Паралімпіада 2021: як українські спортсмени досягають успіху - Заборона
Читаєте зараз
Необмежені можливості. Як українським паралімпійцям удається перемагати в спорті та житті

Необмежені можливості. Як українським паралімпійцям удається перемагати в спорті та житті

Паралімпіада 2021: як українські спортсмени досягають успіху

Українські спортсмени на Паралімпійських іграх у Токіо завоювали 98 медалей — 24 золоті, 47 срібних та 27 бронзових. У медальному заліку, де місце залежить від кількості золота, Україна стала шостою. Проте за загальною кількістю нагород наша збірна — п’ята у світі. Попри брак обладнаних для людей з інвалідністю спортивних залів, громадського транспорту та інвентарю, українські спортсмени випереджають численних суперників та стають чемпіонами. Секрету немає — є міцний характер, наполегливі тренування та сильна мотивація перемагати. Паралімпійці розповіли Каті Москалюк, як обрати свій вид спорту, продовжувати займатися всупереч обставинам та де шукати підтримку й натхнення. 


Рівні можливості

«Якщо у житті трапляється нагода, її обов’язково потрібно використати», — говорить фехтувальник на візку Антон Дацко. Він кількаразовий чемпіон і Європи, і світу, срібний призер Паралімпійських ігор 2012 року у Лондоні, чемпіон Паралімпійських ігор 2016 року в Ріо-де-Жанейро та учасник цьогорічних Ігор у Токіо. Ми гуляємо алеями парку у Львові: на тлі пофарбованих присмерком темних дерев виділяється яскрава куртка Антона з логотипом української паралімпійської збірної, а випадкові перехожі мимоволі відповідають на його щиру усмішку. Адже «життя інколи є занадто складним, щоб ставитися до нього серйозно».

Антон Дацко народився та живе у містечку Буськ на Львівщині. Після травми спини, яку дістав наприкінці навчання у школі, лікарі порадили займатися фізкультурою. 

«Мій реабілітолог Юра Пономаренко казав, щоб я не сидів удома, спілкувався з людьми, а найкращим для мене способом відновлення вважав спорт», — пригадує Антон. 

Хлопець пробував себе в настільному тенісі, баскетболі, однак справжній адреналін та бажання перемагати відчув у фехтуванні. Коли Антон тільки починав займатися, їздив громадським транспортом: маршруткою з рідного Буська до Красного, а потім пересідав на електричку до Львова. У той час ані транспорт, ані вулиці не були доступними для людей з інвалідністю. Доводилось просити допомоги, щоб сісти в автобус, а потім з нього вийти. Попри втому та перешкоди, заняття спортом хлопцю подобались: «Якщо у житті виникає складна ситуація, то мусить бути вихід. І мені вдавалося його знайти».

Лікарі-реабілітологи, які займалися з Антоном Дацком та іншими людьми з травмами хребта, створили організацію «Стимул» — шукали гранти та можливості допомогти людям з інвалідністю. Вони започаткували «Рекреаційні ігри» — турніри, які відбувались у Львівському університеті фізичного виховання. Після змагань до Антона підійшов тренер Андрій Віталійович Колесников і запропонував зайнятися фехтуванням. Хлопець якраз закінчив училище у Самборі за спеціальністю «кравець», і Українське товариство сліпих надало йому роботу та місце у львівському гуртожитку. «Мені пощастило, оскільки один із наших спортсменів, Степан Ханик, їздив на тренування автомобілем повз гуртожиток і міг підвозити мене. З 2003 року почалися серйозні та регулярні тренування, які з часом привели до золотої медалі», — усміхається Дацко.

Антон вирішив навчитися водити автомобіль, щоб «мати більше свободи». У 2007 році пішов на курси водіння та отримав права. «Після моїх перших Паралімпійських ігор у Пекіні, де став сьомим у фехтуванні на рапірі та десятим — на шаблі, районна рада виділила мені кошти. Я доклав до них винагороду від області й купив свій перший автомобіль», — пригадує Дацко. Він каже, що проблема з місцями для паркування досі залишається актуальною. Дуже часто спеціальні парковки зайняті і неможливо визначити, чи дійсно цей автомобіль має право там стояти. «Звісно, порівняно з роками, коли я тільки починав займатися спортом, Львів дуже сильно змінився — побудували зручні хідники та з’явився низькопідлоговий транспорт. Утім, не всі водії зупиняються близько до тротуару, навіть коли бачать на зупинці людину у візку», — каже Антон Дацко.

Спортсмен розповідає, що до 2016 року зал, у якому він тренується, не був адаптований для людей з інвалідністю: «Щоразу, коли я приходив, тренер мав спускати мене по сходах у приміщення, а потім вивозити назад. Зараз я можу все зробити сам. Проте багатьом тренерам і сьогодні доводиться піднімати спортсменів мало не на руках».

В Антона Дацка — понад сотню нагород. Пригадує, що на своєму першому чемпіонаті Європи, який відбувся 2005 року в Мадриді, здобув бронзову медаль: «Я приїхав і доволі нестабільно пройшов групу. Перемогти не вдавалося, думав, що не готовий до серйозної боротьби. У вирішальному бою зміг, завдяки підтримці тренера, перемогти титулованого спортсмена Пала Секереша. Якщо подолав такого сильного суперника, значить, можу більше». І успіх прийшов — у 2010 році Антон здобув друге місце на чемпіонаті світу та отримав звання «Майстер спорту міжнародного класу». 

У 2016 році Антона визнали найкращим спортсменом IWAS (International Wheelchair and Amputee Sports Federation) у своїй категорії за підсумками року. На Паралімпійських іграх у Токіо Антон Дацко посів сьоме місце на шпазі та п’яте на рапірі. «Я доклав усіх зусиль, але мені трішки не вистачило до перемоги. Нічого, як кажуть у спорті — наступного разу буде краще», — усміхається паралімпієць.

 Знайти можливості 

«Передусім успіх залежить саме від спортсменів. Вони, попри всі перешкоди, здобувають винагороди», — каже керівниця пресслужби Національного комітету спорту інвалідів України Наталія Гарач. 

Вперше Україна брала участь у Паралімпійських іграх 1996 року і з того часу не пропустила жодних. Тоді паралімпійська збірна виступала у 5 видах спорту, цього року — у 15. Наталя Гарач розповідає, що у міжнародному паралімпійському русі точаться дискусії щодо включення до Ігор таких видів спорту, як паракарате та спортивні танці на візках. Українська команда з танців на візках — одна з найсильніших у світі, багаторазові чемпіони на кубках світу.

Гарач каже, що в Україні існує унікальна система фізичної культури і спорту для людей з інвалідністю, яка поєднує діяльність Українського центру з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт» (Укрцентр «Інваспорт») та Національного паралімпійського комітету України. У квітні 1992 року було засновано Національний комітет спорту інвалідів України, який представляє державу в міжнародному паралімпійському та дефлімпійському рухах. Через рік розпочав свою діяльність Укрцентр «Інваспорт», програму якого розробив голова Паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич. Осередки «Інваспорту» є в усіх областях України без винятку, а при кожному центрі діють дитячо-юнацькі спортивні школи. Учні шкіл мають змогу проявити себе на змаганнях Спартакіади «Повір у себе» для діток з інвалідністю.

«Наші плавці Євгеній Богодайко, Єлизавета Мережко, Ольга Свідерська, Андрій Трусов, Михайло Сербін, Віктор Смирнов, Олександр Мащенко сьогодні на паралімпійських п’єдесталах. Усі вони вихідці з дитячих шкіл «Інваспорту» та переможці змагань «Повір у себе». Спартакіади — це ще один секрет успіху наших спортсменів», — розповідає чемпіонка та багаторазова призерка літніх Паралімпійських ігор з плавання та призерка зимових Паралімпійських ігор із лижних гонок та біатлону Олена Акопян. Збірну України з голболу, яка дебютувала на Паралімпіаді у Токіо, також представляють вихідці дитячих осередків «Інваспорту». Хлопці поступилися команді США, де голбол культивується багато років. 

Регіональні відділення Укрцентру «Інваспорт» не мають власних баз і орендують спортивні зали чи басейни. На жаль, не всі вони побудовані за принципом універсального дизайну, відповідно, для спортсменів з інвалідністю добратися до місця тренування — ще те випробування. 

«Я бачила таке, що сучасним спортсменам важко уявити. Якщо мене свого часу буквально носили на руках на тренування, то зараз люди з ураженнями опорно-рухового апарату мають більше можливостей самостійно дістатися до залу чи басейну», — говорить Олена Акопян. Вона каже, що з кожним роком транспорт та архітектурні споруди стають доступнішими для осіб з інвалідністю. «Люди, які не хочуть займатися і шукають собі проблеми, не зможуть потрапити до паралімпійської збірної. Щоб бути спортсменом, потрібно показати характер», — усміхається чемпіонка Олена Акопян.

«Національний паралімпійський комітет після Паралімпіади 2016 року у Ріо-де-Жанейро ініціював створення спортивної бази у Дніпрі, — каже керівниця пресслужби Національного комітету спорту інвалідів України Наталя Гарач. — В осередку люди з інвалідністю зможуть не лише тренуватися, але й проходити реабілітацію. Раніше таку фізкультурно-реабілітаційну роботу проводив лише центр у Євпаторії». 

До лижних перегонів та біатлону паралімпійці готуються у Західному реабілітаційно-спортивному центрі у Яворові на Львівщині. База відповідає європейським стандартам та пристосована для людей з інвалідністю. 

«Якщо спортсмен завершив свою кар’єру і був призером Паралімпійських ігор, йому пожиттєво виплачується стипендія від держави. Сума залежить від того, яку медаль здобув паралімпієць», — говорить Олена Акопян. 

У 2016 році, після Паралімпіади у Ріо-де-Жанейро, сума виплат винагород олімпійцям та паралімпійцям стала однаковою. До того паралімпійці отримували за здобуті медалі майже утричі менші виплати. Так сталося через те, що олімпійські нагороди індексувалися відповідно до курсу долара, а паралімпійці отримували кошти у гривневому еквіваленті. «Сьогодні у світі помітна тенденція, коли олімпійські та паралімпійські нагороди вважаються однаковими. США та Австралія уже прирівняли винагороди, і це позитивний сигнал у світі щодо ставлення до паралімпійців як до рівних. Це дуже класно», — говорить Наталія Гарач.

Не втратити можливості

«В Україні успіх у паралімпійському спорті — це престиж та потужний і реальний шанс стати успішним у житті, — говорить переможець та призер Паралімпійських ігор Антон Дацко. — Цього року через карантинні обмеження ми не могли тренуватися з іншими збірними, а для розвитку у спорті потрібно змагатися з різними суперниками. Також через карантин спортсмени, які завершили змагання, поверталися додому і не вболівали за своїх колег із трибун». 

Антон Дацко розповідає, що в майбутньому хоче працювати тренером. Щоб бути ближчим до мети, навчався в миколаївському Національному університеті кораблебудування на спеціальності «олімпійський і професійний спорт». Антон після Паралімпіади в Токіо продовжує тренуватися та готується до наступних змагань. Каже, що найвідданіша вболівальниця — це мама, яка завжди молиться за його успіх. «Якщо маєш змогу займатися улюбленою справою — це вже досягнення. Дуже часто складні ситуації та перепони ми створюємо собі самі. Треба вчитися бачити можливості», — каже Антон Дацко.

Можливості для своїх вихованців шукає директор дитячо-юнацької спортивної школи для дітей з інвалідністю «Галичина» Сергій Колосов. Він майстер спорту України з важкої атлетики, серед його вихованців — чемпіони України з важкої атлетики та чемпіонка світу з паверліфтингу серед спортсменів з вадами зору Уляна Ціздин. «Я думаю, що люди з інвалідністю більше хочуть себе проявити, вони відповідальніші, слухаються тренера та намагаються не пропускати тренувань. Це для них шанс досягти чогось у житті, поїхати на змагання та побачити світ», — говорить Сергій. Вихованці «Галичини» беруть участь у чемпіонатах міста, області та України.

Школа «Галичина» працює уже 17 років та готує дітей у десяти видах спорту. Сергій Колосов каже, що головна мета — знайти дітей, залучити їх до занять: «Багато дітей з інвалідністю замикаються у собі, не хочуть навіть на вулицю виходити, спілкуватися з людьми. Ми шукаємо таких діток, проводимо співбесіди і навіть примушуємо їх спробувати себе у різних видах спорту». 

Однак не завжди Сергій може забезпечити дітям гідні умови. Регіональні осередки «Інваспорту» фінансуються з обласних бюджетів, а у Львівській області забезпечення шкіл для дітей з інвалідністю не в пріоритеті. 

«Зали, які ми орендуємо, не завжди доступні, діти з батьками й тренерами мусять буквально проходити крізь смугу перешкод. Тренування перед тренуванням», — розповідає Сергій Колосов. 

До того ж дітям доводиться приходити на заняття або дуже рано, або пізно увечері, оскільки в залі тренуються інші спортсмени. Сергій каже, що, аби навчатися у школі, потрібно пройти відбір. Утім, у школі залишаються найсильніші, оскільки це «не реабілітація, а спорт, і вихованці мають демонструвати хороші показники». Сергій пояснює: щоб підготувати спортсмена до серйозних змагань, потрібно займатися мінімум два роки. 

У школі працює 21 тренер, і лише для дев’ятьох це основне місце роботи, інші — сумісники. «Ми — комунальне підприємство, спонсорів можемо залучити лише до проведення змагань, а виплачування зарплат тренерам та закупівля обладнання відбувається через бюджет», — пояснює директор школи. Зазначає, що важко знайти тренерів, оскільки заняття з дітьми — це радше покликання, аніж робота. «Мене тримає на роботі щирість спортсменів. Бачу, як вони радіють перемогам на змаганнях. У школі часто займаються діти з неблагополучних сімей, і хочу їм хоч якось допомогти у цьому житті», — говорить Сергій Колосов.

«Потрапити на Паралімпійські ігри дуже непросто. Усі спортсмени проходять серйозний ліцензійний та кваліфікаційний процеси. Кожен спортсмен, залежно від уражень, потрапляє до певного класу. Часто буває, що умови — не рівні. Однак спортсмени, попри всю несправедливість та складність, показують високий результат», — каже керівниця пресслужби Національного комітету спорту інвалідів України Наталія Гарач. Вона додає, що паралімпійці — круті люди, і всі, незалежно від нагород, гідні пошани. Усі без винятку.

Нагору