Читаєте зараз
«Ми думали, що не переживемо цих обстрілів». Репортаж зі зруйнованого Святогірська

«Ми думали, що не переживемо цих обстрілів». Репортаж зі зруйнованого Святогірська

Polina Vernyhor

12 вересня Збройні сили України вдруге за останні вісім років звільнили Святогірськ на Донеччині. Він перебував під окупацією понад три місяці, проте бої у передмісті та повітряні атаки почалися значно раніше й тривають дотепер. У місті, що колись було туристичною точкою Донецької області, не залишилося жодного цілого будинку. Журналістка Заборони Поліна Вернигор разом зі знімальною групою побувала в деокупованому Святогірську, відвідала поля бою і постраждалу від обстрілів Святогірську лавру. 


Тут приліт, там приліт

Святогірськ завжди був одним із найвідоміших та найкрасивіших курортів Донеччини. Крім Святогірської лаври, куди цілий рік приїздили паломники з усього світу, у місті було функціонувало пансіонатів, дитячих таборів і три великі санаторії. Святогірськ оточений лісом, горами, а саме місто розділяє річка Сіверський Донець. Доходи від туризму становили більшу частину міського бюджету.

Сьогодні, щоб доїхати туди з Лимана, знадобиться хороший автомобіль і вправний водій, доведеться обʼїжджати розбиті артилерією дороги та підірвані під час відступу російських військ переправи. Дорога до міста пролягає через чиюсь земельну ділянку: відчинені ворота, вузенька понтонна переправа через струмок, розквашена від дощу земля. 

Можливо, ви не відразу зрозумієте, що вже вʼїхали у сам Святогірськ, — у приватному секторі на вʼїзді немає жодної цілої хати, а в повітрі висить запах гару. 

На вʼїзді зустрічаємо пожежну машину. Рятувальники зі шланга гасять пожежу в одному з будинків. 

— Це вночі приліт був?

— Не приліт. Бабуся не загасила свічку, заснула, і будинок запалав, — відповідає кремезний пожежник зі змарнілим та замазаним сажею обличчям.

На день у групи рятувальників буває до семи-восьми викликів. Здебільшого пожежі в цьому районі спричинені російськими ракетами, якими Святогірськ та прилеглі села обстрілюють майже щодня. Однак бувають і такі виїзди, як цей. Більшість тих, хто тут залишився, вимушені користуватися свічками або гасовими лампами, оскільки електричне постачання пошкоджене.

Заходимо у подвірʼя напівзотлілої хати. Привʼязаний на ланцюгу пес скавчить і гавкає — намагається охороняти те, що залишилося від помешкання хазяйки. Самої господині, як і сказав пожежник, немає вдома. Ділянка немаленька: одна велика споруда, інша — трохи менша, сарай та город. З меншої будівлі іде дим, від більшої залишився лише чорний скелет: обгорілі основа і стіни. Навколо неї валяються металеві уламки. За словами пожежника, раніше в основний будинок прилетіла ракета. Бабуся з цуциком перейшли жити в меншу споруду — ймовірно, розширену літню кухню. Тепер і від неї залишилися лише стіни.

Розруха та окупація

Міст через річку Сіверський Донець, який веде до Святогірської лаври, підірваний. Його зруйнували українські військові, коли були вимушені відійти з лівого берега через наступ російської армії. Це рішення значно ускладнило просування окупантів — на правий берег ті так і не змогли пробратися, тож Лавра і кілька найближчих сіл залишалися під контролем Збройних сил України.

З боку лівого берега, біля мосту, були ресторан «Монарх», однойменний готель, МАФи та дитячий майданчик. Зараз усе зруйноване. Біля розбитого ресторану лежить одяг російських солдатів, порожні пляшки та побутові речі — ймовірно, вони там жили. 

Команда Заборони прямує від «Монарха» вглиб міста. На вулиці Курортній, що ближче до центру, розташований новий чотиризірковий готель Roche Royal. На диво, він виглядає цілим. На сходах помічаємо розбухлий від дощу Кримінальний кодекс України.

— Це в них тут типу адміністрація була, — говорить перехожа жінка з велосипедом. 

Це Зінаїда, їй 70 років. Жінка виглядає втомленою. Після запитання про життя в окупації вона повільно видихає, ніби заспокоюючи себе. Росіяни поводилися у Святогірську як удома: багато пиячили та погрожували вбити цивільних. Горілку їм привозили свої зі Сватового — туди за графіком їздила військова машина. За словами Зінаїди, напившись, окупанти бігали один за одним з автоматами.

