'

«В тебе є дві години. Забирай дітей і їдь». Окупація Гостомеля очима колишньої рестораторки Маргарити Січкар. Велике інтервʼю Забороні

Andrii Bystrov

«Коли ми почали робити парк у Гостомелі, я спитала: “А він буде щасливим?” Мені відповіли: “Звісно”. Відкрили щасливий парк якраз напередодні війни», — пригадує в розмові з Забороною Маргарита Січкар. В минулому київська рестораторка, а нині книжкова продюсерка та авторка мотиваційних книг, вона провела в Гостомелі майже 20 років, називає себе амбасадоркою міста та має чимало ідей щодо покращення життя його мешканців. Однак всі плани Січкар стали на тривалу паузу з початком повномасштабного вторгнення. У великому інтервʼю Забороні Маргарита Січкар розповіла про окупацію, евакуацію та повернення додому, а також про те, як її вітчим став своєрідним вартовим Гостомеля. 


Гостомель

У мене була мрія — будинок. У цей час я вже мала квартиру в центрі Києва — теж мою мрію — з каміном, з вітражами. Ми з Владом [Ващуком, ексчоловіком Маргарити, колишнім гравцем київського «Динамо»] вже були разом, я була вагітна [першою дитиною]. Моя мати запропонувала знайти дачу під Києвом. У мене на це часу не було, і вона сама почала дивитися різні будинки. Потім каже: «Я знайшла симпатичний будиночок, щоправда, без обробки — зробиш так, як хочеш».

Приїжджаємо до Гостомеля. Будинок стоїть на горі, шикарний краєвид, перед нами ліс, поле. І це крайня вулиця — Озерна — вона проглядається з лісу. Тому росіяни туди й не заїхали на танках. Зі зворотного боку ще якраз і наші стояли в Бучі.

Так ми й купили цей будинок.

1 травня 2003 року ми в’їхали й відтоді з Гостомеля не виїжджали. Святкували перший день народження мого сина там. Через якийсь час збудували другий будинок поряд. В одному я живу, в іншому — Ващук. Навіть після розлучення діти бігають туди-сюди, все дуже комфортно.

Гостомель фактично почав більш-менш інфраструктурно розвиватися останні 5 років, коли [до влади] прийшов Прилипко [Юрій, нині покійний сільський голова Гостомеля, вбитий окупантами 7 березня 2022 року]. З’явився парк, почалося якесь життя. Озеро навпроти церкви — центральне місце тут. Попри те, що я як рестораторка живу тут, хорошого ресторану рівня Києва тут не з’явилося. Хоча я зробила кілька проєктів для Гостомеля. Ідея «Гостомель — місто щасливих людей» належить мені. Я тут живу, я — амбасадорка щастя [до ковід-пандемії Січкар розвивала у Києві коворкінг «Щастя-хаб»].

Зробила один проєкт з благоустрою озера, щоб воно стало туристичним магнітом та місцем відпочинку мешканців Гостомеля. Шикарний проєкт, але вони [влада Гостомеля] його, на жаль, не реалізували. Я говорю: «Дайте мені якийсь будиночок, я зроблю проєкт». «Щастя-хаб» я в Києві закрила, у мене дуже багато залишилося різного обладнання. Прилипко дав мені особняк навпроти сільради, яка тоді належала його дружині, і я зробила там «Хепі хаб»: розробила всілякі майстер-класи, почала підтягувати людей, цікавитись, хто готовий приїжджати до Гостомеля та ділитися знаннями. Теж усе лягло.

Я подумала, може, просто не з цим мером, може, в майбутньому. Я у цьому сенсі оптимістка: навіть якщо щось роблю і не виходить, я у будь-якому разі пропрацювала проєкт. Якщо раптом з’явиться людина і скаже: «Марго, я хочу це зробити», то все вже готове. Вже зараз мені почали дзвонити: «Слухай, у тебе проєкт з озером, можеш показати?» Я зустрілася з одними людьми буквально кілька тижнів тому.

Всьому свій час. Я вже навчилася сприймати сам творчий процес як дію, яка мене розвиває та дає нові інсайти. Загалом, я націлена на те, щоб тут, у Гостомелі, щось змінити.

Війна

23 лютого я була у Києві — обговорювали з друзями проєкт до 8 березня, хотіли зробити благодійну вечерю. Поверталася пізно, взяла таксі. Їду, а всередині якось недобре. Починаю дзвонити своїм впливовим знайомим. Кажу: «Скажи чесно, мені щось недобре». Він каже: «Їдь додому, заправляй машину і збирай валізу». Я кажу: «Та ну». Він: «Я тобі серйозно говорю».

Додому приїхала засмучена, дістала валізу, дивлюся на неї і не хочу її заповнювати. Було відчуття, що якщо почну, це станеться. Машину також не заправила. Передзвонила ще одній знайомій, вона каже: «Та ні, Марго [нічого не буде]». Хочеться вірити в краще, і я така: «Фух, повірю цьому».

Лягла спати, і о 5-й ранку — бабах.

Я схоплююся, на автопілоті вдягаю спортивний костюм, біжу в гараж, їду на заправку. Проїжджаю повз сільраду — світло скрізь горить, купа машин. Їду на заправку, вже пробка. Буквально за пів години. Я заправила машину, встигла сплатити карткою повний бак. Їду назад, дивлюся — у сільраді вже нікого.

Батьки вдома кажуть: «Ви їдьте, ми нікуди не їдемо». Дзвоню Ващуку, у нього якраз були діти. Він: «Ми лишаємося». Я не хотіла вірити — яка нафіг війна? Таке неприйняття дійсності було три дні. Страшно, не знаєш, куди тікати. Ми першої ж ночі обладнали підвал. Діти залишилися у Влада — у нього кінотеатр у підвалі. Я його будувала, там всі залізобетонні перекриття, вони навіть не чули багатьох пострілів — настільки хороша звукоізоляція. Потім, коли ми виїхали, там жили буряти.

Головний прикол: нас першого ж дня захопили росіяни, а ми тиждень жили й не знали. Вони ходили тут у цивільному з білими пов’язками — я думала, то тероборона. Але одного разу, коли я розмовляла на вулиці з сусідами, поряд зупинилася машина. Звідти кажуть: «У вас телефони є?» Я одразу ляпнула: «Немає». Мені говірка не сподобалася, не наша. Сусідів запитала, що за люди вони: «Самі не знаємо, їздять машиною в цивільному». Тоді я зрозуміла: щось не так.

Ось ці три дні [тривали] бомбардування: Бородянка, Буча, Ірпінь. А установки стояли неподалік від нашого будинку, ми чули, як вони працювали. Думала: «Господи, вони до туалету взагалі ходять чи ні?» З берушами ходила. Коли вони затихали, то, певно, був обід, перезмінка чи підвіз снарядів. Щоночі прилітали гелікоптери — мабуть, забирали «двохсотих» і «трьохсотих», привозили снаряди та відлітали у бік Білорусі.

Найстрашніший момент був, коли другого чи третього дня я збиралася виїжджати й дізналася, що першу колону [евакуації] розстріляли. У мене подруга живе в першій лінії таунхаусів, що згоріли — вона бачила, як розстрілювали машини, як там трупи лежали. Я дзвонила їй, дзвонила до Димера, дзвонила туди, де зоопарк «12 місяців» [село Демидів].

Мені скрізь доповідали: там пройшли танки, тут пройшли. А потім ми дізналися, що з боку Вишгорода прийшли кадировці… Розумієте, у мене гарна дівчинка 14 років. У мене син. Ващук не врятує їх. Хто він проти зброї? Я боялася фізичного знущання.

Почала дзвонити знайомим військовим. Кажуть: «Ти маєш дві години, ми покажемо коридор, щоб проскочити. Забирай дітей та їдь». Прийшла до Ващука — дітей він мені не віддав, сам їхати не захотів. Прийшла додому і зрозуміла, що ми як у консервній банці: не вискочимо. У підвал спустилася і просто вила. Мама боялася заходити.

Окупація

Гостомелю пощастило: перша хвиля росіян прийшла сюди нібито з метою врятувати нас. Їм там прочистили мозок. Коли ми чекали на автобуси [на евакуацію], приїхав військовий, зібрав нас усіх і почав вести пропаганду: «Про вас забули. Київ скоро візьмуть». Ми ж сиділи два тижні навіть без радіо. Щоправда, я розуміла, що Київ не взяли — у мене є люди в Канадському селі [котеджне містечко під Києвом], у Мощуні. Усі розповідали, що вони на Київ не пройшли.

Нам пощастило, що вони озвіріли трохи пізніше. У Бучі, в Ірпені, коли їх почали потрошити. Особливо у Мощуні поклали багатьох. Наші хлопці просто спартанці, здійснили подвиг. Хоча я чітко розуміла, що до цього дійде [і у Гостомелі]. Найбільше я боялася кадировців.

Вони [російські військові] реально вірили, що в нас тут нацики. Прийшли звільняти нас: «Мы к вам с добром». Яке нахер добро?

Я дуже боялася, що нас можуть здати, адже росіяни полювали на публічних людей. На Ващука, до речі, хтось дав наведення, бо ходили солдати по сусідах, питали: «У цьому будинку мешкає відомий футболіст?» Вони казали: «Ні-ні, ми не знаємо», тобто сусіди були ще партизанами.

Наше щастя, що за нас вони [росіяни] ще не були такими звірами, як коли їх далі почали мочити не по-дитячому.

Найбільше за час окупації мене шокувало чути, як розриваються снаряди, як вони пролітають у тебе над головою. У мирний час навіть кіно не дасть такого почуття. Дуже страшно було, коли величезні літаки летіли зовсім низько над верхівками [дерев]. Ти цього ніколи у мирний час не побачиш. Просто шок від військової техніки, проти якої людина — комаха.

Вразило те, як люди об’єдналися. Показали найкращі якості, які є у людини. Звичайно, були й інші — тут я таких не зустріла, і, думаю, не зустріну. Мені здається, що після війни це все народ зблизить. Ми стали більше спілкуватися. У нас є чати, завдяки яким я знайшла кілька людей, щоб зробити ремонт. У мене вдома плитку вирвало від снарядів, що розірвалися на вулиці. Було відчуття, що будинок підстрибнув. Але знайшлися хлопці-будівельники, тут живуть золоті руки.

Евакуація

Ми виїжджали 16 березня, коли [віцепрем’єр-міністерка Ірина] Верещук домовилася [про евакуацію]. Виходили через Бучанську в’язницю, і перед нами проїхав російський [танк] — якась величезна споруда, дуже страшна, ніколи раніше не бачила. На ньому сиділо четверо військових з георгіївськими стрічками. За ними йшла велика броньована машина. Ми стоїмо. І тут — бабах! Стрілянина, всі кинулися хто куди. Там були міни. Дивимося — ця броньована машина тягне поранених з танків, мабуть, осколкові поранення. Розуміємо, що ми нікуди сьогодні не поїдемо.

Питання: що брати із собою у валізу? Я поклала всі документи на нерухомість, свої фірми (у мене благодійний фонд, компанія, ГО). Поки сиділа ці два тижні [в окупації], я переглядала альбоми. Витягла цінні для мене фотографії, особливо старовинні, які відновити неможливо. Ще листи писала всім своїм друзям, яких дуже люблю, і складала їх у конверти. Завдяки цьому не збожеволіла, бо реально дах їхав. Панічні атаки — все це було.

Виїхали з другої спроби. Зібрали 30 машин, обмоталися цими білими прапорами та поїхали.

Я, звичайно, потім пережила посттравматичний стрес, у мене були істерики. Одна сталася в Австрії — я просто побачила дітей, які бігли на благодійному забігу в центрі Граца, де ми жили. Плакала так, що мама не могла заспокоїти мене. Накрилася курткою, щоб не лякати людей.

Вдруге це трапилося у Маямі на благодійному концерті, де були ONUKA, Ваня Дорн та The Hardkiss. Купила український прапор, вкрилася ним і вила. Я його, до речі, привезла звідти. На ньому Залужний розписався. Він у мене вдома, цей прапор. Я не могла радіти життю на концерті.

Я розуміла, що у світі відбувається щось не те.

Як далі жити та радіти життю, коли у тебе в країні вбивають людей, дітей, старих та жінок? Я не витримала жити пів дня з Україною, а пів дня з Америкою. Вирішила їхати назад до України. Тут я буду корисніша. Інакше збожеволію. Неможливо жити і вдавати, що нічого не відбувається.

Петрович

Мені треба було, щоб будинок залишився цілим. Я вітчиму своєму сказала: «Петровичу, охоронятимеш будинок». Якщо ми підемо, повертатися не буде куди. Грабуватимуть дома, і не факт, що ми взагалі зможемо потім там жити. У мене якось пограбували квартиру, я пам’ятаю це відчуття — довго там бути не могла. Коротше, кажу йому: «Залишайся». Тим більше що мій вітчим не має українського паспорта, він сам із Придністров’я. Я підозрювала, що якщо він покаже цей паспорт, вони будуть лояльнішими.

