Читаєте зараз
В Україні можна стати наставником для дитини з інтернату. Але держава тільки заважає цьому

В Україні можна стати наставником для дитини з інтернату. Але держава тільки заважає цьому

Aliona Vyshnytska
інтернат наставники

Більш ніж 100 тисяч дітей в Україні, які постійно перебувають в інтернатних закладах, офіційно мають опікунів чи батьків. Через це їх не можна усиновити, а отже, вони вчитимуться й житимуть в інтернаті до випуску. Понад 10 років тому в Україні почали запроваджувати програму з наставництва — серед волонтерів дитині обирають дорослого «друга», до якого можна звернутися за допомогою. Журналістка Заборони Альона Вишницька розбиралася, як зараз працює ця програма і чому, попри добру ідею та велику потребу, наставників в Україні назбирається заледве кілька сотень.


Система проти

Маргарита Тулуп вирішила стати наставницею у 2016 році. Вона тоді була громадським монітором при офісі омбудсмана та перевіряла багато дитячих закладів: і інтернатів, і будинків дитини. Каже, що у той час зрозуміла: найкраще, що будь-яка людина може зробити для дітей, позбавлених батьківського піклування, — це систематично їм допомагати. До того ж не матеріально, а дружньо, щоб дитина за потреби мала кому подзвонити та порадитись. 

«Дитина має розуміти, що в її житті є доросла людина, якій можна довіряти, з якою можна порадитися чи просто поговорити. З інтернату діти виходять зовсім непристосованими до життя. А наставники для того і потрібні, щоб підказати, як розрахуватися в супермаркеті, який фах обрати, побачити в дитині таланти та порадити, як їх розвивати», — каже Маргарита.

інтернат наставництво
Фото: Андрій Бойко

У Києві цю програму тестували ще з 2009 року, а в 2016-му, після підписання закону про наставництво для дітей-сиріт, її масштабували на заклади по всій Україні. Аби стати наставником, потрібно було пройти своєрідний квест: зібрати папку документів, зокрема про відсутність судимостей, відвідати всіх лікарів, здати аналізи, написати кілька заяв, потім прослухати курс тренінгів та лекцій. Наприкінці квесту Маргариті мали би дати головний документ — щось на кшталт характеристики, де йдеться про те, чи готова вона стати наставницею. Там також мало б зазначатися, з якою дитиною, згідно з висновками психолога, її варто поставити в пару. Після одержання цього папірця вона мала би безпосередньо робити те, заради чого прийшла у наставництво — допомагати дитині.

Але система працювала трохи інакше. Наприклад, протягом року Маргариті навіть не зателефонували із соціальних служб. А коли вона сама дзвонила їм, то все відтерміновувалося через різні бюрократичні причини. Потім процес таки рушив — і дівчина почала збирати документи.

«Вся процедура тривала занадто довго. Одна з причин — я потрапила в період трансформації цієї програми. А інша — те, що наставництвом займалися служби в справах дітей, які й без того мали забагато роботи та обов’язків, як для однієї соціальної структури», — каже Маргарита.

інтернат наставництво
Фото / Заборона

Після збору документів був тренінг. Там разом із психологами розбирали приклади маніпуляцій, дитячу психологію та програвали різні ситуації, які можуть статися під час спілкування з дитиною. Таких може бути безліч, адже до дітей в інтернати приїжджають переважно спонсори, тобто люди з подарунками кілька разів на рік, а вибудовувати дружні стосунки з дорослими їх не вчать.

Людський ресурс

Після тренінгу Маргариті дали омріяний висновок та характеристику, що вона готова. І запропонували дитину. На її подив, це не була вихованка з інтернату — дівчинка мала батьків та родину й лікувалася в Охматдиті. Щоправда, мама її майже не навідувала, і дитина протягом кількох років фактично жила в лікарні. Їй було років дев’ять, хоча мала вигляд п’ятирічної, ходила в підгузку, дуже через це комплексувала, регулярно проходила процедуру гемодіалізу. Соцпрацівники тоді сказали Маргариті: мовляв, у неї вже були наставники, але ніхто надовго не затримався, бо в дитини комплекс соціальних і медичних проблем, це складно.

«Я приїхала до неї і зрозуміла, що це значно важча історія, ніж просто дитина з інтернату. Дівчинка чекала на пересадку печінки, а мама не поставила її навіть у чергу. Очевидно, виникло питання, що цим маю займатися і я. Звісно, в обов’язках це не прописано, але я не зможу просто ходити до дитини в гості та знати про те, що вона не дочекається трансплантації. Мені треба було це якось вирішувати. Виявилося, що це зовсім не та категорія дітей, на яку було спрямована програма», — каже Маргарита.

інтернат наставництво
Фото: Андрій Бойко

«Я йшла додому з Охматдиту і відчула, що в мене просто не залишилося жодних сил, — каже дівчина. — Мене розізлило, що замість придумати дієвий механізм соціальної підтримки, держава шукає волонтерів, які хоч якось супроводжуватимуть дітей, котрих, очевидно, просто немає куди діти. Хоча це пряма функція Міністерства соціальної політики», — розповідає Маргарита.

Після відвідин лікарні дівчина подзвонила й сказала, що не готова до наставництва саме над цією дівчинкою. А на запитання, чи готова продовжувати пошук іншої дитини — відповіла, що, мабуть, теж ні.

«Це тривало кілька років без жодного розуміння, чи матиме якийсь фінальний результат. Я була ображена на неорганізованість процесу. Складалося таке враження, що наставництво потрібне більше мені, ніж державі. Я роблю це безкоштовно, і за мій людський ресурс мали б якось триматися, але це я постійно передзвонювала й перепитувала», — згадує дівчина.

Як довго триватиме пошук іншої дитини було незрозуміло, але вже стало очевидним, що бюрократична процедура знову вимагатиме і часового, і морального ресурсу, а на таке волонтерство вже не залишилося сил. Наостанок Маргарита запитала, чи зможе використати зібрані документи десь за рік, якщо повернеться до ідеї стати наставницею, але відповіді не дістала — це не було врегульовано законом.

наставник в інтернаті
Фото: Андрій Бойко

Ще один проєкт

Модель наставництва почали впроваджувати ще в 2009-му силами волонтерів. Згодом організація «Одна надія» протягом 2016 року самотужки відпрацьовувала пілотну модель у Києві: проводила тренінги, залучала експертів, навчала потенційних наставників. За цей час створили близько 220 пар наставник-дитина лише в Києві, розповідає Євген Осипчук, виконавчий директор альянсу «Україна без сиріт», який впроваджував систему наставництва від самого початку.

Ідея виникла з потреби — українські інтернатні заклади не готують дітей до життя в соціумі. Згідно з законом, дитина впродовж усього життя в інтернаті не може потрапити на кухню, до пральні чи в інші санітарні зони. Тож до закінчення інтернату дитина навіть не знає, як смажити яєчню чи прибирати.

Якщо дитина росте в родині, пояснює Євген, то поступово вчиться дбати про себе, робити вибір, вибудовувати стосунки тощо: «В інтернатному закладі вибір зроблено за дитину: коли прокидатися, що їсти, коли й куди йти, о котрій лягати, що вдягати. Уся система позбавляє дитину вибору, все вирішують за неї. Тож після випуску ми бачимо дітей без мотивації чогось прагнути чи досягати».

Зрештою, третина випускників віддають вже своїх дітей в інтернати — і коло замикається. Згідно з даними організації «Одна надія», 15% випускників інтернатів скоюють самогубство, ще половині бракує коштів для життя, 90% не готові жити в соціумі, а 20% стають бездомними. Лише один відсоток здобуває вищу освіту.

Програма наставництва може частково розв’язати цю проблему — наставник показуватиме, як вибудовувати стосунки, вчитиме довіряти, вирішувати конфлікти, обирати професію, давати раду побутовим справам. Словом, наставник має бути дорослим другом, який регулярно бачитиметься з дитиною та пояснюватиме їй, як працює світ і як з ним взаємодіяти.

наставник в інтернаті
Фото: Віктор Талашюк

Пілотний проєкт наставництва, розповідає Осипчук, показав свої результати. За даними американської організації Big Brothers Big Sisters, діти, які регулярно бачаться зі своїми наставниками, менше за інших зловживають алкоголем та наркотиками, більш здатні вступити у виш, охоче волонтерять та прагнуть стати лідерами. У 2016 році наставництво узаконили — тепер це офіційна форма допомоги дитині. Ще за рік, у 2017-му, Кабмін затвердив положення про наставництво для Центрів соціальних служб. Проте, попри готову законодавчу базу, масштабування так і не відбулося. 

Серед більш ніж сотні тисяч дітей, які потребують наставників, зараз таких мають близько 150—200 по всій країні, каже Євген Осипчук: «У нас є регіони, які просто саботують цю програму. Люди приходять у соцслужбу, кажуть, що хочуть стати наставниками, а їх відмовляють — бо це, мовляв, зайві проблеми. Навіть ці півтори сотні розкидані не по всій країні, а зосереджені в кількох регіонах на кшталт Києва та Дніпра, де ці програми справді працюють».

Актуальну статистику дізнатися теж нелегко — не всі регіони звітують, пояснює Євген, оскільки цифри свідчать про рівень роботи: «Популяризація цієї програми також лежить на державних соцслужбах. І якщо вони скажуть, що за рік лише одна людина прийшла і подала документи, це покаже неефективність їхньої роботи».

Саботування програми має свої причини, пояснює Осипчук — соціальних працівників мало, а ті, що є, працюють понаднормово та за кількох людей: «Соцпрацівник чотири дні з п’яти займається паперовою роботою, пише звітність та заповнює документи, а реально працює вже після роботи». Один соцпрацівник відповідає за все: патронатні сім’ї, опікунів, переселенців, сім’ї у складних життєвих обставинах, а тепер і за наставництво, каже Євген. «Держава не здатна впроваджувати навіть чинні програми, а ми їм пропонуємо ще й наставництво. І виходить так, що жодна програма нормально не працює», — пояснює експерт. 

Заборона надіслала запит про доступ до публічної інформації у Міністерство соціальної політики, але поки не отримала відповіді. За десятьма номерами соцслужб у Києві, до яких можна звернутися з бажанням стати наставником, теж ніхто не відповів.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій