Оксана Кононець впала з п’ятого поверху й не може ходити. Тепер вона відома професійна модель – ось її історія | Заборона
Читаєте зараз
Оксана Кононець впала з п’ятого поверху й не може ходити. Тепер вона відома професійна модель – ось її історія

Оксана Кононець впала з п’ятого поверху й не може ходити. Тепер вона відома професійна модель – ось її історія

Оксана Кононець єдина в Україні професійна модель на інвалідному візку. Вона стала першою на Українському тижні моди, першою у фотосесії спідньої білизни, знялась у кліпі української співачки Onuka та брала участь у десятках зйомок для міжнародних брендів. А зараз організовує конкурси краси для людей з інвалідністю. Їй 27 років і останні сім із них вона не може самостійно вдягнутися. Журналістка Заборони Альона Вишницька зустрілася з Оксаною, щоби зрозуміти, як повернутися до життя, коли ти прикута до візка.


Сім років тому Оксана Кононець жила з хлопцем у квартирі на п’ятому поверсі. Захотілося адреналіну, вийшла на балкон, сіла на підвіконня, звісила ноги. Коли лізла назад, довга спідниця зачепилася за якийсь гачок: «Всі люди роблять помилки, просто деякі з них ніяк не можна виправити». Отямилася вже в лікарні й кілька днів не могла зрозуміти, що з нею сталося. Згодом згадала, як летіла, намагалася вхопитися бодай за щось, але нічого не вийшло. Лікарі діагностували переломи шиї, забиту діафрагму та забій грудної клітини, а ще синець і подряпину на правому коліні. Дивувалися, що немає переломів ніг, бо зазвичай людина падає вниз ногами, а Оксана ніби пірнула головою в землю. На місці не знайшли однієї сандалі. «Може, – сміється дівчина, – та залетіла сусідам у вікно».

Про той день вона розповідає з усмішкою, це її броня. Згадує, як анестезіолог дорогою на операцію сказав: «Слухай, у тебе такі гарні очі, пішли на каву». Відповіла – піде, якщо він зробить так, щоби вона ходила.

Зараз Оксана живе разом із батьками. Квартира на першому поверсі, двері відчиняє мама. Вона з Оксаною майже цілодобово: допомагає вдягнутися, поїсти, прийняти душ, супроводжує на фотосесії чи за кордон. Оксана сидить у своїй кімнаті та набирає на комп’ютері відповідь на лист. Самостійно вона може лише друкувати та фарбуватися. Перше, що просить, – не питати, коли вона ходитиме.

Мрія про польоти

Ця квартира в Києві, де зараз живе Оксана – її дім. Та її батько був військовим, тому в дитинстві довелося поїздити. Років до одинадцяти Оксана жила в маленькому містечку Чортків у Тернопільській області. «Я ходила на купу гуртків. З чотирьох років займалася спортивною аеробікою, у шість ходила на скрипку, але грошей на скрипку не було, тому займалася тільки пів року», – згадує Оксана. Потім були три роки фортепіано, але врешті-решт кинула й це, бо постійно змінювались викладачі – їхали на заробітки за кордон.

«Найбільше мені подобалася спортивна аеробіка, я любила відчувати своє тіло», – говорить дівчина. Після повернення до Києва кілька разів сходила на гурток з акробатики, але вже за кілька занять стало зрозуміло, що це не її. Врешті зупинилася на спортивному туризмі, там подобалося все, крім орієнтування:

«Якось на змаганнях у старших класах я заблукала й набігала зайвих 40 кілометрів. Пізно ввечері знайшлася, але після такого мене перевели до групи новачків, у них дистанції до кілометра, заблукати неможливо».

У дитинстві Оксана хотіла стати пілотесою. Поруч із їхнім містечком була військова база, у небі постійно гайсали літаки, за ними приємно було спостерігати. Але мрія, каже, була не настільки сильною, щоби підтягувати провальну фізику та геометрію до вступу. В 11 класі з’явилася нова мрія – стати візажисткою.

«Цю ідею батьки не сприйняли серйозно. Уже зараз, коли вони бачать модельний світ, то розуміють, яка це насправді робота. А після школи я вступила на вчительку молодших класів і паралельно працювала візажисткою», – згадує дівчина. А потім стався той злощасний політ із вікна. Своє 20-річчя Оксана зустріла в реанімації. Могла рухати головою вправо і вліво і трошки стискати плечима, руки не працювали взагалі. Лікарка сказала, що кілька років піде тільки на реабілітацію рук: «Я думала, що мені ж лише двадцять, у мене немає стільки часу, я маю за два тижні встати й побігти», – згадує Оксана.

2020 04 22 0015 1 1024x674 - <b>Оксана Кононець впала з п’ятого поверху й не може ходити. </b>Тепер вона відома професійна модель – ось її історія - Заборона
Фото: Андрiй Бойко / Заборона

Як проходила реабілітація

У лікарні Оксана провела півтора місяця, ще півтора пішли на первинну реабілітацію і зрештою дівчину відпустили додому. Хлопець ще в лікарні зателефонував та сказав, що треба розходитися. Відпали і друзі: ті, хто ще кілька разів забігав у лікарню, після приїзду додому зникли, навіть якщо жили в сусідньому під’їзді. «Я вчуся не ображатися. І взагалі я поставила блок на емоції, щоби вони не тягнули мене донизу», – каже Оксана й зізнається, що з того часу їй важко довіряти людям.

Треба було розрулювати весь процес із перевезенням речей, й Оксана думала, що, може, і не треба, краще роздарувати, навіщо ці речі потрібні людині, яка не може навіть вийти на вулицю? Вона переважно лежала й дивилася телевізор, щоби чимось забивати голову. На одному з каналів майже цілодобово показували турецький серіал «Роксолана», й Оксану досі смикає, коли вона чує звідти знайомі мелодії.

Сидіти у візку дівчина навчилася за 8 місяців після травми й тоді ж уперше вийшла гуляти надвір із друзями. Коли повернулася, сказала батькам, що більше на вулицю не вийде – усі оглядалися, ніби на червону ганчірку. «Я тоді взагалі сумнівалася, чи житиму. Думала про те, що краще стати донором, віддати органи тим, кому потрібніше, хто може жити повноцінно», – згадує Оксана. Тоді ж питала в батьків, чи законна в Україні евтаназія. Відповіли, що в нас такого немає. Надію давало те, що лікарі не відкидали можливість стати на ноги. Дехто казав, що ще рік – й Оксана копатиме картоплю, це давало трохи сил.

Щодня Оксана починала й закінчувала заняттями. Згадує, першою непідйомною вправою було лягти та зробити «янгола» руками – підняти їх догори та опустити. Так хотіла, щоби вийшло, що кусала губи до крові, але організм не слухався. Після заняття щоразу підвищувалася температура і трусило все тіло.

Реабілітація Оксани триває вже сім років. За цей час вдалося розробити руки настільки, щоби друкувати на комп’ютері та фарбуватися. Вдягатися поки сама не може. Раз на тиждень приходить реабілітолог і вертебролог, щодня Оксана займається самостійно. Наразі її мета – натренувати своє тіло так, щоби дбати про себе самостійно.

2020 04 22 0018 1 1024x668 - <b>Оксана Кононець впала з п’ятого поверху й не може ходити. </b>Тепер вона відома професійна модель – ось її історія - Заборона
Фото: Андрiй Бойко / Заборона

Нове життя моделі

Моделінг у житті Оксани з’явився майже випадково. Медсестра в лікарні порадила подивитись американське реаліті-шоу «Push Girls» (Особливі дівчата) про жінок на інвалідних візках, які живуть активним життям і займаються своєю справою. Однією з героїнь була професійна модель на візку: «Ну і я подумала: якщо вона може, чому я не можу?» До травми, паралельно із навчанням, Оксана все ж працювала візажисткою, співпрацювала з фотографами, тому була знайома зі сферою.

Наважитися на перший крок було важко. Оксана щодня займалася реабілітацією і вирішила відкласти нову мрію на два роки – думала, за цей час зміцніє й буде готова. За два роки сильно зміцніти не вдалося, але відкладати вже не хотіла. Почала писати знайомим і незнайомим фотографам, з’явилися перші пропозиції. «Часто, – згадує, – фотографи взагалі вперше працювали з моделлю на візку й не знали, як підступитися». Бувало, зйомки проходили в промзонах без ліфтів, і кілька поверхів доводилося нести Оксану на руках.

Одним із найвідоміших досягнень Оксани було те, що вона стала першою в історії Українського тижня моди моделлю на візку, яка вийшла на подіум. Вона два роки заповнювала анкети та писала листи дизайнерам, всюди відмовляли або просто ігнорували. Таких листів, каже, було кілька сотень, й один усе ж став переможним. Оксана не могла сама виїхати на подіум через слабкі руки, тож їй потрібна була допомога. На репетиції дизайнер спитав, хто з хлопців хоче вийти разом із нею, охочих не знайшлося. «Усі казали: «Давайте тільки не я, і не я, і не я». Так, ніби я другого сорту. Хлопця, якого врешті вибрав сам дизайнер, потім, – сміється Оксана, – показували якраз найбільше з усіх».

