«Росіяни дзвонять, кажуть здавати область. Нахєр ідуть одразу». Очільник Луганщини Сергій Гайдай про бої за Сєвєродонецьк і руйнівну тактику окупантів

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну більшу частину Луганської області захопила російська армія. За офіційними даними, українські військові наразі контролюють тільки 10% регіону. По всій території Луганщини йдуть запеклі бої, а основні сили зосереджені в Сєвєродонецьку. Щодня окупанти знищують місто та намагаються пробитися ближче до сусіднього Лисичанська, а українські військові відбивають артилерійські атаки.

Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з головою військової адміністрації Луганської області Сергієм Гайдаєм в Бахмуті, щоб поговорити про захист Луганщини і про те, чим Захід має допомогти Україні, щоб перемогти російських окупантів.

Зараз багато хто каже, що ЗСУ контролюють 20% Сєвєродонецька, а ви кажете, що більше. Яка ситуація і чому вона змінюється? 

Казати про відсотки можна тут і зараз. Ситуація доволі динамічно змінюється, на жаль. Єдина у нас проблема — не вистачає далекобійної артилерії. Якби було достатньо артилерії та боєкомплекту до неї, ми б відсунули ворожу артилерію. І я можу гарантувати, що наші військові за дві доби зачистили б місто повністю. А зараз що відбувається: наші зачищають за пів доби, а потім починає працювати російська «арта» — вони розбивають будинки вщент, повністю.

Більшість міста зараз контролюється російською армією, але не 80%. Була ситуація, коли і половину міста наші відбили, але відійшли, бо [росіяни] почали розстрілювати місто зі всього, що було. Зараз, можливо, 70 на 30. В них мета одна: захопити територію, а не місто як таке. А на території можуть бути просто рештки будинків. Їм люди та інфраструктура неважливі.

Для чого їм захоплювати саме територію?

Якщо говорити про Сєвєродонецьк, то це дуже мотиваційна складова для солдатів — як для наших, так і для ворожих, — тому що з 2014 року це обласний центр. В стратегічному, військовому плані Сєвєродонецьк собою нічого не являє, бо поруч Лисичанськ, але набагато вище, і обороняти його набагато легше. Але Сєвєр, як і кожне село або місто, важливий. Люди кажуть: «От, Сєвєр здали…» Та ніхто нічого взагалі не здає. Хай поспілкуються з військовими, які воюють вже третій-четвертий місяць. Коли вони чують, що хтось щось «здав»… Це маячня, їм це боляче слухати. Так, відходять іноді, але це тактичні відступи і перегрупування, щоб можна було далі протидіяти ворогу.

Щодо артилерії та літаків. Ми часто чуємо передусім з Заходу, мовляв, якщо вони нададуть важку техніку Україні, це погіршить ситуацію [наприклад, Німеччина побоюється, що надання зброї Україні «спровокує» Путіна на наступ на інші країни]. Як людина, яка постійно перебуває в цій ситуації, що б ви сказали тим політикам? Чому це невірно?

По-перше, мене дуже дратують ці висловлювання європейські. Вони зі своєю толерантністю довели все до того, що в Україні зараз іде війна. Це вони винні в тому, що не було реагування ніякого. Гопник не зупиниться, якщо він прийшов на подвір’я і там гуляють діти. Зараз це виглядає так: якусь одну дитину ображають, а батьки інших кажуть: «Так не можна, це не добре. Але ж це не наші діти — це чиясь дитина, чужа. Тож будемо висловлювати занепокоєння».

Не треба занепокоєння висловлювати — треба або викликати поліцію, або самим надрати дупу. Тоді гопник зрозуміє, що так робити не можна  — буде «обратка», і дуже швидко. А якщо він розуміє, що сьогодні він образив дитину і за це нічого не було, завтра він відбирає мобільний телефон — нічого нема, післязавтра забирає кошти кишенькові, далі вже може побити дитину, зламати щось, а, може, навіть і когось вбити. Французи, Макрон, пропонують: поступіться частиною території і буде мир. Нема питань: віддайте Марсель — і хай буде мир. Я за, чому ні? Ми будемо дуже занепокоєні тим, що коїться в Марселі. Чому хтось вирішує за нас про наші території?

Друге: лідери певних країн досі не розуміють, що Путін зупиниться там, де його зупинять. А якщо його не зупинятимуть, сьогодні це буде Україна, а завтра — інші країни. Він піде до Європи. Його апетити безмежні, а нація росіян зомбована пропагандою. Їм набагато легше думати, які вони круті, ніж подивитися праворуч, ліворуч і побачити, що вони роблять автомобілі, які жодної критики не витримують, що вони не можуть розробити комп’ютер чи кондиціонер. Вони навіть в армії своєї, слава Богу, вкрали гроші. Ми Шойгу потім пам’ятник за це поставимо в центрі. Скільки коштів вони перевели з обладнання армії в вілли і яхти — це крутяк. 

