В СРСР придумали світломузику, а потім забули про неї. Розповідаємо, що це за мистецтво й чому його важливо зберегти | Заборона
Читаєте зараз
В СРСР придумали світломузику, а потім забули про неї. Розповідаємо, що це за мистецтво й чому його важливо зберегти

В СРСР придумали світломузику, а потім забули про неї. Розповідаємо, що це за мистецтво й чому його важливо зберегти

світломузика

У радянський час Україна була центром розвитку світломузики. Світломузика, або світложивопис – це те, що ми бачимо на виступах діджеїв, рейвах чи фестивалях. Світло від лазера може передавати ритм, настрій чи узагалі «складатися» в образи. Це такий собі аналоговий варіант VJ-ing, який виник у радянський час. Вже в нульових світломузикою займалися одиниці, а потім про неї зовсім забули. Аналогові формати мало кого цікавили й медіахудожники переходили «в цифру». Зараз світложивопис можна побачити наживо тільки в Харкові, де школярів вчать основ цього забутого медіамистецтва. На прохання Заборони Оксана Семенік розповідає, чому світломузика – це важливий культурний феномен, який потрібно вивчати.

Кабінет студії світложивопису в Харкові мало чим відрізняється від інших схожих студій. За партами школярі вирізають трафарети з візерунками, щоби потім вставити туди свої світлофільтри. На стелажах багато різних тек і коробок, рулони паперу, олівці й канцелярські інструменти, величезне біле полотно на стіні. Усе виглядає як звичайний художній клас, якби не інструмент, схожий на звукорежисерський пульт. З його допомогою керують лампочками, які підсвічують трафарети. На них можна приклеїти по кілька світлофільтрів різних кольорів. Так і створюється композиція. 

У студію приходять діти від шести років. Їх приводять батьки чи дідусі з бабусями, які ще пам’ятають популярність світложивопису. «Дітей приваблює можливість комплексного навчання. Ми викладаємо основи живопису, рисунку, акторської майстерності й хореографії. Хореографія – той же малюнок, тільки рухом тіла», – розповідає Наталя Крюковська, яка разом з Олександром Гуком викладає й керує студією. У них нема спеціальних книг чи навчальних матеріалів – знання базуються на їхніх особистих практиках і напрацюваннях. Інструмент, на якому створюється світложивопис, – саморобний. 

arhiv studiyi svitlozhyvopysu harkivskogo oblasnogo palaczu dytyachoyi ta yunaczkoyi tvorchosti. 1024x512 - <b>В СРСР придумали світломузику, а потім забули про неї.</b> Розповідаємо, що це за мистецтво й чому його важливо зберегти - Заборона
Архів Харківської студії світложивопису

Історія напівзабороненої світломузики 

Світломузика була особливо популярною на початку 60-х: тоді багато говорили про важливість синтезу мистецтва й науки. Вона якраз ідеально поєднувала в собі художній й науковий компоненти. Щоби займатися світломузикою, потрібно було самостійно сконструювати апарат. Без розуміння, що таке світлодіоди, діапазони частоти, автоматичні алгоритми і як вони працюють, це було неможливо. 

Дослідниця українського медіаарту Яніна Пруденко – єдина із відомих в Україні, хто вивчає цей феномен. У 2019 році Яніна опублікувала у відкритому доступі першу частину свого дослідження «Українська світломузика». Це розмови з тими, хто розвивав світломузику в українських містах. Про тих, хто вже помер, Яніна пише із розповідей друзів і колег, опублікованих статей і архівів. Вона розповідає Забороні, що архівів майже немає, тому що ними ніхто не займався, а живих учасників процесу залишилося дуже мало. Тому історія радянської світломузики скоро може зовсім зникнути.  

Епоха світломузики в СРСР була недовгою. Після того, як у 1964 році генеральним секретарем став Леонід Брежнєв, період відлиги пройшов, почалися репресії щодо шістдесятників, а офіційне мистецтво повернулося до строгого соцреалізму і пропаганди. Експерименти й абстракціонізм не заохочувалися, за них могли позбавити майстерні, зарплати або ж премії. Тому світломузикою займалися одиниці. «Допоки це називали експериментами з дизайном – світломузика нікого не цікавила. Але коли це почали називати мистецтвом, тих, хто нею займалися, почали переслідувати, а діяльність забороняти», – розповідає Яніна Пруденко. 