Увечері відходити далеко від будинків небезпечно: якщо зустрінешся з російським військовим на вулиці, той скине автомат. У перші місяці окупації люди намагалися дістатися вплав з лівого берега на правий, бо у Святогірській лаврі були їхні сімʼї. Втікачів росіяни розстрілювали, а трупи навмисно не прибирали з води, щоб інші бачили їх і не намагалися переплисти Сіверський Донець.

«Спочатку, коли тут була ще Україна, точилися бої, сильно обстрілювали. Потім 4 червня зайшла Росія — це було страшне, вам не передати. Кожного божого дня оці міни свистіли над нашими головами в обидва боки. Ми думали, що не переживемо», — згадує жінка.

Через обстріли у Святогірську немає ані води, ані світла, ані газу. Руйнація будинків, за словами Зінаїди, у місті давно перестала бути гарячою новиною. З травня вони з чоловіком готують їжу на багатті під будинком. Каже, за цей час уже забули смак хліба. 

Єдиний більш-менш доступний спосіб дістатися в іншу точку міста — велосипед. Але і ним користуватися часом небезпечно. 

«Ми не їздили тими велосипедами — літали. Поперед нас міни шугають, а ми між ними. Коли свистить десь поруч, нагинаємося. А одного разу їхали — перед нами приліт, і молода пара гине на наших очах. Чоловік і жінка, років по 35. Лежить він і велосипед, вона — і велосипед біля неї», — розповідає жінка, витираючи сльози з блакитних очей.

Горе Зінаїди 

Увечері 24 вересня, після того як українська армія відбила Святогірськ, у будинок Зінаїди прилетіла ракета, коли мешканці пʼятиповерхівки були вдома. На першому поверсі жила сусідка Зіни Марія — вона загинула. Ще шістьох поранило, одну людину досі шукають під завалами.

«Зайнялося все. Запалав дах — і як стало все горіти. Спасибі військовим, вони всіх-всіх витягували — паралізованих, стареньких. І все-таки два під’їзди згоріло, там зруйноване все зсередини», — згадує Зіна. 

У Зінаїди та її чоловіка залишився приватний будинок з городом. Туди також прилетів уламок від ракети, але пошкодження не критичні. Подружжя пенсіонерів намагається привести житло до ладу й потроху готується до холодів. Зиму тут чекають зі страхом, адже про поновлення електроенергії та опалення поки не йдеться — доведеться палити дрова й готувати на багатті.

Зінаїда поспішає до чоловіка: мають сьогодні побілити стіни в кімнаті та зʼїздити велосипедами в ліс по дрова. Жінка крутить педалі велосипеда. Команда Заборони іде подивитися на зруйнований будинок, про який розповідала їхня співбесідниця.

Скоро зима

Багатоповерхівок у Святогірську не так і багато, тому знайти їх неважко. Вздовж дороги каскадом стоять три однакові пʼятиповерхові будинки. В останньому посередині величезна діра. Чотири верхні поверхи четвертого під’їзду рухнули всередину двору. Ззовні залишилася тільки стіна.

У величезній горі з цегли та понівечених меблів можна розгледіти дитячі іграшки й малюнки, одяг, книжки. Перед грудою каміння стоїть похилена лавка та гойдалки — все новеньке. На дитячому майданчику серед уламків будинку розкидані кілька десятків відсирілих вінілових пластинок: Мадонна, Роб Мармот, Майкл Джексон, Led Zeppelin, Елвіс Преслі.

Час від часу в будинок заходять люди. Вони прямують до криниці неподалік, щоб набрати води. Цілих вікон у будинку майже немає. Чоловік, що називається Аркадієм, приніс воду знайомій бабусі з третього підʼїзду — сусіднього від зруйнованого. Вночі літня жінка намагається грітися ковдрами та старими шубами. У її квартирі вибите все скло. «От зараз подивлюся, який там обсяг роботи, й піду шукати плівку, щоб затягнути вікна», — говорить Аркадій. 

