Читаєте зараз
«Не думала, що доведеться розповідати дітям про війну». П’ять монологів про війну в українських містах

«Не думала, що доведеться розповідати дітям про війну». П’ять монологів про війну в українських містах

Polina Vernyhor

Україна живе в умовах війни вже десятий день. Здається, немає жодного клаптика країни, де життя б не змінилося. Сотні тисяч людей вимушені тікати з власних домівок у пошуках безпеки. А ті, хто ще залишається, не припиняють вірити у те, що скоро все скінчиться. Заборона публікує монологи п’яти дівчат з різних куточків України про війну, тривогу, волонтерство та нову реальність.


Яна, Христинівка, Черкаська область 

Яна Ставнича

24 лютого ми прокинулися о пʼятій ранку від вибухів. Батько працює в ДСНС — йому зателефонували і викликали на «військові збори». Усе це було жахливо. За 16 кілометрів від нашого дому розташована військова база. Її одразу ж бомбили — всі бойові снаряди, що були там, почали вибухати. Наше місто і сусідні села почали евакуювати. Ранок ми провели у сховищі, а потім виїхали за межі області. Памʼятаю, цілий день були вибухи, снаряди летіли в різні сторони. Наша траса була просто розгромлена. 

Наступного дня ми повернулися. Зараз ми не виїжджаємо нікуди, бо батько невиїзний. До того ж поки що у нас в місті відносно спокійно, якщо порівнювати з Києвом та Черніговом. 

Перші дні, коли лунали сирени, було дуже страшно. Зараз теж є сирени. Наприклад, вчора запустили три ракети на аеродром. Ми чули вибухи, люди терміново ховалися по бункерах чи сховищах. А коли все стихло, я приїхала додому. В якийсь момент почула дуже гучний звук — це був російський літак, що летів просто над домом. Перші секунди я прощалася зі світом, бо думала, що він скине на нас ракету чи гради, але обійшлося. 

Вночі важко спати, бо постійно оголошують повітряну тривогу. Але тримаємось. В місті багато волонтерів: дівчата плетуть маскувальні сітки, хлопці роблять коктейлі Молотова. Всі озброєні і стримані, тому сильної паніки нема. У нас є кафе у Вінницькій області. Ми організували там кухню і разом з волонтерами готуємо там їсти для поліції та тероборони. 

Зазвичай я зараз сиджу вдома, роблю справи по дому, готую їсти, моніторю новини. Інколи навіть стараюся відволіктися, подивитися якесь невійськове відео. Але поки це не дуже виходить.

Юлія, Хмельницький 

У нас доволі спокійно і тихо. Десь двічі на добу лунає сирена, але самих бомбувань чи обстрілів поки немає. Ситуація доволі напружена, але, думаю, так зараз всюди. Люди дуже тривожні і все, що відбувається, нагадує тишу перед буревієм, від чого стає неспокійно.

Багато хто волонтерить. Чула, що вже аж немає роботи, бо дуже багато волонтерів зібралось. Однак у чатах міста, наприклад, є люди й агресивні від ситуації, й нейтральні. Багато хто вже так звик до сирен, що трохи байдуже до них ставиться.

У нас укриття є у будинку, але воно затісне і зовсім не облаштоване. Поряд є школа, але поки ми дійдемо туди, уже дадуть відбій по повітряній тривозі. Тож сидимо в квартирі — у коридорі, туалеті чи ванній кімнаті.

Дуже не вистачає продуктів, люди запасалися і змели з полиць все, що могли.

Води та круп не знайти, іноді є макарони. Консерви розібрали всюди. Черг, відповідно, теж немає. На базарі ще допродають запаси продуктів різноманітних, але цього замало. Аптеки працюють, але допродають залишки ліків. «Стандартний набір», який радять збирати у тривожну валізу, ніде не знайти. Максимум — порадять аналоги, але ціни можуть здивувати не в позитивну сторону. Всі ще в перший день на паніці накупили ліків, тож вони є на руках і поки що це не дуже критично. Однак багато чого вже не знайдеш в продажу. 

В принципі, жалітися язик не повертається: в місті тиша — що ще потрібно. 

У вільний час я борюся з тривогою від новин, підтримую зв’язок з подругами в інших містах, поширюю новини з перевірених джерел у себе в Твіттері та Інстаграмі. Авдиторія там невелика, але, може, комусь допоможе. Якщо не вдається приборкати тривогу так, то беру паузу й слухаю музику, граю в ігри або читаю книги чи фанфіки. Я намагаюсь бути в курсі подій, сповіщати близьких про найважливіше, якось шуткувати у Тві. Поки вдається.

Віолетта, Запоріжжя 

У Запоріжжі спокійно, але в селищах під Запоріжжям важко. У Василівці й Токмаку люди зараз сидять без їжі, світла, тепла і води. Ракети запускали тільки в аеропорт Запоріжжя — хотіли підірвати амбар з літаками, але не влучили, пожежу ліквідували.

Ми постійно зідзвонюємося з нашими родичами з Оріхова, щоб дізнатися, як справи й самопочуття. Дуже переживаємо одне за одного. Звичайно, є страх перед війною і перед тим, що буде далі, але кому зараз не страшно?

Бомбосховище є, але не в нашому будинку, а в сусідньому. Тому, якщо тривога вночі, то сидимо в коридорі на підлозі. Але сирени у нас лунають десь двічі на день — радше щоб просто перестрахуватися.

В магазинах є черги, але продукти теж є. Думаю, їх завозять десь раз на три дні. В аптеках все складніше. Моїй сестрі потрібен інсулін, але його не було тиждень. Сьогодні зателефонували в аптеку — з’явився, тож тато з’їздив забрав. Інші ліки наче є, не було тільки йоду і бинтів.

Я досі намагаюся прийняти цю нову реальність — це важко. Постійно моніторю новини, стараюся підтримувати сестру і батьків, не падати духом. Якщо чесно, я б ніколи не подумала, що буду розповідати своїм дітям про війну. Однак вірю в перемогу, бо наші ЗСУ і сам народ України неймовірні!

Аня, Київська область

Сховищ у нас як таких і немає. Ми з родиною ходимо в підвал, але він не дуже облаштований. Продуктів не завжди й не всім вистачає, їх завозять у невеликій кількості. Людей дуже багато, біля магазинів здоровенні черги. В аптеках із ліків немає майже нічого — хіба що якесь активоване вугілля або «Смекта». Заспокійливі препарати розібрали ще в перший день, жарознижувальних немає, протизапальних також.

Важко піти до лікаря. Немає змоги зробити флюорографію і взагалі потрапити хоча б до терапевта. Сирени спрацьовують не завжди, цього тижня над головою я бачила ракети до того, як пролунали сирени. Боюсь, в мені росте недовіра до органів самоврядування нашого села. Люди кооперуються разом, чергують ночами, аби почути ці сирени. 

Я не спала більш як 4 години вже 9 днів. Найгірше — я не можу спати. Думаю, нас таких багато. Деякі односельці взагалі забили на сирени. Але то люди віком від 80+. Кажуть, їм уже боятися нічого.

Укриття Ані

Навколо мене відсотків 70 людей мають бойовий настрій, десь 20 відчувають неспокій і 10 дуже сильно тривожаться. Я скоріш відношу себе до останніх. Моє занепокоєння переливається в тривогу і та стає панікою. Коли геть погано, я виходжу на ґанок будинку і годую бездомних тварин. Це заспокоює мене, на деякий час не дає розпадатися. 

Навіть мирний час здається таким підозрілим. Не можу спати, бачу війну усюди. Навіть уві сні. Це відчуття не дає мені ані працювати, ані вчитися. Я п’ю сильні заспокійливі, аби вирубати нерви й емоції. Але від них лише гірше. До війни я вже була хвора на тривожний розлад, і зараз він погіршився. 

Хочеться, аби це все закінчилося. Хочеться допомогти нашим хоч якось. Бісить відчуття власної нікчемності й безпорадності. Хочеться жити.

Настя Лехно, Ірпінь

Стріляють десь зовсім неподалік. Якщо чесно, вже якось начхати, всі звикли. Тільки коли починає летіти в наш бік, збираємося і йдемо в укриття. Люди навколо сприймають війну по-різному. Ми зараз живемо двома сімʼями: батьки зберігають спокій, ну, або удають, хлопчик 10 років поводиться так, ніби нічого не відбувається. Ми ж, люди років 20, тримаємося по-різному. Моя подруга майже не їсть, дуже переживає, я ж ніби пройшла усі стадії до прийняття неминучого — зараз від недосипу перейшла до ролі клоуна — жартую постійно і нічого не сприймаю серйозно.

У нас є маленький погріб, в який ми ледь-ледь влізаємо. Ходимо туди рази 2-3 на день. Могло б бути й гірше. У двох кварталах є повноцінне бомбосховище. Ми були там один раз, залишилися на добу. Але перебувати там незручно, до того ж там від перших днів були люди, якось не дуже хочеться їм заважати.

Перші пару днів я ходила до магазину — молочку, хліб, консерви та крупи дуже швидко змітають. Алкоголь також швидко розкупали. Зараз, кажуть, і хліб пекуть, і мʼясо завозять регулярно. Але навіть у найменші магазинчики черги стоять величезні. 

Коли надворі спокійно, я або граю в ігри, або відсипаюся, або читаю новини. Зовсім перестала спати ночами, тому вбиваю час інтернетом. За можливості заспокоюю людей поруч, ділюся інформацією і стараюся бути корисною.

Ірпінь, 6 березня 2022 року. Фото: Emin Sansar/Anadolu Agency via Getty Images

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору