Читаєте зараз
На початку вторгнення село під Києвом залишилось без влади, тож активісти взяли все у свої руки. Зараз вони опираються і новій владі, і гуманітарній кризі 

На початку вторгнення село під Києвом залишилось без влади, тож активісти взяли все у свої руки. Зараз вони опираються і новій владі, і гуманітарній кризі 

Anastasiya Oprishchenko
Горенка на Київщині сьогодні: зруйновані будинки, відсутність влади, гуманітарна криза

Після відходу російських військ з Київщини наприкінці березня 2022 року весь світ дізнався про воєнні злочини в Бучі та Ірпені. Катування, вбивства, викрадення активістів, розбомблені будинки — все це наслідки «руського міра» в деокупованих селах і містах. Але крім смерті і покалічених життів мешканці звільнених населених пунктів сьогодні стикаються з відсутністю житла, роботи і влади, яка мала б їм допомагати. Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко побувала в Горенці, де за 20 кілометрів від столиці розгортається гуманітарна криза. Розв’язати її своїми силами намагаються місцеві активісти, а воєнна комендатура не має чіткого плану допомоги постраждалим селянам.


«Я людина, яка вже не має ілюзій щодо війни. Я багато чого бачив, знімав, але мене вразило, що від мого дому на машині — 30 хвилин до лінії фронту», — каже документаліст Максим Руденко, поки ми їдемо машиною за Київ.

Дорога лежить у Горенку — село на п’ять тисяч осіб. Воно належить до Гостомельської територіальної громади, хоча фактично це околиця Києва. Сідаєш на трамвай від Оболоні, прямуєш до Пущі-Водиці, а за 100 метрів вже починається Горенка. 24 лютого село опинилося на лінії фронту. Упродовж березня тут не було жодного спокійного дня — російські війська обстрілювали Горенку та сусідні села всім, що тільки було.

«Все пекло зупинилося в Горенці, — продовжує Максим Руденко. — Так близько до Києва, і про це майже ніхто не говорить. Так, є більш популярні теми: Буча, Ірпінь. Просто вони в іншому фокусі, там було дуже багато знущань. Але ніхто не знає, скільки людей загинуло тут. [Сусіднє село] Мощун просто стерто з лиця землі, а Горенка десь наполовину зруйнована».

В Горенку документаліста запросили місцеві — аби зафіксувати, як люди живуть на руїнах своїх розбомблених будинків. Частину матеріалу Максим вже відзняв, та після першої поїздки до села зрозумів, що мусить розказати більше. Руденка вразив той факт, що за 20 кілометрів від столиці розгортається справжня гуманітарна криза. Місцеві жителі та військові ціною власних осель і життя зупинили наступ на Київ. Але зараз більшість з них, каже Забороні чоловік, позбавлені майбутнього.

«Горенка — маленький приклад того, що загалом відбувається в країні. На фоні війни ніхто цим [питанням того, як бути з наслідками обстрілів] нормально не займається. Що робити людям, які втратили житло? Я кажу не про відшкодування, а про те, де їм жити зараз», — говорить Максим.

Ми проїжджаємо блокпости на вʼїзді до села та звертаємо на вулицю Київську, що межує з кордонами столиці. З вікна авто відкривається картина повсюдних руйнувань: згарища, розкидана цегла та залишки стін. 

Юристка, уролог, банкір

За п’ять хвилин машина зупиняється в центрі Горенки. Будівля сільради тут сусідує з магазинчиком, вивіска якого повідомляє: «вода, кава, морозиво, коктейлі». На годиннику майже полудень, на вулиці +36, а перед магазином зібрався натовп схвильованих людей. Більшість з них — пенсіонери. Вони чекають на гарячі обіди та пайки.

До натовпу підходить висока світловолоса жінка й голосно зачитує список тих, хто має отримати гуманітарну допомогу. Її звати Лариса Ліщинська. Раніше вона працювала у Мін’юсті, Держказначействі та приватних юридичних фірмах. Та зараз Лариса головна тут, у Горенці.

Максим Руденко пояснює, що на початку вторгнення з села втекли місцеві депутати й староста, і Горенка опинилася без керівництва. Місцеві активісти взяли владу у свої руки — серед них юристка Лариса Ліщинська та брати Геннадій і Вадим Чухманенки, банкір і уролог. Вони разом з мешканцями робили все: обороняли село від мародерів та росіян, тушили пожежі, координували волонтерів, ховали та евакуювали жителів. Після звільнення Київщини від російських військ наприкінці березня в селі з’явилася військова комендатура, яка взяла частину повноважень на себе як тимчасова влада.

Схожу ситуацію документаліст бачив і в інших постраждалих від війни селах. Сценарій той самий: або поліція нічого не робила під час бойових дій, або місцева влада втекла.

Максим махає рукою Ліщинській — та заперечно хитає головою. Жінка притискає до себе теку з документами та заклопотано біжить у справах.

Спочатку було «весело», а потім почалося знищення

Наступна зупинка — прохолодне приміщення місцевої поліклініки. Тут все маленьке: стіл, три стільці, шафа, канапка та медичні ваги. Кожне слово віддається гучною луною. Крім нас з Руденком в кабінеті брати Геннадій і Вадим Чухманенки. Мобільний останнього розривається від дзвінків. 

З першими новинами 24 лютого охочих захищати Горенку було багато, пригадує Геннадій. Та після першого бомбардування залишилися одиниці. Втім, до евакуації село ніхто не готував, а в період активних бойових з усіх комунікацій в Горенці залишилося тільки водопостачання. Світло? Ні. Газ? Ні. Єдине джерело тепла — бочка на блокпосту, що горіла цілодобово. На вулиці у той час було +12.

«Страх був — і на початку, і під час бойових дій. Страх — це нормальна людська реакція. Тільки хтось від страху тікає, а хтось залишається. І тепер ми точно знаємо, хто надійний, а хто ні», — сміється чоловік. 

До приміщення повертається Вадим і перехоплює розмову. Каже, в селі майже одразу всі зрозуміли, що влада самоусунулася. Як? Просто раптом все перестало працювати. Тож люди самостійно почали організовувати евакуацію та готувалися захищати село.

«Спочатку було “весело”, — пригадує Вадим. — Стояли на блокпостах, пили каву, на роботу ніхто не ходив. Так було дня три. А потім прилетіли літаки і почали знищувати Горенку. Почалася евакуація місцевих, яку організовувала не влада, а волонтери та члени добровольчого формування територіальних громад [воно складається з добровольців, які не є військовими, але підпорядковуються командиру найближчого батальйону територіальної оборони]. Всього в селі залишилося чоловік до сорока».

Активісти пояснюють Забороні, що село захищали не з пустими руками. 25 лютого до Горенки заїхали невідомі військові та роздали зброю всім, хто брав. Процес був хаотичним: хто видавав зброю і кому, а також звідки взагалі ця зброя взялася — ніхто не перевіряв, так само, як це було на початку вторгнення в Києві. Пізніше, вже у квітні, Геннадій та Вадим дізналися, що зброю привезли з головного управління розвідки Міноборони. Згодом її вилучили, але більшість, каже Вадим, просто зникла.

«Я єдиний, хто ще не здав зброю», — каже Вадим. 

«Чому не здали?» — питає Максим.

«Ви член ДФТГ [добровольчого формування територіальних громад]?» — жартівливо цікавиться Вадим.

Максим схвально киває.

«Ну, а от я — мозок», — сміється Вадим.

Збройне питання

Після появи в Горенці військової комендатури активістів відсторонили від адміністративних процесів у селі. Відтоді Чухманенки та Ліщинська займаються гуманітарною допомогою — видають пайки незахищеним верствам населення.

Від своїх обовʼязків на час воєнного стану відсторонили і штат Гостомельської селищної ради. Їй на заміну створили військову адміністрацію на чолі з Тарасом Думенком, який раніше був членом виконкому селищної ради Гостомеля. Зараз його команда координує процеси в громаді, відповідає на запити селян і намагається створити порядок видачі зброї — складає списки тих, хто готовий захищати громаду, та створює збройну кімнату.

Ми зателефонували до Тараса Думенка — в розмові з Забороною він не заперечував, що на початку повномасштабного вторгнення зброю селянам видавали не за правилами.

