«Військових дуже швидко забувають, у цивільному житті їх не цінують». Олександр Хмарук очолював два наступи, але після поранення не може навіть підняти руку. Тепер він тренує новобранців

Олександру «Ананасу» Хмаруку було 20 років, коли розпочалася повномасштабна війна. Після двох боєзіткнень він отримав невиліковну травму руки. Зараз він заступник командира роти у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Журналістка Поліна Вернигор та фотограф Іван Чернічкін зустріли Ананаса на Донеччині та розпитали його, як це — втрачати майже всю команду, і чому після завершення війни військових чекає забуття.

На полігоні в Донецькій області багато людей. Сьогодні кілька рот відточують майстерність у такмеді та бойовій тактиці. Серед натовпу військових виділяється молодий усміхнений хлопець. «Це наймолодший командир у нас», — представляє його пресофіцер 28-ї ОМБр.

Зараз Олександру 22 роки. Попри молодий вік, здається, його тут знають майже всі. Підлеглі ласкаво кличуть його «Олександрович». На формі у нього шеврон з позивним «Ананас». Запитую, чому саме такий позивний. «Все просто. Я дуже люблю ананаси, постійно їх їм».

Ананас дістає телефон і гортає галерею. «Оце моя кролиця, дивіться. Живе у Львові, чекає, коли я повернуся». Разом з кролицею на Олександра чекає і його дружина — студентка військової академії. «Я б хотів, щоб у мене була донечка. Така татова доця. І ще відкрию кавʼярню. Але це буде після війни, а поки я потрібен тут».

Красива посмішка, схожа на ті, які рекламують зубну пасту, щезає з обличчя молодого командира, щойно мова заходить про його шлях на війні.

Наступ перший, наступ другий

Я родом з Вінницької області, місто Бершадь. Після сьомого класу батьки віддали мене навчатися у військовий ліцей у Тульчині. Далі я пішов у Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Там навчався останні чотири роки перед вторгненням.

Коли почалася повномасштабна війна, я перебував на полігоні в Старичах [Львівської області]. Рано вранці нас розбудили по тривозі. Ми вибігли, бойова готовність номер один. Там дізналися, що Росія знову напала на Україну — тепер по кількох напрямках одразу. 

Після перших прильотів по території України нас вже готували до дострокового випуску. Невдовзі половину людей з нашої роти відправили на війну. 13 березня за 20 хвилин шоста мене «похрестило війною» — на Яворівський полігон, де ми тоді перебували, прилетіли крилаті ракети. 

Більшість вижила — нам дуже пощастило, що ракета влучила в гуртожиток навпроти нашого, відстань між ними — 50 метрів. Нас терміново відправили в академію, а після я потрапив у 28-му окрему механізовану бригаду на посаду командира взводу.

З 10 травня до 10 жовтня минулого року ми займали оборону під Олександрівкою біля Севастополя, позаду була Кінбурнська коса. Я очолював відділення, яке ходило в наступ на Олександрівку, але він був невдалим. Я вирішив зробити відкат, тому що артилерія противника сильно переважала наші сили.

Після відступу у мене був один важкий поранений, решта вийшли здебільшого цілими. Я тоді підвернув ногу, тому що поруч прилетів снаряд і мене відкинуло разом з екіпіровкою та автоматом на 30 метрів. До мене прибіг мій заступник «Боцман», поміг мені піднятися, ми залізли на танк і евакуювалися. Я тоді не знав, що таке справжній наступ — прийшов молодий лейтенант, одразу на війну послали. Я навіть уявлення не мав, знав тільки теорію, а бойовий досвід був нулячий. У перший наступ я боявся за себе. 

Другий мій наступ — це Високопілля, Нова Кам’янка, 19 жовтня 2022 року. Тоді я йшов з двома відділеннями, ще одне відділення разом з «бехою» було в резерві на відтяжці. Попереду мене був танк з тралом, позаду — «УР-ка», а за нею моя «беха», в якій я і був. Ми прорвали першу оборону противника, заїхали в посадку. Я відкрив люк, дав команду «Земля», мої люди почали ближній стрілецький бій. Я взяв в ліву руку гранату, розігнув вусики, лишалось лише чеку кинути. Я тільки люк відкрив, взявся за ПТУР-установку, щоб упор взяти, тільки почав вилазити — по мені одразу прилетіла 120-та міна. 

Граната впала мені в ноги, в десант. Рука закрутилась навколо шиї. Я впав, в мене почалася паніка, потім я знепритомнів. Навідник, який був поруч, дав мені ляпаса, я прийшов в себе, передав командування головному сержанту взводу, але він виявився важкопораненим. Наступним за ієрархією мав би бути командир відділення — він на той час був двохсотий.