Сєвєр — ваше рідне місто. Коли його захопили у 2014 році, ви там були? Пам’ятаєте, як це було? 

Мене в той час там не було, я був в Києві. У 2015 році мене призначили головою Мукачівської адміністрації, і я працював на Закарпатті. Я не бачив, що відбувалося, і не відчував цього, але я спілкувався з людьми, які там жили весь цей час. До речі, це пішло не на користь ситуації зараз, після повномасштабного вторгнення. Дехто вважав, що буде так само, як у 2014-му. І коли казали, що зараз інша ситуація, будь ласка, евакуюйтесь, — певний відсоток залишався на місці. Але ми непогано впоралися: 120 тисяч людей проживало в Сєвєродонецьку, а зараз залишилося 15%. Багато людей вдалося вивезти за допомогою волонтерів, місцевих адміністрацій, міжнародних партнерів. 

Як вивозили?

Тихенько. Не афішуючи для Росії, що у нас гуманітарний коридор. Ми декілька разів домовлялися про гуманітарні коридори і щоразу були обстріли. Ми щоденно з усіх майданчиків говорили про евакуацію, проїжджали по укриттях — волонтери і релігійні організації працювали. В одному і тому ж самому місці стояли евакуаційні автобуси, і в супроводі поліції вони виїжджали.

Спочатку було набагато легше, тому що працювали залізничні станції. Ми вивозили з Рубіжного, Лисичанська, Попасної. Потім почали обстрілювати залізничні колії, станції. Треба було вже їхати в Донецьку область, а там виїжджати далі. Були ситуації, коли потяг обстріляли, загинула провідниця, одна була поранена, і після того машиністи відмовлялися їхати. Тоді разом з машиністом сідав мій заступник, і тільки так вони їхали. Деяким навіть ми платили гроші, щоб хоч якась була мотивація. Завдяки Укрзалізниці ми вивезли десятки тисяч людей. Всі нам допомагали: від регіонального [керівника] до голови правління.

Коли ситуація стала критичною для Луганщини?

Одразу. В перші дні українські військові залишили 70% її території. Річ у тім, що у нас вторгнення було не тільки з боку окупованої території, так званої «ЛНР», а і з російської території. Вони з важкою технікою пішли.

Це з Мілового?

Так. Луганщину захищають Збройні сили України, Національна гвардія, прикордонники, поліція і СБУ. Якби ми зробили лінію оборони умовно від Попасної до Мілового — через всю область, — її б давно уже прорвали і, можливо, взяли наші оперативні війська в оточення. Четвертий місяць іде війна, а Луганщину вони не пройшли. Тому рішення побудувати лінію оборони від Кремінної до Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська, Золотого, Гірського і Попасної було вірним.

Хоча для мене це боляче. В Донецькій області [українські військові] так не залишили територію. От як Маріуполь стримував величезну купу російських військ, так зараз стримує Сєвєродонецьк. Але доля міста дуже трагічна: його просто знищують. У них така тактика: люди не потрібні, інфраструктура не потрібна, будинки не потрібні — треба просто зруйнувати все. Вся критична інфраструктура — газ, вода, електрика, — зруйнована в Луганській області на 100%.

Чому росіяни знищують ті міста, які не можуть взяти?

Щоб просто пройти територію. Нелюди! Чому ми їх орками називаємо? Поняття орки, яке ми їм зараз адресуємо, з’явилося не в той день, коли вони напали, а після того, як ми зрозуміли, що вони роблять: коли з’ясувалося, що вони знущаються, знищують лікарні, дитсадки і школи. Навіть продуктові склади знищені — там, де не було військових взагалі. Гуманітарні штаби знищені.

Останній приклад в Лисичанську: там не було військової техніки, ніяка гармата не стояла поруч, в укриттях не було військових. Виключно займалися роздачею гуманітарних наборів, питної води, легким медичним обслуговуванням. Для чого його було знищувати? Тридцять два прильоти. Це тактика випаленої землі, щоб не було за що зачепитися і не було що боронити — тоді вони легко проходять.

Яким ви бачили своє рідне місто востаннє?

Розстріляним. Зруйнованим. Це особисте. Всі емоції я намагаюся глибоко всередині ховати, бо все ж я керівник обласної адміністрації. Якщо хоча б одне місто в Луганській області чинить опір, я відповідаю за людей, які там залишилися, і допомагатиму військовим [тим], що їм потрібно, щоби вони могли боронити Луганщину.

Скільки вже відомо про загиблих?

Не можна взагалі сказати, це нереально. Людей багато поховали просто під під’їздами. Прильот важкої артилерії розриває людей на шмаття: там рука, там голова, тут половина тулуба. Так вони лежать добу, три, чотири. І забрати неможливо. Іноді сусіди виходять, щоб поховати тіла, і тут новий обстріл — вже їх вбиває. Після перемоги, коли пройде деокупація Луганщини, коли ми перерахуємо кількість загиблих — я навіть не говорю про військових, а цивільних, — це буде величезна, жахлива цифра.

Що буде, якщо росіяни захоплять Луганську область?

Це буде не кінець війни. Війна триватиме все одно. Будемо і далі зупиняти їх. Сподіваюся, далі зможемо гнати їх. Як би боляче не було, на цьому життя не закінчується. Треба працювати не тільки над відновленням України після вторгнення, але й над зміцненням у військовому плані, і в економічному так само.

Ми всьому світові показали, що можемо стримувати хвалену ту армію і достатньо потужно давати їм відсіч. Але не треба забувати, що військові бюджети Росії та України — це небо і земля. У нас 40 мільйонів людей, у них 140. Кількість техніки, яка залишилася ще з радянських часів, — це десятки тисяч. Навіть [якщо вона] застаріла і потребує модернізації, вони її просто так кидають. Артилерії та снарядів багато, тому [росіяни] і знищують все. З цим ворогом воювати тяжко — але не тому, що він міцний, а тому, що довгий.

Перерахуймо: що нам потрібно від західних партнерів? 

Далекобійна зброя і безліміт боєкомплекту. І закрити повітря. Нехай вони не закривають самі, а дадуть нам зброю, ми закриємо. Дайте системи Patriot, С-300, ручні «Стінгери», дайте інструмент, за допомогою якого ми закриємо наше небо.

А в полон росіяни здаються?

Здаються, не здаються — але їх беруть. І кадирівців беруть, і свіжомобілізованих, і лнрівців. Це війна. Вся пропаганда російська — повна маячня. Коли кажуть, що з нашого боку 200 тисяч загиблих — чого не 20 мільйонів? Коли ми показуємо: ось ваші трупи, заберіть їх, будь ласка, вони розкладаються вже. А їм це не потрібно. Якщо вони оприлюднять і визнають десятки тисяч загиблих — це, [по-перше], демотивація для військових, по-друге, внутрішнє обурення всередині країни, по-третє, — виплати, кілька мільйонів. А якщо тіло не забрали, виплат немає. Вони в цьому плані прагматичні. А в нас — подивіться, як ховають наших військових по селах. Люди виходять, плачуть, на колінах стоять. А там як псів закопують.

Ви мені казали, що періодично спілкуєтесь з росіянами. Розкажіть, як це відбувається?

Це в соцмережах, ми ж не телефонуємо один одному. Ні, вони намагаються мені телефонувати. Стандартна історія: кажуть здавати область. Нахєр ідуть одразу. Блокую всі телефони.

От їх треба демілітаризувати. Вони загрожують всьому світові, а світ, на жаль, поводиться як якісь дипломат, ботан в порівнянні з гопниками — так не можна. Ми всі побачили, до чого це призводить.

Зеленський в плані захисту показав себе на 100%. Залишився [в країні], не розводить срач, який полюбляють зараз в інтернеті розводити, а чітко концентрується на декількох речах: допомога всередині країни і певний тиск або вмовляння західних партнерів щодо постачання необхідної зброї. Я уявляю собі, що він відчуває оту маячню Макрона, що бачить, як німці гальмують постачання зброї. Іноді дійсно хочеться, як Хрущов, зняти черевика і стукати по трибуні: «Я вам покажу кузькіну мать!» Але тримається. Ось до нас приїжджав в Лисик, з бійцями зустрічався. Це, до речі, дуже мотивує бійців. Вони розуміють, що їх не кинули.

А вас що мотивує?

Та відповідальність просто. Я ж міг поїхати — в мене мама італійка, вона має громадянство. Я два роки пропрацював у найважчій області України, бо вона була недофінансована весь час, що незалежна Україна існує. Всі, хто очолював до 2014 року [Луганську область], крали і витягували з неї соки. Важко, але працював. А ще важливий чинник — за два з половиною роки мені люди повірили. Як можна їх зрадити?