Коли ми вже потім були в Європі з мамою та молодшою донькою — це було, здається, 19 березня, — зателефонував мій зведений брат: «Росіяни у вас вдома. Петровичу розбили телефон». Мене всю скувало від жаху. Я дуже боялася за Петровича, хоч і вірила, що йому нічого не зроблять. Казала: «Ти літня людина, показуй придністровський паспорт та військовий квиток». У нього [там прописка] Краснодарський край. І це його врятувало.

Петрович такий хитрий — росіяни розбили йому телефон, а він наступив на сім-карту. Взяв її потім, знайшов старий телефон — у мене в кімнаті є поличка, куди ми скидаємо туди всі старі, — вставив картку і нас набрав. Ми потім з ним зідзвонювалися.

Коли сусіди довідалися, що Петрович залишився, вони почали приносити йому ключі від будинків. Ходив, забивав усі двері. Робив від мародерів обходи — жодного будинку не пограбували. Сусіди йому вдячні, а на інших вулицях багатьом не пощастило. Він став героєм нашої вулиці, захистив будинки від росіян, які хотіли просто виламувати двері. Приходив і казав: «Навіщо виламувати? Не треба. Ви хочете щось подивитись усередині? Я вам відкрию».

Так було з будинком Ващука, коли буряти зайшли та почали виламувати двері. Петрович відчинив. Вони, звичайно, там насрали, але, дякувати Богові, нічого не побили. При тому, що у Влада в будинку досить дорогі меблі та світильники — все було ціле. Але найсмішніше — у Влада є колекція футболок знаменитостей: Бекхема, Зідана, всіх-всіх. Є вбиральня, де вся його спортивна форма. Нічого не взяли — мабуть, тому, що вся форма була з тризубом.

Росіяни приходили двічі, була ротація в них. Вдруге знову прийшли о 6-й ранку. Петрович спав у підвалі, вони почали вибивати прикладами двері скляної тераси. Розбили вхідні двері. Я йому потім кажу: «Господи, Петровичу, як тебе не грохнули?» Могли ж від страху просто вистрілити. Вони походили, хотіли мою машину забрати. А Петрович повиймав усі запобіжники, акумулятор, щоб її не змогли завести. Сказав їм, що машина не на ходу. Так вони й пішли.

У нас тупикова вулиця, і якось Петрович спостерігав картину, як росіяни знімали там сюжети-інсценування. Бігали, з-за рогу стріляли — і, мабуть, відправляли їх кудись для новин.

Життя після окупації

Людина — така істота, яка до всього звикає. Панічного стану вже нема. Спочатку був страх, а потім люди адаптувалися, почали розуміти, що треба виживати, займатися роботою. Війна іде, а це святе.

Багато хто обладнав підвали собі [на випадок повторного вторгнення]. У мене, наприклад, уже все готове, якщо треба буде швидко спуститись у підвал. Там є вода, матраци, пледи, подушки, заряджені налобні ліхтарики — з моїх походів у гори збереглися. Дай боже, щоб цим не треба було користуватись. Але люди вже загартовані.

Озеро наше центральне — місце загального збору мешканців Гостомеля — цього літа вже навряд чи збере стільки людей, як раніше. Це може бути небезпечно. Були обстріли, численні снаряди прилітали туди. Багато з них, гадаю, не розірвалися.

Сюди мають спочатку прийти водолази, але це буде можливо уже в мирний час. Україну чекає масштабне розмінування. Я у дитинстві з таким зіткнулася. Жила на Далекому Сході, в нас горів військовий склад — реально як війна. Усіх мешканців евакуювали, в повітрі літали снаряди. Склад загасили, а в лісі ще довго знаходили снаряди, що не розірвалися. І в школі, де я навчалася, були два випадки, коли хлопці приносили снаряди і вони вибухали у класі. Хтось лишався без ока, без рук, без пальців.

Тому я боюся, що коли закінчиться війна, нас ще переслідуватиме її тінь. Діти ж істоти цікаві. Тому дуже важливо пояснювати зараз у школах, що в жодному разі не можна підходити до якихось снарядів та чіпати їх.

Я люблю це озеро, у мене будинок неподалік. Люблю приїжджати сюди на велосипеді рано-вранці і зустрічати світанок. Влітку пляж тут просто набитий людьми: купаються, шашлики смажать, грають у волейбол, займаються спортом. У вихідні в амфітеатрі іноді виступають музичні колективи. На тому боці рибалки постійно, навіть уночі.

Той проєкт, який я тут робила, має назву «Пікнік ленд». Сподіваюся, він колись здійсниться. З цього озера можна зробити чудове місце, місце гордості місцевих мешканців.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій