Окупанти руйнують промислові міста України. Подивіться, як крізь роки виглядав Лисичанськ, який сьогодні захопили росіяни

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин на прохання Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: Запоріжжя майже щодня потерпає від ворожих атак, Херсон звільнили через понад пів року окупації, Донецьк уже 8,5 років перебуває під контролем окупаційної влади, а Маріуполь після тримісячної облоги захопили — тепер місто виглядає так. Герой нового матеріалу — Лисичанськ, одне з найстаріших міст Донбасу, що вважається колискою вугільної промисловості регіону. 2022 року його окупували росіяни, і нині чимало з описаних у тексті унікальних споруд стоять у руїнах.

Бельгійська спадщина та содовий завод

Важлива сторінка в історії Лисичанська — будівництво Донецького содового заводу в селищі Верхнє, яке сьогодні стало частиною міста. За створення заводу відповідали бельгійський інженер і підприємець Ернест Гастон Сольве та російський купець і промисловець Іван Любимов. Вибору локації на Донеччині сприяли географія та геологія: крейда досить близько до поверхні, поруч видобувають вугілля, а необхідна для процесу сіль — неподалік, під Бахмутом. Поруч були й споживачі соди — численні металургійні підприємства, що виникали у регіоні. 

Донецький содовий завод почав роботу 1892 року, і з того часу його неодноразово модернізували, додаючи нові потужності й корпуси. Проте оригінальна індустріальна архітектура європейського стилю зберігалася тривалий час, адже бельгійський підприємець залучав до проєктування своїх земляків. Корпуси заводу були побудовані з білої та червоної цегли і прикрашені фронтонами, пілястрами та карнизами з машикулями.

Все це було втрачено ще до війни з Росією. 2011 року вже приватизований завод проголосили банкрутом, а станом на 2014 рік від тотальної руйнації вціліла лише архітектурно виразна двоповерхова адміністративна споруда 1901–1905 років побудови. У радянські часи в ній працювали робітники тресту «Лисичанськвугілля».

Проте бельгійська спадщина Лисичанська не обмежена суто заводом. Наприкінці ХІХ століття поруч із ним, на сучасній вулиці Енергетиків, звели девʼять двоповерхових будинків для працівників заводу. Їхні фасади акцентовані пілястрами, а вікна — замковими каменями.

На протилежному боці від залізниці розташований покинутий корпус лікарні (1899). Будівля з червоної цегли з сірими декоративними елементами поєднує в собі стилістику модерну та історизму. Перед нею у 1930-х спорудили ще один корпус лікарні з чотириколонним портиком на фасаді. Обидва корпуси нині закинуті.

Неподалік від лікарні 1895 року звели виразну будівлю, що початково слугувала казармою на 170 людей (пізніше тут були госпіталь і гімназія). Поєднання цегли та каменю у кладці фасаду, виразні дерев’яні карнизи й покрівля із заломом підкреслювали її належність до бельгійської спадщини Лисичанська. Будівля була памʼяткою архітектури і зберігала оригінальний вигляд аж до 2022 року, коли вона згоріла під час бойових дій.

Неподалік від неї на мальовничому схилі пагорба розташовані ще два бельгійські будинки (Могилівська, 52 і 53). Триповерховий будинок №52 спорудили 1896 року для керівництва содового заводу — він був розрахований на три родини. Натомість двоповерховий будинок №53 спорудили 1900 року для керівників середньої ланки. Обидві споруди мають схожі рішення даху, дерев’яні карнизи, замкові камені вікон.

Трохи на північ від колишньої лікарні зберігся ще один ансамбль бельгійських будинків. Першим над схилом стоїть двоповерховий будинок, споруджений 1891 року для директора содового заводу. Цей представник котеджної архітектури поєднує в собі біло-червону колірну гаму і властиві решті будинків елементи. За радянських часів тут був дитсадок, а з 2001 року — туберкульозний диспансер. Вище за нього стоять сім двоповерхових будинків на вулиці Промисловій, а також сім будинків на вулиці Сосюри, нижче — колишня дитяча лікарня. Єдина споруда, що вибивається з ансамблю, — це конструктивістська будівля професійного ліцею на Сосюри, 5 (1931).

Неокласичні ансамблі та міські центри

Радянська індустріалізація дала місту багато нових і знакових споруд. У кожному з окремих тоді міст — Верхньому, Лисичанську та Пролетарську, — утворювали власні композиційні центри, іноді — відразу по декілька. 

Композиційний центр Лисичанська — площа між вулицями Грушевського та Довженка, у серці якої розташований зелений сквер. А на північно-західному боці 1953 року спорудили районний Клуб інженерно-технічних працівників, також відомий як Будинок техніки (архітектори Владислав Фадеїчев, Борис Дзбановський, Євген Іванов).