Сам він живе в сусідньому будинку з дружиною і сином. Вивезти дитину з-під обстрілів, каже, можливості не було. Вікна у квартирі Аркадія також повилітали — він забив їх пластиком. Щодня всім підʼїздом вони з сусідами виходять на вулицю, розпалюють багаття і готують сніданок. Потім сидять, говорять, багато сперечаються про політику і сваряться, обідають, пʼють чай — і так чекають вечері. Як починає темніти, гасять багаття і розходяться по квартирах.

«Ждуни»

Попрощавшись з Аркадієм, помічаю на собі чийсь погляд — молода дівчина ходить по дитячому майданчику та спостерігає за мною. Це Діана, їй 17 років. Під час окупації підлітку двічі намагалися зґвалтувати російські солдати. Одного разу ґвалтівник прийшов до неї у квартиру, коли батьків не було вдома. 

«Почав мене вмовляти випити з ним. Я відмовила, але він став чіплятися до мене. Сказала, що мене не цікавлять з ним жодні діалоги, щоб пішов із моєї квартири. А він мені відповів: «Я ж чоловік, увійди в моє становище». Завалив мене на диван: «Ти маєш мене зрозуміти: я на війні, я чоловік, ти мусиш робити те, що я захочу», — згадує Діана.

Як саме він дізнався, що в конкретній квартирі живе молода дівчина, Діані відповісти складно. Мабуть, думає вона, підказав хтось із місцевих. Загалом, чимало з тих, хто не виїхав, співпрацювали або намагалися «дружити» з окупантами. Ті часто приходили у підвали до цивільних під час обстрілів, місцевим це подобалося — дехто здоровкався з ними за руку.

Про те, що у Святогірську залишилося багато проросійськи налаштованих мешканців, каже і військовий, якого ми зустрічаємо неподалік зруйнованої багатоповерхівки. Він відмовляється говорити під запис, але розповідає нам про ситуацію в місті. Тих, хто залишився, він називає «ждунами». Але уточнює, що не всі такі.

Позиції

Військовий пропонує нам показати старі позиції, де тривали контактні бої. Їдемо на залізничну станцію. Двоповерхова будівля вокзалу нещодавно відремонтована: біленькі стіни, нові меблі, євровікна і лавки навколо. Усе це в друзках скла та камінні. Над коліями звисають обірвані контактні проводи, а на дальній смузі лежать перекинуті на бік товарні вагони.

Біля будівлі вокзалу є підземний перехід. У ньому більше як місяць жили українські військові, які тримали оборону міста. Ворог вийшов з лісу та закидав позиції снарядами. Бої в цій точці тривали пару днів — кілька захисників загинули, але із собою забрали з десяток росіян.

Трохи далі від вокзалу — кладовище російської військової техніки. Коли окупанти пройшли у Святогірськ, одразу завезли купу елітної техніки й поставили її в одному місці. Того самого дня ЗСУ накрили цю базу з неба. Поміж згорілих танків, БТРів, польових кухонь, артилерійських установок помічаю на землі зламану парасольку з емблемою Партії регіонів. Військовий наступає на неї та просить сфотографувати.

Святі місця

Останній пункт нашої подорожі — Святогірська лавра. До неї можна дістатися понтонною переправою. «Щоправда, ніхто вас туди не пустить. Вони там не люблять пресу, тим паче українську», — зауважує військовий. 

Під час війни у Святогірській лаврі переховувалося близько трьохсот людей — це цивільні, які шукали укриття від обстрілів, і служителі Лаври. Святогірська лавра розташована під горою, на якій були українські позиції. Навпроти Лаври через річку стояли російські війська, тобто монастир постійно перебував під двостороннім вогнем. 

Пускати знімальну групу Заборони на територію Святогірської лаври дійсно не хотіли. Нам вдалося домовитися про зйомку зруйнованих будівель, але коментар тут відмовилися давати.

Не під запис служитель монастиря розповів, що найбільше від обстрілів постраждала будівля чоловічого готелю. 5 червня туди прилетів снаряд. Загинули троє монахів та троє цивільних. Пізніше внаслідок обстрілів було вбито ще дві монахині. Їх поховали на території Лаври. 

У Святогірську лавру зараз привозять багато гуманітарної допомоги з інших єпархій Московського патріархату, до того ж у монастиря є свій город, на якому служителі вирощують овочі та фрукти. Разом з монахами у Лаврі живе декілька сімей, що розташувалися в підвалі. Як-от зараз: бачимо юрбу юнаків, що грають у мʼяч. Декому з них нема до кого повертатися. Після забитого голу вони повернуться в підвал.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій