Невідома Кадіївка: які шедеври архітектури приховує типова забудова радянського Стаханова

Будинок-літак чомусь шукають в Києві на Арсенальній, хоча насправді це архітектурна окраса Кадіївки. Місто може похвалитися і будинками з баштами, і спорудами в стилі ар-деко, і численними школами та цікавими будівлями царської доби. А ще саме тут тривалий час ходили єдині в Україні міжміські трамваї.

Постійний автор Заборони, дослідник архітектури Семен Широчин розповідає про місто на Луганщині, що перебуває в окупації з 2014 року. Він присвячує цю статтю своїм стахановським друзям, які боронять Україну в лавах ЗСУ.

Кадіївка: історія, структура та інтеграція

Перше поселення на території сучасної Кадіївки називалося Овраг Кам’яний і виникло ще 1696 року, проте вже через 11 років назва змінилася на Проток Гриценків. На початку XIX століття тут уже відкрили поклади вугілля, але промисловий його видобуток розпочався лише наприкінці того ж століття.

Місто Кадіївка, відоме багатьом як Стаханов, разом з групою сусідніх міст складає спільну агломерацію, яка тривалий час зросталася, але так і не була остаточно об’єднана в єдине ціле. Тут є характерна для шахтарських міст поліцентрична структура, але ми маємо змогу спостерігати незавершені процеси інтеграції. Ці містечка мають спільну історію, інфраструктуру та адміністративні межі; деякі з них є або були частиною Кадіївки. 

Містечка починають активно розвиватись наприкінці ХІХ століття. У 1890 році тут діяло п’ять акціонерних товариств з видобутку вугілля: Алмазне, Брянківське, Криворізьке, Олексіївське та Голубівське. 

Брянка і Голубівка були частиною Кадіївки, але з 1962 року Брянківський і Голубівський райони відокремили в міста Брянка та Кіровськ (нині — Голубівка). Ірміно та Алмазна стали частиною Кадіївки 1971 року, але вже 1977-го остання стала окремим містом. А 2020 року реформа знов віднесла Алмазну до Кадіївської тергромади. 

Попри всі ці адміністративні пертурбації, історично міста Кадіївка, Ірміно, Брянка, Алмазна та Голубівка є частинами спільної агломерації, яка неминуче зрослася б у випадку подальшого розвитку, як це відбулось у Макіївці, Донецьку та інших великих містах, що виросли з групи окремих поселень.

Міжміський трамвай: Ірміно, Алмазна

Цікавою особливістю інфраструктурної інтеграції міст було те, що Кадіївка завжди обслуговувалась вокзалом станції Алмазна, а також наявність єдиного в Україні міжміського трамвая (за винятком лінії Київ — Бровари, що діяла в 1913–1941 роках).

В 1937 році було прокладено трамвайний маршрут Кадіївка — Ірміно (діяв до 2008 року), а в 1939-му — маршрут Кадіївка — Алмазна. У 1991 році трамвай замінили на тролейбус, а 2012 року маршрут закрили. Трамваї, що залишилися, пішли на металолом, а у 2012–2013 роках така сама доля спіткала і трамвайні рейки. Разом із транспортом була знищена і міська промисловість: всі 14 шахт, включно зі знаменитою шахтою стаханівського рекорду, закрилися ще до початку війни на Донбасі.

Шубінка, Кадіївка, Серго

1894 року цукрозаводчик Шубін заснував шахту №1 «Карл» (пізніше — імені Ілліча). Селище при шахті назвали відповідно — Шубінка, а за чотири роки воно вже стало Кадіївкою. Назва протрималася до 1937 року, коли за офіційною версією помирає (неофіційно — накладає на себе руки), нарком важкої промисловості Серго Орджонікідзе, на честь якого перейменують одразу багато міст. Але виникає проблема: на Орджонікідзе вже перейменували Єнакієве, що за 60 кілометрів від Кадіївки. Вихід знайшли нестандартний: місто назвали не його прізвищем, а ім’ям. Так Кадіївка стала Серго, проте вже за три роки попередню назву повернули. Наступного разу місто перейменували у 1978 році на честь шахтаря Олексія Стаханова, з яким пов’язане виникнення відомого руху за перевиконання виробничих норм.

Голубівка

Село засноване 1764 року полковником російської армії, сербським емігрантом Петром Голубом. У 1830-х місцеві селяни виявили поклади вугілля і почали добувати його у копанках.

У 1890-х до Голубівки приходять іноземні (переважно французькі та бельгійські) інвестиції, завдяки яким створюються великі шахти з сучасним обладнанням. Нова промисловість приваблює робочі руки з різних кутків Російської імперії. Поруч виникає селище Рудник Голубівський. 1944 року воно стало частиною Кадіївки, але 1962-го знову відокремилося в місто Кіровськ. 2016 року назва міста була декомунізована, але «ЛНР» не визнала перейменування.

Ірміно та Брянка

Селище Ірмінка відоме з 1898 року. Свою назву воно отримало на честь Ірми, дочки власника рудника. У 1910 році тут запустили шахту Центральна (майбутня Центральна-Ірміно). Селище перетворилося на місто у 1936 році не через досягнення певної кількості мешканців або розвиток міської інфраструктури, а завдяки першій річниці стаханівського рекорду. У 1977–2010 роках місто називається Теплогірськ, а повернення історичної назви відбулося нетипово: через референдум. Після дистанційної реформи 2020 року місто увійшло до складу Кадіївської міської громади.

Селище Брянка (початково Брянський рудник) виникло навколо однойменної вугільної шахти, закладеної 1889 року. Пізніше Брянка стає частиною Кадіївки, з 1963 року — окремим містом, але внаслідок дистанційної реформи 2020 року вона входить до складу Кадіївської міської громади.

Ізюм — Алмазна

Селище Алмазна виникло з села Ізюм, заснованого поміщиком Стебельським, який разом зі своїми кріпаками переїхав з міста Ізюм Харківської губернії й назвав нове поселення так само. В 1878 році тут прокладають залізницю Дебальцеве — Попасна, що покращує умови для розвитку промисловості. 1895 року році Ізюм перейменовують в Алмазну, оскільки виникає плутанина з однойменним містом Харківської губернії.

1898 року Алмазне кам’яновугільне товариство починає будівництво металургійного заводу, який вироблятиме багато видів чавуну і стане одним з найпотужніших підприємств свого профілю. Завод проіснує понад століття і буде розпиляний на метал вже за доби «ЛНР». У 1959–1962 роках тут будують завод феросплавів, який також зазнає занепаду у 1990-х–2000-х. З 1977 року Алмазна стає окремим містом, але після реформи 2020 року входить до складу Кадіївської міської громади. 

Царська доба 

Архітектурна спадщина Кадіївки має низку цікавих прикладів забудови, що залишились з часів активного розвитку промисловості кінця ХІХ століття, коли місто забудовували російські та європейські інвестори. Центральна вулиця мала назву Коккеріль — на честь найбільшого бельгійського підприємця Вільяма та його сина Джона. Саме тут було побудовано декілька виразних споруд, частина з яких прикрашає місто і досі.

Вокзал в Кадіївці

Перший вокзал на станції було споруджено у цегляному стилі. Двоповерхова будівля мала клинчасті перемички вікон та невеличкий фронтон над входом. 1905 року на його місці побудували новий вокзал, що мав риси модернізованого класичного стилю, властивого початку XX століття. Асиметричну споруду прикрашали карнизи, пілястри, сандрики та тумби декоративної балюстради на даху. 

Проте вся ця краса не збереглася, оскільки наприкінці 1960-х вокзал зазнав реконструкції. Фасад втратив всі декорації, а з лівої сторони з’явилась прибудова, що надала йому симетричного вигляду.

Свято-Миколаївський собор та католицький костел

Наприкінці ХІХ століття на північно-східній околиці Кадіївки (Дундича, 1) за проєктом архітектора Петра Савельєва на пожертви містян, а також кошти поміщика Миколи Чутіна, було споруджено Свято-Миколаївський собор. Храм виконаний у псевдоросійському стилі: так звана синодальна архітектура, тобто затверджений священним синодом стандарт архітектурних проєктів храмів. Він має хрестовокупольну форму з напівкруглою вівтарною апсидою.

Був у місті й католицький костел польської громади. Його побудували між 1890 і 1910 роками поруч з місцем, де зараз стоїть поштамт (Дзержинського, 16). Збереглася лише одна фотографія костелу. Споруда мала неоготичну архітектуру: стрільчастий портал головного входу, високі вузькі стрільчасті вікна, бічні контрфорси. В радянську добу костел спочатку перебудували під аероклуб (башту переробили на парашутну вежу), у 1940-х тут було розміщено вузол зв’язку, а в 1950-х будівлю розібрали.