Неокласична будівля клубу стала не лише головною домінантою площі, але й окрасою всього міста. Критики відзначали величну об’ємно-просторову позицію, простий і чіткий архітектурний об’єм, що базується на класичних принципах, з доцільною сукупністю пластичних прийомів, старанним промальовуванням деталей і відмінною якістю будівельних робіт. Окрім екстер’єру, хвалили й архітектуру внутрішніх приміщень, зокрема дизайн плафонів. Якість дизайну інтер’єрів була настільки високою, що архітектурні критики ставили її в один ряд з київськими будівлями Верховної Ради, Ради Міністрів та Офісу Президента. З-поміж недоліків відмічали, зокрема, певну несумірність масштабу капітелей колон, балконів на ризалітах. Але це не завадило клубу посісти перше місце на загальноукраїнському конкурсі нових будівель 1953 року. 

На протилежному боці площі — колишня Штейгерська школа, ймовірно, найстаріша будівля міста. Саме тут 1873 року заснували перший в Україні спеціалізований гірничий навчальний заклад. Нині тут розміщується краєзнавчий музей. Архітектура одноповерхової будівлі має характерні для романського стилю мотиви біфорію (розділеного вікна) з рустованим архівольтом. 

Ансамбль площі доповнюють двоповерхова будівля гастроному по вулиці Грушевського, 2 (1953). Її головний архітектурний акцент — скошена наріжна частина фасаду, що виходить на площу. На протилежній стороні — неокласична будівля колишнього театру (Довженка, 2), споруджена за невстановленим проєктом кінця 1940-х — початку 1950-х років. Її головний фасад прикрашає широкий фронтон на восьми стовпах. Центральну частину фронтону акцентує архівольт з орнаментом. В пізніші роки бічну стіну театру прикрасили мозаїкою з лисичанської смальти. Згодом у споруді розмістили банк.

Неподалік від площі розташований наріжний 3–4-поверховий житловий будинок — один з найцікавіших житлових будинків у Лисичанську 1950-х. Будівлю по вулиці Грушевського, 9 зводили за проєктом архітекторки Підгорної; подібні до неї споруди можна було побачити у Маріуполі та Сєвєродонецьку. У Лисичанську будинок зводили з силікатної цегли, проте пілястри зроблені з червоної, що надає йому цікавого колористичного рішення.

За кілька кварталів від цього ансамблю розташована центральна площа міста, яку оформляли архітектурно вже в добу модернізму. Втім, центральна споруда площі також походить з 1950-х — це неокласична будівля Луганського гірничого технікуму, створеного 1920 року на базі Штейгерської школи. Фасад чотириповерхової будівлі прикрашають численні пілястри, а центр акцентує чотириколонний портик з фронтоном. У 2022 році споруда зазнала пожеж і руйнувань.

Крім географічних композиційних центрів, виразна архітектура Лисичанська тяжіла й до заводів. Так, за декілька кварталів від гірничого технікуму спорудили Будинок культури заводу рідкісних газів (Карла Маркса, 146). Для нього використали типовий проєкт клубу на 300 місць (архітектори Олександр Хряков та Зоя Брод), розроблений у 1947 році. Фасад будівлі прикрашають численні напівколони, а центральний вхід — чотириколонний портик з фронтоном. На додачу фасад обклали кольоровою плиткою: тло стіни стало білим, а колони, цоколь і антаблемент — синіми.

На півночі від Лисичанська, у тоді ще окремому місті Пролетарськ, утворився свій композиційний центр, що тяжіє до заводу з виробництва скла. Цікаві одно- і двоповерхові споруди ще царської доби можна знайти на північ від заводу, зокрема на вулиці Мічуріна. Значна їх частина була зруйнована у 2022 році, як і сам завод.

Неподалік, на вулиці Першотравневій, 30, у руїнах стоїть і колишній Палац культури, який 2015 року в рамках декомунізації перейменували на «Діамант». Будівлю, створену на початку 1950-х за проєктом архітектора Миколи Вавировського, свого часу використовували під бібліотеку, відділення пошти та офісне приміщення. Вона належить до неокласицизму, про що свідчить фронтон на чотирьох колонах з орнаментальною декоративною композицією в центрі.

У міста Верхнього композиційний центр розташований на південь від содового заводу. 1932 року тут, на вулиці Червоній, 30, спорудили міський Будинок культури. Конструктивістська споруда асиметрична, з апсидами сходів та актового залу. Площа біля палацу оформлена виразними будівлями 1950-х, з-поміж яких домінує триповерхівка на Жовтневій, 2. Її фасад оформили повторюваною темою потрійних арок, що відсилає до архітектури країн Кавказу.