«Звідки взяли зброю і хто видавав, я не можу вам сказати. Це перша причина того чому ми її вилучили, — каже він. — А по-друге, давайте відверто: зараз і цивільні зі зброєю можуть становити загрозу для життя інших людей. Вже були різні сутички та конфлікти». В разі повторного наступу росіян, на думку Думенка, з усіх мешканців Гостомельської громади охочих стати на захист сіл буде не більше пʼяти людей.

Однак очільник військової адміністрації обіцяє, що зброю їм видадуть, якщо це буде необхідно.

«Але ж всі розуміють, що цивільні зі зброєю навіть проти одного навченого російського військового можуть не вистояти. Тут потрібно щось більше, ніж просто автомати», — каже Думенко і додає, що наразі триває процес формування збройної кімнати, і згодом адміністрація зможе координувати добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) і поліцію краще, ніж на початку.

Хто тут влада?

Лариса Ліщинська з перших днів вторгнення вирішила для себе, що нікуди з Горенки не їхатиме: «Це моя земля, чому я маю їхати? Я маю за неї хвилюватися і берегти».

Ліщинська впевнена: навіть якби вона залишила село, наслідки війни все одно наздогнали б її як активістку, оскільки згодом треба було б повертатися до проблем, які не вдалося розв’язати одразу.

На самому початку, за словами юристки, Горенка найбільше потребувала адміністративної допомоги: пожежної машини не було, амбулаторія не функціонувала, сміття не вивозили. Не було зрозуміло навіть, де та з чиєї згоди можна ховати людей.

Єдиною законною владою Горенки активістка називає старосту села Тетяну Шепелеву. Проте та виїхала з Горенки 11 березня, за 10 днів до призначення Гостомельської військової адміністрації. Перед тим Шепелева сказала Ліщинській, що не має ані повноважень, ані коштів для прийняття рішень [Заборона не має підтвердження цієї розмови]. 

«Гаразд: ні в мене, ні в інших активістів немає повноважень і коштів. Однак ми продовжували щось робити і залишилися, — говорить юристка. — Свій виїзд староста пояснює з людської точки зору: у неї донька, вона мала рятувати дитину. А як взяти наших депутатів, то вони взагалі виїхали раніше за всіх».

Тетяна Шепелева відмовилися від будь-яких коментарів Забороні, доки Гостомельська селищна рада відсторонена від офіційних повноважень.

«Якщо військова адміністрація дасть розпорядження, що я маю з вами розмовляти, тоді будемо говорити», — сказала вона.

Горенські активісти вважають, що місцевим важко сказати, на чию допомогу в селі можна розраховувати. Ті, хто залишився, впевнені, що влада їх кинула. У людей, які поїхали, інше ставлення: вони не бачили всього, що відбувалося в селі. Тому вони, можливо, більш лояльні до влади, але не лояльні до активістів, вважає Ліщинська.

«Спочатку люди сиділи десь за кордоном і виказували нам претензії, нібито ми нічого не робимо. Пізніше вони заспокоїлися, дехто повернувся і тепер йде не до воєнної влади, а до нас. Кажуть, ви, звичайно, не влада, але ви нам винні, хочемо, аби ви краще робили свою роботу, — розповідає Лариса Ліщинська. — І наша нинішня влада військова теж говорить, щоб ми комунікували з людьми. Це зручна позиція. Вони переводять всі стрілки і негатив на нас, аби не мати проблем особисто. А у нас ні прав, ні повноважень на розв’язання проблем. Де можемо, робимо щось силами інших волонтерів: лагодимо будинки, розподіляємо пайки».

Горенка — це лише початок

Наразі головна проблема в Горенці — відсутність житла для багатьох мешканців, що повернулися. За офіційною статистикою військової адміністрації, на території Гостомельської громади зареєстрували понад 3700 пошкоджених об’єктів. В самій лише Горенці росіяни зруйнували близько 1290 будинків. 

За словами Ліщинської, понад 600 селян взагалі не можуть відновити своє житло. Деякі з них живуть у родичів, інші в Пущі-Водиці, але це не назавжди. Навіть якщо людям просто зараз дати гроші, відбудувати свої домівки до зими вони не встигнуть навіть за найоптимістичнішими прогнозами.