2020 04 22 0001 1024x669 - <b>Оксана Кононець впала з п’ятого поверху й не може ходити. </b>Тепер вона відома професійна модель – ось її історія - Заборона
Фото: Андрiй Бойко / Заборона

Потім була співпраця з фотографами з Йорданії, Еміратів, Швейцарії, у регаліях Оксани з’явилося багато «вперше»: перша модель на візку на Українському тижні моди, потім перша модель з інвалідністю, яка рекламувала спідню білизну для бренду O’SHE Lingerie: «Це, до речі, був для мене виклик, я хотіла відчути себе трохи сексуальнішою. Думала, якщо вдасться роздягтися, поможе. І дійсно помогло». Після зйомок запропонували дві опції оплати: або білизною, або грошима. Оксана вибрала білизну.

За останні п’ять років у неї назбиралось кілька десятків перемог, зокрема в міжнародних конкурсах: «Міс індивідуальність» у першому світовому конкурсі краси Miss Wheelchair World у Варшаві, вона представляла Україну в Парижі на Першому інклюзивному фешн-показі, увійшла до топ-100 успішних жінок України 2017 року за версією журналу «Ukrainian People». 

Оксана регулярно заповнює анкети й надсилає своє портфоліо в модельні агенції. Таких заявок назбиралося вже щонайменше пів тисячі. «В одній агенції якось відреагували: «Вау, ми тебе беремо, вийдеш на Міланському тижні моди». Але коли дізналися, що мені потрібна допомога на подіумі, відповіли: «Ну, тоді крєпчай». Мені було так прикро, я ж завжди викладаюсь на максимум і роблю все, що від мене залежить».

Оксану можна вважати успішною моделлю: щомісяця є якісь зйомки, час від часу запрошують за кордон. Щоправда, з грошима в цьому бізнесі не дуже: найчастіше платять одягом чи прикрасами, а коли запрошують на зйомки за кордон, то не завжди навіть усе оплачують: «У цій сфері часто вважають, якщо ти людина з інвалідністю, то достатньо радості, що тебе пофотографували».

У нещодавній поїздці в Дубаї організатори погодились купити квитки, але лише Оксані, мамі ні. Оксана усміхається – так, ніби вона може поїхати сама. Часто її кличуть узяти участь у соціальних проектах – за них зазвичай не платять, але погоджується завжди: «Я хочу казати, що я є, і люблю себе такою, як я є, і хочу, щоби люди теж себе любили такими, які вони є». Для цього вона теж захотіла зробити свій вклад: створила соціальний фотопроект про дівчат з інвалідністю «Нескорена краса», у ньому хотіла зобразити жінок красивими. «Так, – каже, – щоб інші звертали увагу на людину, а не на її візок». Проект переріс у благодійний фонд «Нескорені», ідея якого – допомагати людям з інвалідністю входити в індустрію моди. У фонді Оксана займається тим, що допомагає організовувати конкурси краси для людей з інвалідністю.

«Люди на візках часто хочуть забитися в куток, щоби їх ніхто не бачив. А конкурси допомагають їм розкритися й потім відстоювати свої права», – каже Оксана. Серед цих прав – мати можливість щонайменше виходити з дому. У багатьох людей такого шансу немає. Оксані пощастило: вони завжди жили на першому поверсі. А якщо в будинку немає ліфта, то людина може сидіти замкненою в чотирьох стінах роками.

Коли є можливість, Оксана ходить у школи, розповідає дітям про життя людини з інвалідністю й застерігає від таких помилок, які зробила сама. Після одного з таких візитів у кропивницьку школу директорка побудувала там доступний санвузол. А після відвідин власної, київської, там спорудили пандус.

Оксана теж не дуже часто виходить на вулицю просто гуляти. За останній рік не пригадує жодного разу, коли вийшла просто пройтися районом, усі її виїзди з дому – робочі. Але це ще й через те, що через травму Оксана дуже мерзне і у тілі відходить чутливість: «Таке відчуття, що знімають шкіру, здається, що до 70 % тіла притулили праску». Тому Оксана часто сидить на знеболювальних, зокрема під час зйомок.

Каже, що боїться зараз тільки одного – стосунків із чоловіками та спільного побуту, бо не може дбати про себе самостійно. Вона, як завжди, каже про це з усмішкою й додає: «Ну нічого, життя складається з пазлів і я їх якось складу».

Нагору