Будинок Карадіні

Будівля РАЦСу (Дзержинського, 18) — одна з найстаріших у місті. Вона була споруджена в 1886–1889 роках архітектором Карадіні для фабриканта та шахтовласника Понселе (як стверджують, там мешкали керівники копалень). Цікаво, що містяни називають будинок не за прізвищем власника, а за прізвищем архітектора — будинок Карадіні.

Це ошатна садиба в стилі раннього модерну, нетипового для індустріальних міст та нехарактерного для 1880-х. Попри симетричний план, вона має різні за формою вікна: ліворуч від ризаліту два заокруглених трапецієподібних вікна, а праворуч — широке вікно у формі скибочки хліба. Такий самий мотив повторений у лоджії другого поверху. Аттикову частину ризаліту початково прикрашали червоні вставки. Довгий час споруда зберігала оригінальний вигляд, але утеплення фасаду 2010-х приховало декоративні вставки.

Жіноча гімназія

Ще одна споруда царської доби — будівля управління житлового-комунального господарства (Кірова, 32-а). Колишня жіноча гімназія з’явилася за ініціативою Віталія Яхна на зібрані пожертви за індивідуальним проєктом. Архітектурно вона має риси неоренесансу. Вікна другого поверху ризаліту мають аркову форму.

В 1943 році будівля була пошкоджена, а після відновлення її зайняв міський комітет ВКП(б). В 1970-х майже впритул вивели, розібравши балкон центрального ризаліту, нову будівлю міськради, яка повністю затулила парадний фасад колишньої гімназії. 

На межі ХІХ і XX століть на тодішній вулиці Коккеріль з’являються і житлові приміщення. Одне з найцікавіших — одноповерховий двоквартирний житловий будинок для помічника директора копальні та керівника головної контори. В 1930-х роках тут був будинок піонерів і школярів, у 1950-х — кадіївська музична школа. Архітектура споруди має стримані риси неоренесансу. Привертає увагу аттик з вертикальними нішами-стовпчиками, а також геометризований фриз, що складається з невеличких ромбиків.

Радянська доба

В середині 1920-х у Брянці заклали найвидатнішу споруду міста — Брянський палац культури. Його будували за типовим проєктом, розробленим для Донбасу. За цим та аналогічними проєктами виведені палаци культури в Донецьку, Горлівці, Єнакієвому, Костянтинівці тощо. 

Будівля поєднує інерцію класичної архітектури та деякі риси конструктивізму (таке поєднання іноді називають протоконструктивізмом). Фасад будівлі асиметричний; центральний вхід підкреслений великим каскадним аттиком та арковими вікнами.

Палац культури у Брянці — єдиний з палаців культури Донбасу 1920-х, що не був пошкоджений під час Другої світової війни і тому зберіг свою оригінальну архітектуру, не зазнавши перебудови в неокласицизм.

Внаслідок ремонту кінця 2010-х споруда втратила оригінальні віконні рами та була перефарбована: суцільний сіро-бежевий колір фасаду замінили жовтим та білим, що вплинуло на візуальне сприйняття.

На вулиці Леніна, 37 розташована центральна міська поліклініка, відкрита 1924 року як робітнича. Це типовий проєкт громадянського інженера Віктора Абрамовича Естровича. Лікарня має риси класицизму — симетричний план, курдонери, доричні напівколони, карнизи та фронтони. Це приклад інерції в архітектурі 1920-х. Відомо щонайменше про ще дві аналогічні українські лікарні: у Миколаєві (1927) та Донецьку. Але кадіївська поліклініка єдина з трьох має барельєф над центральним входом.

Школи міжвоєнних часів

У міжвоєнну добу в Кадіївці та сусідніх містах активно споруджувались школи. Першою з’явилася конструктивістська школа №3 у Голубівці. Її будівництво за конструктивістським проєктом (першим з типових) архітектора Полуектова тривало з 1928 до 1932 року. Споруда складається з двох крил, що перетинаються під прямим кутом, і приєднаної з дворової сторони прибудови залу. Наріжна частина акцентована об’ємом, що виступає, з підвищеним поверхом і двома трикутними апсидами обабіч. 