Крім того, в Горенці і навколо неї зруйновані майже всі підприємства, на яких працювали місцеві жителі. А це означає безробіття та відсутність грошей на існування.

До Горенки приїжджав Тарас Думенко, говорив про створення в селі тимчасових модульних будиночків. Для їх облаштування потрібна вільна локація та комунікації поряд. Така локація є, каже Лариса Ліщинська, — це поле на 6,7 гектара за сільрадою.

Центр міста — пошта, магазини, колишня сільрада, амбулаторія, зупинка маршрутки, — все є. Однак 2014 року тодішня влада Горенки змінила генплан і вивела цю ділянку з запасів села. А потім її розділили на кілька шматків. Було відкрито кримінальне провадження, яке триває вже девʼятий рік. За цей час ділянку арештували, але це не завадило депутатам місцевої сільради звести там собі будинки.

Тому фактично землі немає, підсумовує юристка.

Гарним варіантом для Горенки стало б розміщення будинків на приватних територіях, де вже підведені всі необхідні комунікації. Про це місцевим активістам говорили і у військовій адміністрації.

«Проте я поки ще не бачила жодного модульного будинку. І мене лякає, що вже середина літа, — каже Ліщинська. — На встановлення якісного будиночка потрібно не менш ніж місяць — так нам сказали виробники, з якими ми поспілкувалися. Тож що буде восени, ми до кінця не розуміємо. Військова влада пропонувала людям розселятися далі по Київській області. Але чому люди, які звідси родом, які працюють у Києві, мають переселятися кудись? Чому ми не можемо зробити щось тут?».

Тарас Думенко в телефонній розмові каже, що в Горенці встановлення модульних будиночків не є актуальним «згідно з кількістю людей, які звернулися [до військової адміністрації]». Тож наразі команда Думенка працює над облаштуванням тимчасового житла в Гостомелі, де зможуть оселитися близько 700 людей.

«Загалом це хороше рішення для мешканців багатоквартирних будинків, які звикли жити з сусідами. Але мешканці з приватного сектора прив’язані до своєї землі і до останнього хочуть жити на ній. Тому ми плануємо встановлювати індивідуальні будиночки, як це вже зробили у Мощуні [там встановили будинок на приватній власності за допомогою міжнародної організації Rotary]», — пояснює Думенко.

Критерії отримання житла в таких будинках прості: це переважно сім’ї, люди похилого віку, які вже не можуть забезпечувати себе фінансово. Крім того, Думенко нагадує, що для людей, які втратили все, є програми для внутрішньо переміщених осіб. Він також сподівається на ухвалення законопроєкту №7198, що передбачає порядок виплати відшкодувань за втрачені будівлі мешканцям постраждалих від війни населених пунктів. 

На думку Ліщинської та Чухманенків, всі проблеми, з якими вони стикаються зараз у Горенці, скоро повторюватимуться в кожному селі чи місті, звідки вийшли російські війська. 

«Влада каже, що стикнулася з цією ситуацією вперше. Так у нас вже скільки років війна, а для них все досі вперше. Чому не було ніякого захисту стратегічних об’єктів, ніякої евакуації, ніякого узгодженого плану? — обурюється Лариса. — Фактично перед початком війни нічого не було вирішено. Ось говорять про повторний напад, але ми досі не бачили якихось підготовчих дій влади».

Попереду суцільна невідомість

Неподалік лікарні пролягає вулиця, де від більшості будинків залишився лише фундамент. Привітна жінка, місцева жителька Валентина Куницька ніяково посміхається і веде нас через свій двір, розповідаючи про авіаудари у лютому.

Під ногами шелестить вигоріла трава, тхне соляркою та димом. Спека посилилася і тільки підживлює різкі запахи. Біля двоповерхового будинку без даху розкидана цегла та поплавлені залишки речей. Всередині хата осипається, все хрустить під кросівками.

«Оце моя хата, ще батьки будували. Можете проходити, ніхто не вкусить, — сміється Валентина. — Оце моя кухня, оце холодильник, оце плита. Бачите, нічого не залишилося, погоріло все. Оце моя швейна машинка, розтрощена. В нас цілили фосфорними бомбами — поплавилося та повигорало все. Тут в мене телевізор плазмовий стояв — купувала в кредит, вже виплатила. Коли почали бомбити, я його під стінку заховала, аби не засипало, а тут два попадання і все — нічого не залишилося». 

