Річ, яка нагадує, що не треба згадувати дитинство
Я стою під вікном дома дитинства. Вперше за часів великої війни я ходжу по асфальту рідного міста, покритому пилом тютюнового кольору. Я приїхав до Запоріжжя рівно заради двох речей: сфотографувати це вікно і перебрати речі моїх мертвих задля цього проєкту.
Поки я блукаю двором цього рожевого будинку (навіть не дивно: він анітрохи не змінився і навіть жодного разу не був пофарбований), лунає вже п’ята сирена. Востаннє я стояв тут у другий місяць ковідної епідемії, до того — мабуть, ще 20 років тому. Наша (чи вона ще може бути нашою?) квартира розташована на першому поверсі. У 2001 році, коли ми переїхали, її купила жінка, яка протягом року померла від раку — її родичі або не знали про квартиру, або не спілкувалися з нею, або жили в якомусь далекому місті; квартира так і залишилася сиротою.
Того ковідного квітня я вперше схопився за ґрати вікна і підтягнувся до його наче закопченого пилом скла. Є речі, що б’ють під дих болючіше, ніж кулак: той самий пластиковий, як в дешевих забігайлівках Бердянська, білий столик з лункою для парасольки, блакитно-біла плитка і пічка на дві конфорки — моє дитинство, закрите від мене міліметрами скла, наче експонат за вітриною.
У романі «Часосховище» болгарського письменника Георгі Господінова є порада: ніколи не повертайся до дому дитинства. Не знаю, як ви, а я згоден.