В Одесі в 70-х роках вільно продавалися світломузичні установки. Здебільшого їх купляли клуби для дискотек, але пізніше почали використовувати навіть у лікувальних цілях. Світломузика стала частиною терапії для адаптації моряків, які поверталися із довгого плавання. Такі установки продавали й за кордон – на Заході світломузику використовували в психологічних експериментах. За словами Пруденко, лікарі вважали, що вона може допомогти лікувати ментальні хвороби. 

Один із найбільш успішних театрів світломузики працював в Ужгороді з 1982 до 1992 року. Там показували спектаклі тільки зі світла і музики, це був єдиний в Україні повноцінний театр: з репертуаром, постійними концертами, афішею. Незважаючи на те, що театру дозволяли працювати, його керівника Даніеля Фрідмана переслідувала радянська влада – як він сам говорив, «за надуманою статтею міг сісти від 6 до 12 років». Він розповідав Пруденко, що навіть просидів три місяці в ізоляторі, поки влада вирішувала, посадити його чи ні. За його словами, «театр функціонував тільки тому, що чиновники не зовсім розуміли, чим він займається». 

У Києві, навпаки, чиновники забороняли займатися світломузикою. У 70-х роках архітектор Флоріан Юр’єв задумав відкрити світломузичний театр з акустичним залом. Для цього він спроектував частину будівлі Інституту науково-технічної інформації у вигляді летючої тарілки. Будівлю збудували, але театр так і не запрацював. Партійна верхівка «передумала», і замість світлотеатру з’явився кінолекційний зал і фрески в жанрі соцреалізму. У 2017 році на території «Тарілки» почалося будівництво ТРЦ, згідно з планом якого, модерністична будівля мала бути знищена. Зал світломузики і фрески вже знищили, але в проекті нового ТРЦ «залишили» силует тарілки на вході. 

yurij pravdyuk stoyit bilya vyvisky svogo konczertnogo zalu svitlomuzyky 1969 z osobystogo arhivu sergiya zorina 1024x551 - <b>В СРСР придумали світломузику, а потім забули про неї.</b> Розповідаємо, що це за мистецтво й чому його важливо зберегти - Заборона
Юрій Правдюк стоїть біля вивіски свого концертного залу світломузики, 1969

З особистого архіву Сергія Зоріна

Юр’єв – теоретик світломузики, кольоропису, кольорообразу (modus coloris) і кольорової фонетичної транскрипції. Він переконаний, що колір, музика й поезія пов’язані між собою: за допомогою кольору можна грати музику, а букви мають свої кольори. Це можна порівняти зі сприйняттям світу синестетів – людей, які можуть асоціювати почуття, музику чи букви з конкретними кольорами. Юр’єв мріяв, щоби світломузика могла звучати без звуку, а замість неї з’явилась би музика світла. 

В інших містах, які були центрами світломузики – а їх було приблизно тридцять – зараз уже немає кому займатися світломузикою. Зали й театри світломузики, які збудували ще в 60-х, у сучасній Україні не ремонтують, вони розвалюються. Харків – єдине місто, де й досі займаються аналоговим світложивописом. 

Харківська музика за 60 років 

Ініціатором світломузики в Харкові був інженер-будівельник Юрій Правдюк. Яніна Пруденко називає його творчі експерименти художніми: «Це не була спроба винайти апарати й технічні засоби. Це був художній пошук. Правдюк винайшов художній метод: світлові рухомі картини, які були створені на основі світлових вражень». Метод Правдюка відрізнявся від методу Юр’єва. Юр’єв створював цілі світломузичні партитури, де замість нот були кольори. Він розробив схеми, де букви й символи відповідали різним кольорами. Він розробив схеми, де букви і символи відповідали різним кольорам. Наприклад, «а» – жовта, а «я» – жовто-зелена. Правдюк же вважав, що кожен може створити свій світложивопис на основі власних вражень від музики. 

Правдюк експериментував зі світломузикою в себе вдома. У середині 60-х про нього дізнався диригент Театру опери й балету Володимир Нахабін, який був тоді ректором консерваторії, і запропонував Правдюку створити зал світложивопису в харківському Парку Горького. Яніна Пруденко пише, що той зал більше нагадував сарай для інвентарю. У дерев’яному павільйоні не було ні опалення, ні водопроводу, а сам павільйон був у далекому закутку парку. Так виглядав перший у світі зал світломузики. Після першого показу в 1969 році адміністрація і співробітники парку були дуже розчаровані тим, що вони побачили, і нічого не зрозуміли. Зал закрили б у перший же день, якби він не був «першим у світі». 

До 80-х зал не користувався особливою популярністю поміж харків’янами: комусь було складно зрозуміти задум, хтось приходив один раз і не повертався. Працювати зал міг лише влітку через відсутність опалення, а під час дощу глядачі сиділи під парасольками – дах протікав. У 90-х зал світложивопису закрили. Чиновники обіцяли, що це тимчасово й задля реконструкції, а потім вирішили створити повноцінний театр світломузики в Харкові. Для цього навіть виділили закинуте приміщення одного кінотеатру, але поки шукали гроші, і зал у парку, і кінотеатр уже були занадто зруйновані. Реконструювати їх не вдалося. 

У 70-х у Харкові з’явився дискоклуб, де підлітки збиралися послухати актуальну музику й обговорити її. На базі цього клубу відкрили дитячу студію світломузики, у якій і досі викладають Олександр Гук і Наталя Крюковська. Гук – учень Юрія Правдюка. «Правдюка в радянські часи всі підтримували акуратно, тому що це був не фігуративний живопис і не соцреалізм, дозволені партією», – розказує Забороні Гук. Він каже, що про світложивопис знали б більше, якби в 90-х створили театр, як планувалося. «Молодь мало знає про експерименти 60-х і дуже дивується, коли ми розповідаємо про наші практики. Медіахудожники, які працюють з VJ, також нічого не знають про світложивопис і починають свої пошуки з нуля», – каже Наталя. 

afishi uzhgorodskogo teatru svitlomuzyky. arhiv ndi «prometej» kazan 1024x709 - <b>В СРСР придумали світломузику, а потім забули про неї.</b> Розповідаємо, що це за мистецтво й чому його важливо зберегти - Заборона
Афіша Ужгородського театру світломузики / Архів НДІ «Прометей», Казань

Олександр Гук і Наталя Крюковська займаються не тільки студією: з 2003-го вони організовують фестиваль світложивопису «Жовтий звук» для дитячих театрів. Там можна показати театрам можливості світложивопису й разом придумати нові формати. Ще Гук і Крюковська проводять майстер-класи та інколи роблять проекції світложивопису під час виступів оркестрів у театрах і філармоніях. Наталя каже, що світложивопис не сприймають як окремий напрям у мистецтві, тому рідко з кимось вдається співпрацювати. 

Світломузика – мистецтво майбутнього 

Олександр Гук розповідає, що займатися світломузикою не затратно, але монетизувати цей напрям неможливо. «Світложивопис не можна використати для освітлення великого майданчика, він більш камерний», – каже він. Камерність, з одного боку, дозволяє глядачу отримати більш особистий досвід, але з іншого боку, обмежує можливості світлохудожників. 

«Для світломузики більше можливостей із появою комп’ютерів, – вважає Яніна Пруденко. – Окрім того, медіахудожників починають цікавити й аналогові формати. Назагал, світломузика – це мистецтво майбутнього. Наш мозок буде все більше розвиватися: одна сенсорна система буде збуджувати іншу, і погляд на світ змінюватиметься. Можливо, ми всі станемо синестетами. Але для того, щоби зрозуміти світломузику в майбутньому, потрібно зберегти її зараз», – каже Яніна Пруденко. 
Зараз Харків єдине місто, де можна побачити, як працює світложивопис, і навіть потрапити на концерт. Попри труднощі й непопулярність світломузики, Олександр і Наталя планують і надалі розвивати дитячі програми. Восени вони планують знову провести в Харкові фестиваль «Жовтий звук».

Нагору