«Шоубізнес — це батальйон оперативного перевзування, що замилює очі людям». Олег Скрипка про українське жлобство, нинішній шоубіз та байрактарщину. Інтервʼю Забороні
Лідер гурту «Воплі Відоплясова» Олег Скрипка не сходить з музичної сцени вже майже 40 років. За цей час він заснував перший міжнародний етнічний фестиваль «Країна Мрій», отримав номінацію на здобуття Шевченківської премії, а за часів російсько-української війни грає концерти в найгарячіших точках фронту та збирає гроші на потреби військових. Журналістка Заборони Оксана Паращак поговорила зі Скрипкою незабаром після його повернення з Донеччини й розпитала про те, як це — грати на передовій, звідки в українських музикантів патріотичний цинізм та якого розвитку українській музиці не вистачає просто зараз.
Повну версію розмови з Олегом Скрипкою дивіться у відеоверсії:
— Ви повернулися з-під Бахмута. Як удалося влаштувати концерти на передовій? Які враження привезли з Донеччини?
— За час повномасштабки, зізнаюся, ближче до передка я поїхав уперше. Не було технічної можливості, безпекової. Мені запропонував поїхати Микола Сєрга. Він заснував рух «Культурний десант» — у них усе відпрацьовано: приїхали, за 10 хвилин виставилися, і вже граємо концерт. Ми відіграли там, де гаряче, чотири концерти — це приблизно 30 кілометрів від передка.
Військові, безумовно, вдячні. Після концерту коротке спілкування, привітання по відео побратимам на передку — це обов’язково. Вони теж відчувають, що ми до них приїхали, що ми до них звертаємося, ці слова подяки, ця емоція — вона поширюється на всю бригаду, на весь підрозділ. Для мене самого це, як не дивно, має сильний заспокійливий ефект. Тому що є персоналізація твого особистого захисту. Ця людина захищає моє життя. Конкретно цей побратим із таким-то позивним, його колеги. Ти довіряєш цій людині своє життя, життя своєї родини, Батьківщини.
Ти граєш концерт, ти вивантажився. А після концерту, наприклад, підходить командир, обома руками тисне мою й каже: «Я бачу, як мої побратими, колеги, перший раз посміхаються». Це має серйозний лікувальний ефект.
— Ви їздите на передову з концертами з 2014 року. Який із них запам’ятався найбільше?
— Дебальцеве [у 2014 році] — ми якраз потрапили під мінометний обстріл. Хлопці [українські військові] не брехали, не казали, що там усе було спокійно. Коли ти сидиш в окопі, у траншеї, там луплять поряд міни, то, хочеш не хочеш, відбувається переоцінка цінностей. У тебе все дуже просто стає по поличках. Це перший такий мій досвід.
А так усі концерти, звичайно, важливі. Не тільки на передку — ми ж грали і для ТрО в Києві, коли під містом тут стояли [російські війська].
Хлопець на передку не знає, що буде завтра, він своїй дівчині пише смс: «Давай одружимося». Весіль серед військових дуже багато тепер відбувається. Я грав на такому в Одесі. Ми хотіли це з військовим оркестром зробити, трішки помпезно — не вийшло. Цього дня був обстріл, нам заборонили [проводити урочистості] в тому місці, де ми хотіли. Ми [зробили] у військовій частині, скромно.
— Яка музика має попит серед військових? Що вас нині просять заспівати на передовій?
— Ми живемо в час усвідомлення змістів: хто ми, що ми, навіщо й куди прямуємо? Війна ніби протерла це скельце — не для всіх, але для багатьох. З’явилося розуміння й повага до пісень, які грали та співали колись наші предки, але ми на них не звертали увагу. І сьогодні пісні мають зміст: або вони піднімають дух, веселі, або досить прості — про кохання чи про війну, — але змістовні. Змістовна пісня — це пісня, в яку автор вклав свої внутрішні турбулентні емоції. Таке наші вояки сприймають дуже добре, бо їх важко обманути, «впарювати» якусь попсу, мішуру, блискітки — це все не має там ніякої вартості.
— Ви їздите з концертами й за кордон. Чи вдається зібрати заплановані суми з благодійних концертів? Чи багато іноземців на концертах?
— За кордон я їжджу з 1998 року. Раніше, можливо, 10% — це були іноземці, на сьогодні відсоток значно більший. Якщо це подія для українців, там може бути до третини місцевого населення й більше. Ось у мене були концерти у Франції, зокрема в Парижі — суто для французів. Українців майже не було.
Кожен концерт благодійний, відбуваються аукціони. Куди спрямовують кошти з квитків, залежить від партнерів. Тобто організовує концерт якийсь фонд, він працює, наприклад, з фондом українським, який [збирає допомогу] для дітей, переселенців, ЗСУ. Чи для конкретного взводу ЗСУ ми збираємо на безпілотники — по-різному буває. За цей рік [повномасштабної війни] зіграли до сотні благодійних концертів. Зібрали приблизно понад мільйон євро.
Допомога Україні вражає. Ці кошти не могли бути зібрані без допомоги іноземців.
— Деякі митці зловживають правом виїзду за кордон, через це Мінкульт України посилив правила виїзду. Що думаєте про таке рішення?
— Не мені це вирішувати. Я можу мати свої думки, та, звичайно, я не спеціаліст. Якби я був якимось там міністром, діяв би радикально. Зробив би так, щоби людина — чоловік чи жінка — доводили своє громадянство, повертаючись в Україну.
З іншого боку, я нікому не обмежував би виїзд: якщо чоловік хоче здриснути з України, а ми йому видали повістку та відправили на передок, який з нього буде військовий? Нехай він здрисне — позбавити просто його громадянства. Дійсно, дуже багато українців виїхало з України. Якщо їм легше дихається в іншій країні, заради бога, чому б ні.
— У 90-х ви прожили кілька років у Франції й сьогодні кажете, що відчули себе українцем саме там. На ваш погляд, чи є масовим усвідомлення своєї ідентичності в українців, які тепер перебувають за кордоном? Що цьому сприяє?
— Ми виросли в пострадянському суспільстві, постколоніальному… Треба говорити й називати речі своїми іменами. У нас свідомість тубільців, тобто комплекс неповноцінності — десь краще, де нас нема. Коли людина приїжджає за кордон і може реалізувати себе в нормальному суспільстві, заробляти кошти, вивчити мову, адаптуватися в соціумі, тоді комплекс неповноцінності вивітрюється. Ти можеш зрозуміти, які в українців цінності, що ми можемо. Вади також видні. Але вони не настільки трагічні, щоби завадити нам нормально жити.
Фото: Євгеній Жулай / Заборона
— Український шоубізнес сьогодні — який він?
— Такий самий, як і вчора. Загалом нічого не змінилося.
За цей недавній період ми переживаємо вже пʼяте випробування: незалежність, [Помаранчева] революція, Революція [гідності], війна й повномасштабка.
Якщо говорити про те, що називається шоубізнесом, про цю гламурно-етикеточну обгортку суспільства, яку чимало людей сприймає за культурне життя України, то цей екзамен, ці випробування, ми постійно не проходили. [Шоубізнес], цей батальйон оперативного перевзування, який на сьогодні воює на інформаційних горизонтах, знову замилює очі людям, знову відбирає в нас цінності. Цінності нас живлять. Людина, в якої забирають зміст, закінчує своє існування. Шоубізнес — це мішура, яка не приносить людям нічого. Вона просто забирає в людей енергію та кошти.
Після війни люди змінюються. Через рік уже буде видно і ясно, що станеться з українцями в культурному плані.
— Ви говорите про патріотичний цинізм у контексті митців, які відмовилися від російської творчості після 24 лютого. Але за цей рік дуже багато артистів перейшли повністю на українську. Як нам відрізнити патріотичний цинізм від усвідомлення значення мови й бажання її поширювати?
— Якщо людина жила в незалежній Україні й до 24 лютого не усвідомлювала себе українцем, то ця людина — частково ідіот. Це очевидно. Якщо вона говорить, що не усвідомлювала, що відбувається, а тепер усвідомлює — це цинізм. І кожна людина нехай зробить свої висновки.
Я живу у своєму світі й представляю коло артистів, яким не треба було змінювати цінності 24 лютого — щось переосмислювати, по-іншому себе позиціювати. Раніше (до 24 лютого, до 2014 року) було дуже просто відрізнити нормальних людей від інших. Якщо людина співає українські пісні українською мовою, спілкується українською мовою — було однозначно зрозуміло, хто вона. Сьогодні все змішалося. Людей, які тримали цей жовто-блакитний прапор, у суспільстві було 10–15%. А тепер цей батальйон патріотичного цинізму розгорнув широкий прапор із блискітками, і ми цих людей не бачимо.
Наша держава завжди виживала завдяки тому, що були митці — носії ідей. Вони були в андеграунді, їх убивали. У сучасній Україні цей злочин уже відбувався в лайтовому варіанті: українськомовних митців не вбивали, їх просто не ставили в ефір — «не формат», «не на часі». А тепер усі українською співають дуже легко.
«Хорея Козацька» — не на часі. «Навіщо ці кобзарські пісні, пісні доби УНР — кому воно потрібно?» Чи «Пиріг і Батіг» — вони підняли «розстріляну поезію», він [лідер гурту Марʼян Пиріг] підняв цих поетів, розповідає про них лекції. Не на часі. Давайте «тілі-тілі тралі-валі»: «Байрактар», «Доброго вечора, ми з України».
Олег Скрипка на фестивалі MRPL City 2018. Фото: Ivasykus / Wikimedia
— Чи задоволені ви музикою, що тепер у тренді? Це мистецтво чи шароварщина?
— Сьогодні це називають байрактарщиною. Там є зерно раціональне, але йде дуже багато шуму. В українців (може, в усьому світі) щось відбулося зі смаком, а це дуже важлива річ. Я з цим зіткнувся у французів. У них теж є поняття «жлоб» — це про людину, яка не має смаку: вона слухає музику, яка не має смаку, вона одягається без смаку, дивиться беззмістовні фільми тощо. У Франції є заклади, куди таких людей просто не пускають.
Наприклад, нещодавно на одному радіо я заспівав «Гуцулку Ксеню» — це авторська пісня, вона має конкретного автора. Є пісні народні, є пісні автентичні, є пісні традиційні. І сучасна молодь співає ці пісні та взагалі не розуміє, що це і хто це. Є міський романс — за нього розстрілювали, тому що Радянський Союз не припускав, що в Україні є міська традиція. Весь український джаз, український романс і класика були розстріляні.
Є сільський романс, що зберігся, тому що московити думали, що треба представляти Україну як сільську примітивну жлобську країну. І слава богу, бо в нас якраз через сільську культуру це все і збереглося, як чорнозем у льоху.
Спеціалісти знають: наша народна пісня в основному має барокові рудименти. А барокова культура — це високий стиль. Це не Солоха з пластиковими сіськами й віночками, золотими зубами та намальованими губами. Це красива і цнотлива, вишукана, з коралями — високий стиль.
Коли я приїхав у село вперше, діти зверталися до батьків на «ви». Я офігів. Я приїхав із рашки, де мат-перемат, усі пʼяні, мордою в грязюці, а тут… Я ще дитиною усвідомив, що це якась вишукана культура, неусвідомлена, нереалізована. І вона є в нашій основі.
Тому, поки наш культурний шоубіз не стане культурним, не зрозуміє, на яких культурних копалинах ми живемо, нічого не буде.
— Як до розвитку української культури, зокрема музики, може долучитися кожен українець?
— Не слухати те, що вам впихують. Докладати зусилля, шукати те, що вам реально подобається. Не вірити нікому, що нічого немає. Пісня й культура — це питання здоров’я та виживання нації, виживання культурної особистості. Майже ніхто не знає, що, аби спеціально написати пісню, яка класно звучатиме по радіо, — це одна спеціальність, а взагалі інша спеціальність — вийти на сцену й заспівати. Дуже рідко людина вміє зробити контент, який класно звучить по радіо та на сцені. Як правило, популярні ті, у кого класний контент — і дуже часто вони нецікаві на сцені. А ті, що цікаві на сцені, дуже часто не можуть створити контент, який класно звучить по радіо, по телебаченню.
У нас майже віджило сарафанне радіо — хтось кому сказав, що це класна подія. А французи йдуть на концерт, тільки якщо хтось зі знайомих порадив. Вони ніколи не дивляться на рекламу. Ми, як ті тубільці, ведемося на рекламу. Не ведіться на рекламу. Не будьте баранами, слухайте хорошу музику, майте гарний смак — і все буде гаразд. Слава Україні!