Ще один композиційний центр у Верхньому сформований у селищі скляного заводу. На вулиці Жовтневій є одразу кілька цікавих представників конструктивізму — чотири- й триповерхові житлові будинки № 299, 301, 303 і 305, споруджені за спільним проєктом. Вони мають наріжні балкони (в деяких навіть збереглося оригінальне засклення), суцільне вертикальне засклення сходових клітин, широкі вікна тощо.

До конструктивізму належить і пʼятиповерхова будівля колишнього гуртожитку з апсидоподібним виступом сходових клітин. Нині ця будівля, як і кілька попередніх, частково зруйнована через бойові дії.

У 1940–50-х Верхнє розростається шляхом житлової забудови. Композиційним центром селища стає Будинок культури по вулиці Героїв Сталінграда, 1. У його основі — типовий проєкт Діпроміста за авторством архітектора Ігоря Рожина (1947). Проєкт мав певні планувальні та архітектурні недоліки, тож візуально Будинок культури скляного заводу відрізнявся від початкового задуму.

У 1968 році на фасаді будівлі зʼявилися дві мозаїки: ліворуч — Ленін і революціонери, праворуч — 11 портретів перших радянських космонавтів. Того ж року до їхнього переліку потрапив і мешканець Донбасу Георгій Береговий, але на панно його не додали. Важлива деталь — мозаїки виконані з місцевої смальти заводу «Мехскло». Лисичанська смальта мала попит і навіть ішла на експорт в інші країни.

З початком декомунізації мозаїку з революціонерами прикрили банером із портретом видатного поета Володимира Сосюри, імʼя якого Будинок культури отримав з часом. В дитинстві Сосюра мешкав неподалік, а в старшому віці — працював на содовому заводі.

Складний рельєф і спроби модернізації 

Вже у 1950-х Лисичанськ фактично обʼєднали з сусідніми містами Верхнє (на півдні) і Пролетарськ (на півночі), а 1965 року це закріпили на адміністративному рівні. Перед містобудівельниками постало питання: що робити з містом далі? Кожне місто мало окремий генплан, тож їхнє злиття відбувалося у зонах приватної забудови зі збереженням окремих центрів, які тяжіли до виробництв. Залишилась і хаотична структура вузеньких вулиць. Злиттю також не сприяла географія: узбережжя річки розрізали глибокі балки, значна частина територій була непридатна для забудови через рельєф, який заважав якісному транспортному сполученню. 

Історичне розташування шахт ланцюжком та орієнтація поселень вздовж річки призвели до того, що місто було неприродно витягнуте: при довжині 14 кілометрів воно мало найбільшу ширину 3 кілометри. Його зростання в ширину з одного боку обмежувала річка, а з іншого — глибока балка Ісаєва. Численні кар’єри забрали цінні території. Залізниця, прокладена по узбережжю ще 1898 року, відрізала місто від річки.

Новий генплан міста передбачав реконструкцію центру з заміною одноповерхової забудови багатоповерховою, а також утворення мікрорайонів з багатоповерхівками, збільшення кварталів з перетворенням частини вулиць на внутрішньоквартальні проїзди. Центральну площу планували реконструювати та зробити пішохідною, а центр міста — забудувати пʼятиповерхівками з акцентними 9-,14- і 16-поверховими будівлями, що утворили б виразну архітектурно-просторову композицію і надали місту цікавого силуету. Утім, реалізувати вдалося далеко не всі плани. Зокрема, висотній забудові не сприяла геологічна ситуація: високий берег Лисичанська був зсувонебезпечним.

Нову забудову в центрі розташували між двома паралельними магістралями. Тут звели торговельний центр, будинок зв’язку, кінотеатр, готель, ресторан «Кристал», цікавий своєю формою, та житлові будинки — головним чином пʼятиповерхові, частково девʼятиповерхові.

Крім географії, розвитку міста не сприяла й екологічна ситуація: про погану якість повітря почали говорити вже у 1960-х. Головними забруднювачами повітря були хімічний комбінат «Азот» у Сєвєродонецьку, Лисичанський содовий завод, ТЕЦ, а також навколишні терикони. Давалося взнаки й недостатнє озеленення. На додачу підприємства забруднювали річку Сіверський Донець.

З огляду на все це велике житлове будівництво розросталося на південь від міста: завод гумотехнічних виробів звів собі тут цілий житловий масив на пʼять кварталів з інфраструктурою, школами, дитсадками, поліклініками тощо.