Окупанти масово руйнують українські школи. Подивіться на недооцінену архітектурну спадщину, що опинилася під загрозою знищення 

За півтора року повномасштабної війни внаслідок російських атак були знищені 180 шкіл, ще понад тисячу — пошкоджені. Десь споруди, що стали військовими мішенями, ремонтують, десь — пристосовують для навчання будівлі іншого призначення, а в окремих випадках для відбудови розшукують старі радянські креслення. Водночас Росія своїми діями руйнує не лише цивільну інфраструктуру, ці будівлі мають архітектурну цінність, крізь призму якої, щоправда, школи розглядали далеко не завжди. На прохання Заборони історик архітектури Семен Широчин розповідає про маловідомий бік української архітектурної спадщини.

Царська доба 

За часів царського режиму школи, гімназії чи училища, як правило, споруджували за індивідуальними проєктами, що надавало будівлям унікальності. Забудова насамперед була зосереджена у великих містах, де могло бути одразу декілька гімназій. Проте цікаві приклади траплялися і в значно менших містах.

Так, зокрема, у Слов’янську в 1908–1909 роках збудували 7-класне комерційне училище, де нині розташована міська школа № 5. Споруда має характерні для своєї доби риси модерну.

Притаманні вони й бахмутській школі № 11, що після відкриття у 1911 році мала статус реального училища, де освіта була зосереджена більшою мірою на точних науках, а випускники здобували кваліфікацію механіка. Супутникові знімки 2023 року вказують на те, що школа в Бахмуті — місті, де відбуваються найгарячіші воєнні дії, — не зруйнована, втім, невідомо, які пошкодження вона має.

Будівництво освітніх закладів за індивідуальними проєктами було нечисленним. Та з 1908 року розпочалося масове будівництво шкіл за типовими проєктами, зокрема в сільській місцевості.

Саме до цього періоду належить спадщина шкіл Лохвицького земства на Полтавщині. 1909 року Лохвицька земська управа замовила архітектору Опанасу Сластіону вісім проєктів шкіл в українському стилі. Споруди мали чітке зонування приміщень і гарне освітлення через великі вікна. Та, крім функціонального новаторства, школи цікаві своєю архітектурою, виконаною в стилі українського модерну з характерними трапецієподібними вікнами, башточками й дахом із заломом.

На основі проєктів Сластіона збудували 93 школи, з яких на сьогодні збереглося 54. Будівництво тривало протягом 1910–1914 років, проте є й окремі споруди, датовані 1916 роком. Школи Сластіона переважно розташовані в Полтавській області, хоча деякі є в Сумській, Чернігівській і навіть на Правобережжі — зокрема в селі Кам’яні Потоки під Кременчуком. 

Більшість шкіл цієї доби сьогодні в стані занепаду і лише декілька зберегли початкове призначення. У радянську добу їхнє архітектурне значення ігнорували, але навіть у ХХІ столітті ситуація суттєво не змінилася: додавати школи до переліку пам’яток архітектури почали лише нещодавно і роблять це переважно з ініціативи волонтерів та активістів. 

Зі спадщини шкіл царської доби виокремити варто Лисичанську гімназію, споруджену наприкінці XIX століття бельгійцями й зруйновану 2022 року російськими окупантами. Ця школа була унікальним прикладом бельгійської архітектури на теренах України. Через цінність споруди вже тривають розмови про її відбудову.

1930-ті 

У радянський час будівництво шкіл набуло масового характеру лише 1935 року. Проте серед цієї нечисленної спадщини є цікаві зразки архітектури конструктивізму, як, наприклад, школи № 133 і 139 у Донецьку.

Особливе місце серед конструктивістських шкіл посідає школа № 71 у Києві, для будівництва якої влаштували цілий архітектурний конкурс, щоби віднайти архітектуру школи майбутнього. Школа № 71 мала багато нововведень, які згодом почали використовувати під час будівництва інших навчальних закладів. Зокрема, в школі облаштували кінозал та їдальню, а саму споруду звели не за лінією забудови вулиць, що надало їй оптимальної орієнтації з точки зору освітлення.

Масове будівництво шкіл після 1935 року зосередилося у великих та середніх містах, що активно зростали в процесі індустріалізації. Крім створення нових споруд з кращими умовами, воно мало на меті ліквідацію багатозмінного навчання (через нестачу шкіл навчання проводили у дві-три зміни в одній і тій самій школі).

Будували школи за типовими проєктами, що розробляли в Шкілпроєкті, архітектурній майстерні Народного комісаріату просвіти. Кожна радянська республіка мала свої проєктні майстерні, тож діяльність Шкілпроєкту поширювалася на межі тодішньої УРСР, без західних областей і Криму, але включно з Придністров’ям, де досі можна знайти школи авторства українських архітекторів.

Типові проєкти відрізнялися за кількістю учнів (двокомплектна школа на 880 дітей, однокомплектна — на 400, однокомплектна неповна — на 280) і конфігураціями ділянок. А оскільки школа мала відповідати цілій низці санітарних норм, то їхнє планування потребувало ретельних розрахунків.

Крім цього, в архітектурних майстернях шукали й оптимальне співвідношення розміру класів, щоб забезпечити достатню кількість повітря на академічну годину, але водночас мати можливість провітрювати приміщення під час перерви. Тож кабінети мали бути не занадто великими й не занадто маленькими. Довжина кабінету також була обмежена, оскільки написане на дошці мало бути видно з останньої парти.

Увагу також приділяли організації людських потоків, зокрема евакуаційні вимоги запозичили в театральних споруд. Саме тому в школах, як правило, було по два-три сходові вузли. Обчисляли й оптимальні розміри вікон, щоб надати достатню кількість денного світла всередину.

Ба більше — архітектура шкіл мала і важливу виховну функцію, оскільки вона формувала естетичні смаки дітей. Тому школи будувались в естетиці класицизму: з масивними карнизами, вхідними групами. Перший поверх виділяли як цоколь. Деякі школи мали виразне оформлення фасаду пілястрами та колонами. 

При цьому, на перший погляд, розкішному підході важливою була й економічність: еволюція типових проєктів постійно враховувала недоліки попередніх, а також рухалася в бік економії цегли через зменшення загального периметра будівлі. Запровадження необхідності спортивних та актових залів також вплинуло на планування шкіл.

Спадщина 1930-х цікава з огляду на масовість: на теренах тодішньої УРСР, мабуть, не було жодного великого та середнього міста, де не була б представлена архітектура тієї доби. Проте доля цих шкіл різна. Частина досі зберігає свою функцію, частина — перепрофільована під медичні чи адміністративні заклади. Але багато шкіл цієї доби пошкоджені або зруйновані. І якщо в Києві причиною їх руйнування стало бажання забудовників звести черговий ЖК, то в багатьох інших містах це наслідок бойових дій.

Так, наприклад, 27 лютого 2022 року російська атака зруйнувала харківську школу № 134 авторства архітектора Юрія Корбіна (водночас проєкт школи приписують невідомому німецькому архітектору). Майже всі стіни будівлі пережили обстріл, однак невідомо, чи будуть школу відновлювати.

За тим самим проєктом побудували й школу № 40 у Лівобережному районі Маріуполя. Тепер вона теж зруйнована, і невідомо, чи її взагалі можливо відбудувати.

Велика кількість шкіл тієї доби нині залишається на окупованих територіях. Вони перебувають під постійною загрозою руйнації, хоча й досі не мають статусу архітектурної спадщини. Крім численних шкіл Донецька, Маріуполя й Луганська, приклади є і в менших окупованих містах: зокрема, школа № 2 у Токмаку, споруджена за типовим проєктом архітекторів Шиманського та Недопаки. 

1950-ті й далі 

У 1950-ті роки використовували як старі, так і нові проєкти побудови шкіл. Зокрема, чимало навчальних закладів звели за проєктом ленінградських архітекторів Леоніда Асса та Олександра Грінцберга — їх можна побачити в десятках або навіть сотнях міст колишніх радянських республік, від Казахстану до Естонії. 

У шкільній архітектурі другої половини 1950-х особливої уваги заслуговують чотириповерхові проєкти архітектора Бориса Ведернікова. Вони мають однакове планування, проте відрізняються матеріалами: цегла та бетонні блоки. Школи Ведернікова легко впізнати за масивним вхідним портиком із колонами.

Після початку боротьби з надмірностями у 1955 році школи вже не мали такої виразної архітектури. Замість монументальних проєктів розробляли нові. Протягом 1950-х–1960-х за них відповідав інститут «Діпромісто», де працював відомий архітектор Йосип Каракіс. 

У 1960-х архітектура шкіл почала поступово еволюціонувати від зосередження всіх приміщень в одному об’ємі до поєднаної переходами групи блоків. Прикладом такого підходу може слугувати проєкт 2-02-964у архітекторів Каракіса та Савченка.

Навчальну частину з кабінетною структурою зосередили в одному конструктивно спільному об’ємі, тоді як актовий зал, спортзал та майстерні виокремлювали в окремий об’єм. Два корпуси поєднував вестибюль, де розташовувався гардероб. Подібне зонування стало характерним для різних проєктів: актовий зал, спортзал, басейн тощо, як правило, виносять в окремий об’єми.

Одну з перших шкіл цього проєкту звели в Краматорську — це школа № 24. Утім, робота архітекторів стала масовою та ширилася багатьма містами. У Києві школи цього проєкту можна побачити в масивах 1960-х років побудови, зокрема на Воскресенці та Відрадному.

Починаючи з 1960-х школам повернули монументальну складову. Але цього разу вона виражалася не в класичних декоративних елементах, а у витворах монументального мистецтва, якими прикрашали інтер’єри та екстер’єри шкіл. Найчастіше це мозаїчні панно, для розташування яких вибирали глухі фрагменти стін, позбавлені вікон.

Типові проєкти, розроблені ще в радянську добу, в Україні продовжили використовувати і протягом 1990-х. Пізніше на зміну їм прийшли проєкти, розроблені з урахуванням нових будівельних правил. На фоні попередніх епох їхня кількість незначна, проте з великою ймовірністю в найближчому майбутньому під час заміни зруйнованих шкіл новими знову прийдуть до використання типових проєктів, що стане наступною сторінкою в історії архітектури українських шкіл.