Нинішні протести в Грузії є квінтесенцією того, що різна влада робила з країною 35 років. Ось історія по поличках

Сакартвело восени 2024 року переживає, здається, небачений сплеск протестів. Проте це тільки на перший погляд. Якщо заглибитися в історію, стає зрозумілим, що досвід опору країна має величезний. І трагічний. 

Протести передували найважливішим змінам у сучасній історії Грузії. Так, завдяки людям на вулицях країна набувала незалежності, домагалася ключових реформ, а також першу (і поки що єдину) зміну влади за допомогою виборів, а не революції.

Детально про історію протестів Сакартвело — читайте в матеріалі.

1989 рік: прагнення незалежності Грузії

Навесні 1989 року у Тбілісі почалися мітинги у зв’язку з вимогами Абхазії вийти з Грузинської РСР. Незабаром протест став безстроковим, площа перед парламентом заповнилася наметами та маніфестантами, які оголосили голодування. Доповнились і вимоги демонстрантів — вони закликали до незалежності Грузії.

Трагедія 9 квітня в Тбілісі

Операція з придушення демонстрації розпочалася у ніч проти 9 квітня.  За кілька хвилин до початку зіткнень до протестувальників звернувся католикос-патріарх всієї Грузії Ілля Другий (він є патріархом і сьогодні) та закликав людей перейти з площі перед парламентом до церкви через дорогу.  Мітингувальники відмовилися й незабаром з’явилися підрозділи військових.

Озброєні палицями та саперними лопатами радянські військові під командуванням генерал-полковника Родіонова розпочали жорстоку розправу. Було також використано отруйний газ, точний склад якого не встановлений досі (радянська влада заперечувала його використання). 16 демонстрантів загинули на місці, у наступні дні кількість загиблих зросла до 21. Більшість — молоді жінки, в тому числі старшокласниці. 3500 людей отримали непоправну шкоду здоров’ю, отруївшись газом.

Акт про незалежність

Після трагедії 9 квітня комуністичний режим у Грузії практично розпався. Під тиском національно-визвольного руху, широко підтриманого грузинським суспільством, влада була змушена ухвалити кілька резолюцій, які фактично оголосили радянський уряд у Грузії поза законом.

28 жовтня 1990 року пройшли перші багатопартійні вибори, на яких комуністична партія зазнала поразки. Більшість виборців проголосували за політичну організацію «Круглий стіл — Вільна Грузія» на чолі зі Звіадом Гамсахурдіа.

31 березня 1991 року у Грузії відбувся референдум про відновлення незалежності. У ньому взяли участь майже 91% населення, і тільки 1% з них відповіли на запитання негативно. На підставі цього референдуму рівно через два роки після трагедії, 9 квітня 1991 року, парламент ухвалив акт про відновлення незалежності Грузії.

1991-1992 роки: Тбіліська війна

«Народний фронт Грузії» вимагав звільнити політв’язнів та припинити переслідування. Згодом у центрі столиці почалися протести. Влада, яку очолював колишній радянський дисидент Звіад Гамсахурдіа, відповідала жорстокими придушеннями і навіть розстрілами вуличних маніфестацій.

21 грудня 1991 року на проспекті Руставелі у Тбілісі почалася перестрілка між прихильниками президента та опозицією, якою керували голова Національної гвардії Тенгіз Кітовані та колишній голова уряду Тенгіз Сігуа.

Так звана «Тбіліська війна» йшла в центральних кварталах, водночас решта міста намагалася жити нормальним життям. Хоча вдавалося це важко — були перебої з продуктами, не завжди був доступний міський транспорт. Не працювало телебачення, і мешканці мали досить туманне уявлення про те, що відбувалося насправді. Проспектом Руставелі їздили танки, по будівлі парламенту (тоді — Будинок уряду) лупили з гармат та гранатометів. За два тижні цієї бійні загинули десятки людей. Були частково чи повністю зруйновані унікальні історичні будинки.

Військова рада

Так тривало до 2 січня 1992 року, коли був створено Військову раду, яка оголосила про:

 – відставку Звіада Гамсахурдіа;

– запровадження надзвичайного стану в Тбілісі;

– тимчасове призупинення дії Конституції;

– розпуск парламенту.

До 6 січня 1992 року Гамсахурдіа разом зі своїми прихильниками перебували в бункері Будинку уряду, потім йому вдалося втекти.
Керівництво країною взяла на себе Військова рада, яка згодом запросила до країни колишнього міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе. В березні 1992 року він очолив парламент.

Гамсахурдіа та його прихильники боролися проти нової влади до кінця 1993 року, коли першого президента знайшли мертвим з простріленою головою. При придушенні акцій протесту звіадистів нова влада була не менш жорстокою, ніж їх попередники. Наприклад, мітинг 2 лютого 1992 року спочатку намагалися розігнати водометами, але потім відкрили по ньому стрілянину з автоматів.

2003 рік: Революція троянд

2 листопада 2003 року в Грузії відбулися парламентські вибори, на яких переміг проурядовий блок «Нова Грузія». Вони були з численними порушеннями та фальсифікаціями, що обурило опозицію, яку очолив Михаїл Саакашвілі, партія якого (Національний рух) посіла перше місце, згідно з результатами екзит-полів. Саакашвілі та інших опонентів уряду Шеварднадзе підтримали закордонні спостерігачі.
Перша демонстрація пройшла 4 листопада і зібрала тисячі людей. Саакашвілі був одним із трьох політичних лідерів, які стояли на чолі протесту. Двома іншими були парламентарії Зураб Жванія та Ніно Бурджанадзе — досвідченіші та впливовіші за Саакашвілі політики. Проте люди на вулицях обрали своїм лідером саме Міхо. На акції до Тбілісі з’їжджалися люди з усіх регіонів Грузії, протест став по-справжньому масовим.

Відставка Шеварнадзе

Уряд спробував проігнорувати й призначив перше засідання новообраного парламенту на 22 листопада. Біля будівлі парламенту зібралися маніфестанти. Частина з них увірвалася до будівлі парламенту в той момент, коли президент Едуард Шеварднадзе звертався до новообраних членів законодавчого органу. Саакашвілі тримав у руці троянду на знак того, що протестувальники беззбройні та мають мирні наміри. Шеварднадзе вивела із зали засідань його охорона, а Міхо зайняв його місце на трибуні й допив залишений президентом чай.

Ці події увійшли до новітньої історії Грузії під назвою «Революція троянд».

Після відставки Едуарда Шеварднадзе Саакашвілі переміг на президентських виборах 4 січня 2004 року, а партія «Національний рух» отримала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах 28 березня.

Уряд Саакашвілі керував країною дев’ять років, доки не програв партії «Грузинська мрія» на парламентських виборах 2012 року.

2007 рік: мітинги через кризу влади

До осені 2007 року у Саакашвілі назрів конфлікт із недавніми соратниками. Один із них, колишній міністр оборони Іраклій Окруашвілі, висунув кілька важких звинувачень на його адресу.

Так, ніби Саакашвілі на початку липня 2005 року вів із ним переговори про вбивство відомого бізнесмена Бадрі Патаркацишвілі. Колишній міністр також заявив, що прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванію в лютому 2005 року було вбито. Офіційна версія смерті Жванії — отруєння чадним газом.

Саакашвілі категорично відкидав усі звинувачення, а Окруашвілі незабаром затримали.  На допиті у генеральній прокуратурі той визнав, що робив заяви проти президента Михайла Саакашвілі та його команди з метою дискредитації глави держави. Наступного дня його звільнили під заставу у розмірі 10 млн ларі ($6 млн), а потім вигнали за кордон.

Розгін мітингувальників в листопаді

2 листопада 2007 року перед будівлею грузинського парламенту розпочався безстроковий мітинг об’єднаної опозиції, на який зібралися близько 300 тисяч людей. Опозиція вимагала припинення порушень прав людини, чесних виборів та переходу до парламентської республіки. Попри те, що протест був мирним і навіть потроху стихав і ставав менш численним, влада прийняла рішення про розгін демонстрації.

7 листопада 2007 року спецназ двічі жорстоко розігнав мітингувальників, застосувавши сльозогінний газ, водомети, гумові кулі та кийки. Це обурило суспільство, і опозиція висунула вимогу негайної відставки президента Саакашвілі. Влада силою припинила мовлення всіх опозиційних телекомпаній. Найбільш драматично це сталося на телеканалі Імеді: спецназ увірвався до студії інформаційної програми у прямому ефірі.