Наступною, в 1935 році, спорудили школу №2 (зараз — №28) на Дзержинського, 20. Її будували за проєктом архітектора Емануїла Гамзе, причому за його оригінальною конструктивістською версією. У Києві, наприклад, того ж року будували більш декоративно збагачену версію. 1935 року була побудована і школа №1 в Голубівці, причому її історія починається з зустрічі делегації робітниць Голубівських копалень з наркомом Серго Орджонікідзе, який і дав наказ. Цікаво, що будівництво йшло за невстановленим триповерховим проєктом, який не використовувався в типовому будівництві в УРСР.

Рекордним в будівництві шкіл в Кадіївці, як і в усій УРСР, став 1936 рік. Тоді в місті з’явилося щонайменше п’ять нових закладів:

• на вулиці Орджонікідзе, 1 за віддзеркаленим типовим триповерховим проєктом №111 архітекторів Шиманського і Недопаки — школа №6 (зараз — №15). З 1992 року будівля має статус пам’ятки архітектури;
• на вулиці Островського, 8 — №18 (зараз — №2). Для її будівництва використано типовий проєкт архітектора Повстенка, який під час Другої світової війни втік до США і в 1959–1960 роках займався реконструкцією Капітолія у Вашингтоні. Аналогічні будівлі є у Кам’янському, Донецьку та Єнакієвому;

• в Ірміному побудовано школу №12, яку назвали на честь зародження стаханівського руху на шахті «Центральна-Ірміно». Для будівництва використано триповерховий проєкт №104 архітекторок Рикової та Крижанівської. Проте тут його трохи змінили: немає характерних для проєкту ніш зі статуями, як, наприклад, у Шостці чи Макіївці;
• на вулиці Леніна, 4 за типовим проєктом №102 архітектора Юрія Корбіна споруджено школу №3 (спочатку — №15). Наприкінці 1930-х у будівлі розміщувалося вечірнє педучилище. Зараз вона пофарбована в біло-червоний, проте історичні фото фіксують лазурний колір фасаду;
• школа №25 (Серго, 13, залізнична школа №26). Було використано двоповерховий типовий проєкт №25 архітекторки Перельмутер.

У 1937 році в Алмазній за адресою Ілліча, 17 для дітей, що жили поблизу металургійного заводу, звели школу №1. Для її будівництва використали типовий проєкт №111 архітекторів Шиманського і Недопаки.

У 1939 році на вулиці Поштовій, 1 заснована школа №16 за новим двоповерховим типовим проєктом №25 архітекторки Перельмутер. Пошкоджену під час Другої світової війни споруду відновили у 1951 році.

Рекорд Стаханова

Однією з визначних подій в історії міста став стаханівський рекорд. В ніч з 30 на 31 серпня 1935 року на шахті «Центральна-Ірміно» Олексій Стаханов встановив світовий рекорд продуктивності праці на відбійному молотку, нарубавши за 5 годин 45 хвилин 102 тонни вугілля, що перевищувало норму в 14 разів. Пропаганда використала цю подію для створення міфу, який зображав Стаханова надлюдиною. Його слава ширилася світом: український шахтар навіть потрапив на обкладинку американського журналу Time.

Насправді цей рекорд був ретельно підготовлений та встановлений насамперед через організаційні новації: забійник безперервно відбивав породу, поки два кріпильники укріплювали стіни шахти, а два відкатники вивозили породу. Такий розподіл праці дозволив уникнути витрати часу кожного з них на зміну діяльності, що і дало кращий результат. Утім, рекорд записали на відбійника, хоча він був результатом роботи бригади з п’яти шахтарів. Тобто справжня ефективність експерименту була трикратною, що насправді теж уже немало. 

Але 14 звучить краще за 3, тому рекорд позиціювався як особисте досягнення Стаханова. Його слава розганялася з метою масового добровільного підвищення продуктивності в усіх галузях. Явище отримало назву стаханівський рух. Відомі випадки, коли влада намагалася компенсувати стаханівським рухом спричинене вадами організації процесів відставання від плану.

В майбутньому цей рекорд неодноразово перевершували, але в основі всіх наступних рекордів була нова схема організації праці в шахтарській бригаді.

Олексій Стаханов став інструктором з нового методу спареної роботи забійників і кріпильників, проте влада вирішила, що така людина їй потрібна як чиновник. В 1937 році Стаханов став депутатом Верховної Ради СРСР, пізніше обіймав багато різних адміністративних посад. За деякими джерелами, слава погано вплинула на шахтаря і призвела до хронічного алкоголізму. Після смерті Стаханова Кадіївку назвали його ім’ям.

Палац культури-літак у Кадіївці

Найцікавіша і найцінніша споруда міста — палац культури імені Горького (Кірова 30), споруджений у 1937–1948 роках за проєктом московського архітектора К. А. Толя. Палац культури має унікальну історію виникнення. 

В 1935 році відбувається авіакатастрофа: розбивається 8-моторний літак «Максим Горький», який був найбільшим в СРСР. Після цього в Кадіївці запропонували збудувати палац культури в пам’ять про цей літак. Архітектор повторив силует літака в планувальній структурі палацу, який дійсно можна назвати «будинком-літаком» (на відміну від київського будинку на Арсенальній площі, який в народі називають «будинок-літак», хоча він не має схожої планувальної структури). Бічні крила символізують крила, ризаліти виступають двигунами. За сценічною коробкою є розширення, що символізує хвостове оперення. Ця форма плану була спотворена тільки прибудовою спортзалу, яку знищив удар HIMARS 19 вересня 2022 року. Сам палац при цьому не зазнав суттєвих руйнувань.

Будівлю споруджено у стилі ар-деко. Тут конструктивістська лаконічність і суцільне скління сходів поєднується з симетричним планом, масивним центральним ризалітом з шести колонами та характерними для постконструктивізму квадратними нішами. 

Зовнішні роботи завершили в 1941 році, але внутрішнє оздоблення та обладнання встановлять лише після відновлення робіт восени 1947 року. За рік, восени 1948 року, палац відкрили. Будівля отримала статус пам’ятки архітектури тільки в 1983 році.

Інтер’єр палацу багато оформлений ліпним орнаментом, скульптурами та живописом. На особливу увагу заслуговує панно на стелі вестибюля: небо з літаками начебто простягнулося над дахом споруди. На балюстраді уявного даху стоять люди — така композиція повторює роботу художників Щербакових «Квітуча Україна» на стелі вестибюля Верховної Ради України, яку зафарбували в рамках декомунізації.

Інші будівлі-окраси Кадіївки

Ще один приклад ар-деко — двоповерхова будівля на Кірова, 19. Наріжна частина будівлі виокремлена висунутим баштоподібним об’ємом, який висувається над рештою будівлі кубічною надбудовою. Початково надбудова слугувала постаментом для величезної статуї шахтаря.

Головний вхід в будівлю з діагоналі оформлений у вигляді багатопрофільного порталу — запозиченого елементу архаїчної архітектури. Цікаві також квадратні ніші горища та аркові виступи першого поверху.

Ансамбль центральної площі міста доповнює кінотеатр «Мир» (1935 рік, початкова назва — «Стахановець»), розташований перпендикулярно палацу культури на вулиці Кірова, 21. Архітектура будівлі виконана в неокласичному дусі: композиція головного фасаду вирішена у вигляді апсиди з дев’ятьма колонами та карнизом. У 2019 році кінотеатр згорів і не відновлювався.

Поруч з кінотеатром «Мир» розташований житловий будинок №23, споруджений між 1954 і 1958 роками. Чотириповерхова будівля має 5-поверховий виступ з циліндричною башточкою, яка внаслідок реконструкції у XXI столітті отримала годинник, але втратила вікна, а заразом і стрункість, ставши дещо незграбною.

Ще одна окраса міста — споруджений 1952 року палац піонерів. Будівля має ефектний центральний ризаліт із фронтоном, а вхідна група підкреслена чотирма стовпами з декоративними балконами аркових вікон другого поверху. Решта споруди ритмічно повторює вертикальний ритм рядом пілястр.

Заслуговує на увагу будівля другого воєнізованого гірничорятувального загону (найстаршого на Луганщині) на вулиці Мічуріна, 2. Розташована на наріжній ділянці будівля є цікавим прикладом неокласичної архітектури. Наріжна її частина оформлена заокругленням фасаду, який продовжено круглою башточкою, що створює ефект ротонди. Спарені коринфські колони тут поєднані з арковими вікнами.