На початку повномасштабного вторгнення Валентина, в минулому швачка, посудомийниця та пакувальниця, працювала в гостомельській «Форі» продавчинею овочів. Каже, що в перші дні після 24 лютого ніхто зі знайомих не вірив, що це все насправді, хоча всі знали історію і читали про війну.

Коли росіяни зайшли в сусідній Мощун, то обстрілювали Горенку всім: від «Градів» і «Ураганів» до фосфорних снарядів. Всі, хто залишився в селі, через кілька днів за звуком вже визначали, що та звідки летить. 

Чимало українських військових, за словами Валентини, переховувалися у місцевих жителів. Російські безпілотники вишукували позиції ЗСУ і бомбили хати, навіть якщо там вже нікого не було.

«Мій син допомагав нашим військовим, — розповідає Валентина Куницька. — Посеред мого двору у них був штаб. І їх просто “Градом” накрило і вбило у дворі. Я встигла сховатися під стінкою. Сину пощастило: перекинув одного з хлопців у двір до сусіда і сам за ним, так і врятувалися».

Притулившись до зруйнованого будинку, жінка згадує, що поранених тоді було дуже багато: «кров і блювотиння впереміш». Все було сіре від диму. Бомбили, каже, в шаховому порядку, тож згори потрощена вулиця утворює візерунок з руїн.

«Росіяни просто вибивали звідси всіх — і нас, і військових. Так тривало два тижні, потім приходили кілька хлопців [українських військових], говорили: «Ви хати не врятуєте. Йдіть звідси, інакше загинете», — розповідає Валентина.

10 березня Валентина виїхала з Горенки до знайомих у Черкаси. Та швидко повернулася, бо каже, що дім є дім.

«Місцеві, де б не були, тягнемося до хати. Я не знаю, чому росіяни такі злі на нас, але мирне населення не має страждати через війну. Наші землі, наші будинки — такі труди, це все наші батьки будували. І за секунду цього не стало. Чесно сказати, ми досі боїмося, що можуть знову прийти сюди і почнуть бомбить — бо це найкоротший шлях до столиці. От нещодавно прилетіло шість ракет [26 червня росіяни вдарили по центру Києва, одна людина загинула] і я вже була готова тікати, лиш не знала, куди», — зізнається жінка.

Що буде далі, Валентина не уявляє. Роботи немає, житла і грошей теж. Все, що залишилося у жінки, — старий сарай. А в деяких селян немає і того. Невідомо, чи працюватимуть зруйновані магазини, чи видадуть її сім’ї модульний будиночок. А далі зима. Щоби підтвердити факт знищення будинку, потрібно обійти всі бюрократичні кола. Процес видачі свідоцтва на зруйнований дім, за словами жінки, постійно затягують.

Ми стоїмо посеред залишків будинку Валентини. На рівні очей поплямована гаром цегла. Над головою крізь уламки даху видно розпечене літнім сонцем небо. Ще трохи і ми з Максимом Руденком поїдемо назад до Києва. Валентина ж залишиться в Горенці.

«Ні опалення, ні світла, ні газу — нічого немає. Готую їсти на старому мангалі. Зате квитанції на газ приходять незрозуміло звідки. Або от, наприклад, для того, щоб вивезти залишки розбомбленого будинку, потрібно заплатити 2–3 тисячі гривень. Тяжко буде далі, дуже тяжко, — зітхає жінка. — Ми всі розраховуємо самі на себе і ні на що не сподіваємося. Я навіть перестала читати новини зараз, бо знаю: всюди горе. Тікати за кордон ми не будемо. Один одного в селі знаємо, виручаємо, а як буде далі, ніхто не знає. Зараз от буду на дрова збирати, ставити на зиму якусь буржуйку в сарай. Бо по людях вже находилася, а винаймати десь квартиру немає за що. Просять такі гроші, яких у мене взагалі немає. Зараз з роботою дуже важко. Платять мінімалку. Поки ще тримаємося літа, а там не знаю».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору