Російські війська захопили ЧАЕС в перший день повномасштабного наступу. Близько ста працівників станції і близько 200 нацгвардійців стали заручниками російських військових у зоні відчуження. Доля останніх досі невідома. Ймовірно, їх вивезли на території Росії та Білорусі. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак записала розповідь фельдшерки пункту охорони здоров’я ЧАЕС Людмили Михайленко. Жінка розповіла про найдовшу зміну в житті, ворожого лікаря, який зірвав порятунок хворого нацгвардійця, і умови, в яких утримували полонених.
Всі в укриття
Це була найдовша зміна в моєму житті. Замість дванадцяти вона тривала понад 600 годин, а в тих, хто залишився — понад тисячу.
24 лютого о 4 ранку я почула незвичні і незрозумілі для зони відчуження звуки: шум, гуркіт, відлуння вибухів. Спиною пробігся холодок. Невже це те, про що нас попереджали в новинах? Навіть коли ми зрозуміли, що почалася війна, то не могли уявити, що вона торкнеться ЧАЕС. Хіба сюди можна вдертися, маючи бодай якийсь розум?
О 6 ранку начальник зміни по радіо повідомив про аварійну ситуацію на ЧАЕС. Ми отримали команду прямувати до укриття, яке розташоване в адміністративно-побутовому комплексі (АПК 1) і використовується під час радіаційної небезпеки.
Було лячно: де наші захисники, що з ними? Нацгвардійці (в тому числі дівчата) були на першій лінії. Ми всі зі Славутича, у нас невелике місто, всі одне одного знають. Серед захисників — мій сусід. Ми намагалися прокрутити, з якими пораненнями зіткнемось. За лічені хвилини взяли сотню бинтів, перев’язувальних матеріалів, джгутів, а ще ампули, ящики, шприци, крапельниці, флакони з розчинами та питну воду. Хто знає, що нас чекає.
Ми тягнули це все швидко, на адреналіні. На нічній зміні було три фельдшери: я, мій колега і молодша медсестра Катерина. Був ще водій і працівники ЧАЕС, які допомагали затягнути ці всі коробки і баули до сховища.
В укритті перебувало більш як сто людей оперативного персоналу третьої зміни і близько двох десятків нацгвардійців, які нас охороняли.
Уже о 7:50 почалися перші звернення по меддопомогу: підвищений тиск, прискорене серцебиття, тривога. Ми заспокоювали людей і словами, і ліками.
Чи було страшно мені? Я вирішила, що з собою розберусь пізніше. Коли ти необхідна людям, то не можеш дозволити собі паніку.
Люди зі зброєю можуть бути непередбачуваними
Час летів, ми займалися меддопомогою. Приблизно з 16 години стало зрозуміло, що ЧАЕС під окупацією російської армії. Коли ми дізналися, що втрат і поранених серед наших немає, то зітхнули з полегшенням.
Нацгвардійці були з автоматами, але хіба з таким озброєнням є шанси проти важкої техніки? Тим більше на ЧАЕС, де не може бути жодних пострілів і вибухів.
З укриття ми (троє медиків, семеро дівчат-працівниць ЧАЕС) вийшли близько 22 години. Всі баули і коробки довелося тягнути назад. Ми були останні, до ранку залишився тільки загін охорони.
Навколо все, як завжди, було освітлено. «Перепустку». Показала. «Сумку!». А що в ній? Ну, медикаменти. На виході при всій зброї стояли ці нелюди. З автоматами, не знаю, що там ще на них було навішано. Я не зважала. Мені головне було побачити наших воїнів. І я побачила! Намагалась усміхатися, казала, що все буде добре. Вони питали: «А такі ліки є? А інші?» — «Все є, є, зараз віддам!».
Швидесенько виймала спрей для горла, серветки, бинти. Все, що просили. Це хвилини. Усвідомлювала, що затримуватися не можна. Люди зі зброєю можуть бути непередбачуваними.
Розбудять монстра і повториться 1986 рік
Ми зайшли в медпункт. Я вже розуміла, що додому ми повернемося нескоро (через день-два, думала, максимум тиждень). Але вийшло, що ми, троє медиків і семеро дівчат, прожили у медпункті з 24 лютого до 20 березня. Треба було облаштувати місця для відпочинку.
Проблема в тому, що ЧАЕС для цього не пристосована. Ми маємо перебувати тут не більш як 12 годин. З усіх неможливостей ми намагались робити можливості.
Перетягнули канапки і розмістили по дві у кімнаті, щоб дівчата могли відпочивати. З першого ж дня їм довелося важко працювати. Трьом працівницям їдальні, які заїхали на нічну зміну 24 лютого, було просто не під силу годувати понад сто працівників ЧАЕС і близько 200 нацгвардійців (вони теж харчувалися у їдальні). Тож на кухні потрібна була допомога. Я постійно була в медпункті: медогляди, звернення, прибирання. Рушники, постіль — доводилося дуже багато прати руками.
Важкої роботи ніхто не цурався.
Відпочинок був дуже умовний, бо постійно гуркотіли літаки і летіли ці вбивчі ракети. Ми розуміли, що в будь-яку секунду все може бахнути. Якщо була змога 2-3 години полежати — було дуже добре.
Одного вечора, коли після 23 години на майданчику почалася стрілянина, я думала: от зараз щось прилетить і буде катастрофа світового масштабу.
Зона відчуження — тихе, спокійне місце. Монстр, який відпочиває поряд. Було лячно, що ці «освободітєлі» розбудять його і повториться 1986 рік.
Добре мародерство
Через добу ми змогли домовитися про медогляд для персоналу. Це важливо, бо на ЧАЕС багато робочих місць розташовані у приміщеннях без вікон. Навіть щоб дістатися до їдальні, більшості працівників не потрібно виходити на вулицю. Тільки ті, хто працює на дальніх об’єктах, дістаються на обід машиною. Тому можливість вийти на повітря і пройтися до медпункту — великий успіх.
Медогляд проходять перед кожною зміною. Потрібно виміряти температуру, тиск, пульс, подивитися на психоемоційний стан і вигляд працівника.
Серйозна проблема, коли чверть персоналу — люди з гіпертонічною хворобою, які потребують специфічних препаратів. Довелося комбінувати і допомагати тим, що було в запасі.
Запаси ми поповнювали з шафок співробітників, які залишилися у Славутичі. Вони дозволили нам зламати замки і брати одяг, зубні пасти, щітки, шампуні. Це «добре мародерство» дуже допомогло нам протриматися.
У персоналу ЧАЕС не було таких жорстких обмежень, як у нацгвардійців. Частину наших захисників помістили у сховище, частину — на третій поверх, у велике приміщення з купою особистих шафок. Вони перебували під охороною озброєних російських військових.
Коли була можливість, я спостерігала, як нацгвардійців виводили на майданчик перед АПК, шикували, обшукували, садили до автобуса і розвозили на пости. Десятки два нацгвардійців без зброї і в супроводі загарбників продовжували охороняти режимні об’єкти.
Згодом декільком хлопцям дозволили допомагати на кухні, виносити сміття.
Двадцять обіймів на день
Про меддопомогу нацгвардійцям просили я, начальник зміни, їхнє керівництво. Тільки на третьому тижні у наших з’явилася можливість робити ці десять кроків до медпункту. Це була невеличка перемога.
Ось тоді я вже могла спілкуватися з хлопцями і дівчатами. Вони так багато часу провели зі своїми думками, були такі пригнічені, стільки розмов було про те, що вони зрадники… Так важливо було повторювати їм: «Ні, не зрадники, робіть зарядку, підтримуйте форму, ворога переможемо! З чого почався ваш ранок? О котрій? О, щасливчики! Мій почався о 5:30!».
Дівчата в їдальні намагалися їх підгодувати, на котлетку більше дати, на ложку каші більше. Знаєте, є таке, що за день потрібно обніматися двадцять разів? Ми казали: йди, я тебе обійму! Багато хлопців — ровесники мого сина, мені здавалося, так я передаю обійми їхніх мам. А мами телефонували, я з ними говорила, заспокоювала — вони дуже переживали за радіацію.
Я не в полоні
У багатьох нацгвардійців почалися проблеми зі здоров’ям. У одного було таке загострення хвороби, що не було куди зробити внутрішньом’язову ін’єкцію — все тіло покрилося кривавими ранами.
Ми вже чули, що буде ротація персоналу, готували списки. Внесли до них, крім восьми дівчат-нацгвардійців, і двох хворих хлопців з Нацгвардії. Вже майже все було погоджено, але росіяни вирішили покликати для консультацій свого лікаря.
Я говорила, благала, просила! Ні: «Передам для лікування мазь, будете лікувати». Може, після того, як ми поїхали, хтось щось і передав. Я не знаю. Того хлопця так і не відпустили.
Лікар ставив питання жорстко, акцентував, скільки нас тут полонених. Я заперечувала: ми цивільні, які працюють і виконують свої обов’язки. А той раз у раз все повторював: полонені.
Добре, нехай вони ставилися до нас так, але я собі дозволити так почуватися не могла. Від моїх дій, слів і вчинків залежало життя багатьох людей. Тому я казала собі: ні, я не в полоні. Я працюю. Так, з певними обмеженнями, але це не критично. Прокинуся зранку, поплачу, усміхнуся і скажу, що все буде добре.
На кожному працівнику була величезна відповідальність. Коли вимикалося електропостачання, були люди, які не відпочивали понад три доби. Це героїчна праця.
Сьогодні ми будемо вдома
20 березня домовленості про ротацію були оформлені на державному рівні. Ми жили думками про зустріч з рідними. Яке ж було потрясіння, коли о 7:50 начальник зміни повідомив, що ротація не відбудеться!
Я сказала дівчатам: «Ні, ми сьогодні будемо вдома. Мене зустріне маленька племінниця. Я вже відчуваю, як її рученята обіймають мене за шию. Я вже чую, як вона каже: де ти так довго була? Я впевнена, що це станеться сьогодні!».
І це спрацювало. О 10 прозвучало оголошення, що перша група має зайняти місця в автобусі. Я їхала і не вірила.
Все, що відбувалося після 24 лютого, неможливо було спрогнозувати, бо все змінювалося щохвилини. Чи могли ми подумати, що нацгвардійців росіяни заберуть з ЧАЕС? Чи могли щось зробити?
31 березня в офіс ЧАЕС у Славутичі надійшла інформація, що наших воїнів вишикували біля АПК. Вони були без верхнього одягу, з пакетами на головах, в наручниках. Росіяни діставали з їхніх кишень особисті речі, ключі і перепустки.
***
Достовірної інформації про те, де і в якому стані перебувають 169 нацгвардійців, наразі немає.
Відомо, що, залишаючи ЧАЕС, солдати РФ забрали низку запчастин для техніки станції, вкрали комп’ютери, чайники, кавоварки і пограбували готель.
5 квітня на ЧАЕС прибули підрозділи Нацгвардії і взяли об’єкт під охорону.