Опозиція та участь РФ

Того ж дня Саакашвілі виступив з телезверненням, в якому сказав, що готовий принести себе в жертву заради народу Грузії, і висловив занепокоєння подіями в країні. Він також розповів про дані розвідувальних служб, які повідомляли про можливі заворушення восени та про плани повалення уряду до кінця року. Раніше МВС Грузії виступило із твердженням, що опозиція координує свої дії з Росією. Того ж дня МЗС Грузії направило ноту посольству Російської Федерації, де повідомлялося про оголошення персонами нон-грата трьох російських дипломатів.

Вночі 8 листопада 2007 року Саакашвілі підписав указ про введення у Грузії надзвичайного стану терміном на 15 днів у зв’язку зі спробою державного перевороту. 

Всупереч очевидному розчаруванню у Саакашвілі з боку багатьох недавніх прихильників, його переобрали на другий термін на позачергових виборах у січні 2008 року. Але втрата впливу Саакашвілі продовжилася. Чималу роль у цьому відіграла війна 2008 року та низка інших факторів.   

2011-2012 роки: поразка Саакашвілі та народження Грузинської мрії

Протягом усього другого терміну президентства Саакашвілі продовжував втрачати політичні поїнти. На адресу його команди звучало дедалі більше звинувачень, здебільшого пов’язаних із порушеннями прав людини, перевищенням повноважень та незаконним присвоєнням майна. Саакашвілі відкидав ці звинувачення, і називав їх такими, що були інспірованими Кремлем.

Поява Бідзіни Іванішвілі

До осені 2011 року на грузинській політичній арені з’явився Бідзіна Іванішвілі, таємничий мільярдер і меценат.
Фактів про Іванішвілі було відомо небагато, ніхто не знав навіть, як він виглядає, але обивателі щедро ділилися чутками — розповідали про лікарні, школи та дитячі садки, які він подарував. Лише через роки грузини зрозуміли, що тоді мали справу з ефективною виборчою кампанією.   

Навесні 2012 року Іванішвілі заявив про створення нової опозиційної політичної партії, яка братиме участь у парламентських виборах у жовтні. Паралельно країною прокотилася нова хвиля масштабних протестних виступів, на яких демонстранти вимагали відставки уряду. Найчисленнішими стали акції у Тбілісі та Батумі у травні 2011 року. Реакція влади була двоякою: з одного боку, вони заявили, що поважають свободу зборів, але з іншого — розпочали масові затримання. Активістів звинувачували у непокорі чи опорі поліції; повідомлялося про підкидання наркотиків чи зброї, про провокування на хуліганські вчинки тощо.

Протести в Тбілісі

У ніч на 26 травня поліція почала розганяти акцію в Тбілісі, застосувавши сльозогінний газ, гумові кулі та водомети.  За словами очевидців, поліція спершу оточила те місце, де відбувався мітинг, щоб не дати його учасникам можливості тікати, і лише потім розпочала розгін. Очевидці та постраждалі назвали розмах насильства безпрецедентним. Поліцейські переслідували тих, хто тікав, вривалися до будинків, де ті намагалися знайти притулок.

На тлі цих подій партія влади стрімко втрачала популярність. Політичні опоненти порівнювали Саакашвілі з Гітлером і Чаушеску, а експерти, навіть відомі у минулому своєю витримкою та тверезо позицією, говорили про те, що роки правління Національного руху були марними для країни.

Фактичним закінченням ери правління команди націоналів стало оприлюднення інформації про катуваннях ув’язнених у грузинських в’язницях. Влада відповіла серією відставок та розслідувань, але це не задовольнило суспільство, яке охопило справжній гнів.

На вулиці вийшли сотні тисяч людей, протест охопив усі верстви населення, включаючи студентів, віруючих, представників інтелігенції та ув’язнених.
1 жовтня 2012 року партія Саакашвілі очікувано зазнала поразки на виборах, поступившись виборчому блоку «Бідзіна Іванішвілі — Грузинська мрія».
Важливо відзначити, що Саакашвілі визнав свою поразку, привітав супротивників та заявив про перехід в опозицію. Це був перший — і поки що єдиний — випадок в історії Грузії, коли влада змінилася шляхом виборів, а не в результаті революції чи перевороту. 

