усіх в сраку, хочу в місто з театрами й кінотеатрами». Але поки в мене є сили, я щось роблю».
Більшість волонтерів на фестивалі — школярі. Вони ті, з ким активно працює вільний простір «Друзі» та хто долучається до більшості їхніх подій. Саме через них Наталка залишається в Костянтинівці.
«Вони інші — у них немає в головах цієї фігні. Я бачу, що це народ, який не дасть себе, вибачте, наїбати. Я бачу, наскільки ми важливі для них і наскільки важливе те, що ми робимо й те, що вони в цьому беруть участь і потім самі щось роблять. Я бачу дітей, яким тут жити далі. І якщо ми можемо щось зробити для них — значить, ми беремо й робимо разом із ними», — каже Наталка.
Додає: якщо щось вийде зробити з цією територією, це буде приклад того, як можна «не жувати соплі». Мовляв, якщо вдасться, то в багатьох буде більше підстав переконатися в тому, що, напевно, не так уже все й погано, і в Костянтинівці навіть можна жити. Хоча тут і нема одинадцяти кінотеатрів, як раніше.
Далі
Фестиваль у промзоні в Костянтинівці, наголошують організатори, — це привід переосмислити постіндустріальний спадок і минуле, подумати про те, що робити з цими територіями далі, аби вони не були тригерними точками для міста.
Фестиваль — це лише привід почати дискусію, головне питання якої полягає в тому, якою має бути ця територія. Тому команда планує залучити архітекторів та провести дослідження — вийти на архітектурну ідею, що має бути з цими десятками гектарів закинутої землі, яка розділяє місто навпіл.
«Ми хочемо створити нові зв’язки між берегами, — каже архітекторка Анастасія Пономарьова. — Поєднати роз’єднані частини — це важлива стратегія для будь-якого міста, що зменшується. Цією інфраструктурою зараз взагалі ніхто не переймається — але саме в таких містах потрібно створювати пішохідні та велосипедні зв’язки, а не будувати якісь там нові комплекси».
Фото: Сергій Мірошниченко
Щоби зрозуміти, як саме розвивати цю територію, команда планує провести польові дослідження — з’ясувати, як люди ходять цією територією, якими шляхами, які місця оминають, наскільки безпечно себе почувають, які проблеми вбачають та інше.
«Ці колишні промислові території мають перевагу в тому, що до певного моменту всім до них байдуже. Це означає, що там можна експериментувати, залучати різних людей — можна з сусідніх Дружківки, Слов’янська, Краматорська. Тут можна проводити артрезиденції, поєднувати Україну», — додає архітекторка.
Серед ідей — запрошувати на кілька тижнів митців, щоби вони працювали з територією у своєму форматі: хтось може побудувати там якусь тимчасову споруду, хтось — зробити інсталяції.
«Це можуть бути художники, які працюють зі склом чи деревом. Наприклад, можуть збудувати там якусь вежу, щоби звідти дивитися на промку й річку. Ідей багато — мені здається, фестиваль показує, що люди будуть сюди приїжджати. Можна було б зробити артрезиденції, щоби вони лишали щось після себе. На сталі плани на кшталт кінотеатру в нас ресурсів нема, але завжди можна щось робити і без них», — додає Пономарьова.