2019 рік: антиросійські протести

Перші чотири роки лояльні виборці «Грузинської мрії» слухняно чекали на виконання передвиборчих обіцянок, а критику опонентів називали підступами націоналів. До середини другого терміну в суспільстві накопичилося роздратування та недовіра, яка вилилася у серйозну політичну кризу влітку 2019 року. Ця криза зруйнувала одночасно дві легенди, на яких трималася влада — про особливу гуманність у внутрішній політиці та про нечувані успіхи у нормалізації відносин із Москвою.

Виступ депутата Держдуми

Масштабні мітинги розпочалися у червні 2019 року. Приводом став виступ у грузинському парламенті депутата російської думи Сергія Гаврилова. Відкриваючи Міжпарламентську асамблею православ’я, Гаврилов зайняв місце спікера парламенту Грузії. Це викликало обурення депутатів. Грузинські опозиціонери стверджували, що у 1992-1993 роках Гаврилов воював у грузино-абхазькому конфлікті на стороні Абхазії, тому він не мав права взагалі перебувати на території Грузії. Опозиціонери змусили Гаврилова та інших делегатів залишити парламент, того ж дня російська делегація вилетіла з Тбілісі.

У ті роки «Грузинська мрія» декларувала прозахідний курс, тому обурення опозиції цілком поділили і у владі: те, що сталося, вони пояснили протокольною помилкою.

Парламентські вибори за пропорційною системою

Учасники акції протесту, що зібралися перед будівлею грузинського парламенту ввечері, вимагали відставки спікера парламенту та голів МВС та служби держбезпеки. Також звучали заклики очистити країну від Іванішвілі. 

Влада розігнала мітинг із застосуванням сльозогінного газу та гумових куль. Близько 250 людей було поранено, причому деякі тяжко.
Акції тривали майже все літо, на перший план замість антиросійської спрямованості поступово почало виходити протистояння між владою та опозицією, яка об’єдналася.

Бажаючи збити градус, Іванішвілі пообіцяв провести у 2020 році парламентські вибори за пропорційною системою, але обіцянки не дотримався. Протести продовжилися, а криза посилилася ще більше.

2023–2024 роки: іноагенти

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну «Грузинській мрії» все ще вдавалося зберегти обличчя та позиціонувати себе як партію проєвропейської спрямованості. Але після в ній розчарувалися навіть найлояльніші виборці — для них стали очевидними кремлівські симпатії її влади. Грузія не приєдналася до санкцій проти Росії й не висловила Україні офіційної підтримки.

Закон про іноземний вплив

Весною 2023 року з’явився новий привід для обурення, який знову вивів на вулиці десятки тисяч людей. Грузинський парламент розпочав розгляд законопроєкту «Про прозорість іноземного впливу» — аналога російського закону «про іноземних агентів».

Його можна сміливо назвати найпопулярнішим за роки правління «Грузинської мрії». Критика законопроєкту сенсі згуртувала суспільство, об’єднавши політиків, журналістів, спортсменів, письменників та музикантів. Прагнення до західних цінностей у Грузії вважалося політичною традицією, а обов’язок органів влади інтегрувати країну до євроатлантичних структур закріплений у конституції.  В опитуваннях громадської думки за інтеграцію з Європою та членство в НАТО традиційно висловлюється переважна більшість опитаних.   

Грузинський парламент на тлі протестів ухвалив закон у першому читанні у березні 2023 року, але під тиском протестуючої молоді (її назвали радикальною опозицією та фашистами) владі довелося відкликати закон та пообіцяти, що він більше не розглядатиметься. 

Однак у квітні-2024 Бідзіна Іванішвілі заявив, що вважає Захід, опозицію та неурядовий сектор ворогами свого уряду. Західних партнерів Грузії він назвав «іноземними агентами» та «партією глобальної війни». Такої риторики в Грузії поки що не дозволяв собі жоден політик — прагнення до Європи залишалася непорушною цінністю політичного мейнстриму з перших днів незалежності й досі. Протестувальників на вулицях Тбілісі знову побільшало, але 14 травня парламент Грузії ухвалив закон.