У мене почалася кровотеча. Але іншого виходу не було, я продовжив командувати боєм. Противників було дуже багато, вони були близько. Я навіть чув, як вони говорили, бачив у приціл, як вони перебігали полем бою. У приціл я бачив, як мої люди гинули. 

Евакуював себе я сам. Моя «беха» виїхала з боку посадки й закрила її, перекривши вогонь. Мої вцілілі бійці змогли сховатися за неї. Після того, як ми вже приїхали на «зелену» зону, мене забрали і почали надавати медичну допомогу. Коли я вивалився з «бехи», побачив, скільки техніки стоїть в резерві. Мої люди гинули, а колона танків просто спостерігала за цим. 

Це був мій другий наступ. Він для мене був найстрашнішим і найважчим. Я вже не переживав за себе — боявся за своїх людей. У тому наступі я втратив майже весь взвод. 

Уламок всередині мене

Мене перевезли в Кривий Ріг з важким пораненням: відкритий переломом лопатки, уламкове наскрізне поранення. Уламок зайшов мені в лопатку, перебив її та вийшов з-під пахви, подряпавши серце і легені. Тоді я втратив два літри крові. Ще один уламок залишився в мене у лопатці, зараз він повністю тримає лопатку. Якщо його видалити, лопатка розсиплеться. 

Я лікувався пів року, пережив першу операцію. Її робили без наркозу, тому що на той момент в лікарні було багато поранених. Другу операцію робили в Києві, тоді на 30 секунд в мене зупинилося серце. Лікарі почали робити розряди, з другого разу серце вдалося запустити. Потім була третя операція, я пробув у комі кілька днів. 

Операції трохи допомогли, але рука не функціонує досі. Вона вже не буде працювати повністю. Максимум я колись зможу її підняти. Це на все життя каліцтво. Війна лишає сліди. Коли мене виписали, я одразу приїхав у свій підрозділ, став на посаду заступника командира роти. До сьогодні я командую своїм підрозділом. Я можу їх тільки вчити, але не йти з ними в бій.

Я сам хочу, я просився виїхати на позиції. Але коли я одягаю бронежилет, непритомнію від болю. Командир роти не хоче мене брати на завдання, тому що моє здоров’я не дозволяє йти далі з хлопцями. Люди йдуть у наступ. Тих, кого я вчив, щоразу стає все менше і менше. 

Читайте також

«Війна — це не романтика. Це піт, сльози, кров, нерви, кишки й мізки». Інтервʼю з піхотинцем з-під Бахмута про найважчі бої та особисті втрати

Нас дуже швидко забувають 

На початку вторгнення мені зателефонував батько. Тоді він вперше сказав, що шкодує про те, що віддав мене на військову спеціальність. Йому було страшно, він знав, що може мене втратити. 

Коли мене поранило, батьки просто молилися. Коли дізналися, одразу сіли в машину і приїхали до мене в лікарню. Сиділи там добу. Ходити я сам не міг, їсти було важко. Я лежав у ліжку, вони сиділи поруч. Я дивився на їхні обличчя, на те, як вони намагаються стримуватися, щоб не розплакатися переді мною. 

У мене була можливість звільнитися за станом здоровʼя. Батьки дуже цього хотіли, але я не звільнився, тому що, крім військової справи, більше нічого не вмію. Якщо я піду у цивільне життя, мене забудуть. Військових дуже швидко забувають, їх у цивільному житті не цінують. 

Я дуже змінився. До війни був іншою людиною. Я не був таким відповідальним, зосередженим, простіше ставився до всього. А коли почалася повномасштабна війна і мені дали взвод, я зрозумів, що таке відповідальність. Я став справедливим. Якщо людині треба допомогти, я допоможу, не зможу сам допомогти — піду до командира роти або командира батальйону. 

Всередині дуже важко. Та сама «беха», яка вийшла з нами з наступу, досі стоїть у нас. Коли дивлюся на ту машину, бачу всі ті моменти — як мій товариш біжить, впав, і все. А тому пацану було тільки 26 років. Вночі погано сплю, завжди таблетки приймаю, щоб поспати хоч трошки. 

Я і з психологом працював, з ким я тільки не працював. Воно в мене відклалося вже всередині. Будь-який вибух, будь-який шелест — я вже одразу на максимальній увазі, дивлюся по сторонах, напружений. 

Зараз мій командир роти у відпустці, тому я виконую його обов’язки. Ми з особовим складом займаємося на полігоні, я їх навчаю тактики, вогневої підготовки, медицини. Командирів і головних сержантів взводів я вчу писати бойовий наказ, наносити на карту схеми дій, щоб люди могли навчити своїх підлеглих. У мене є проєктор, я презентації на ньому показую: який противник, кого треба першого оцінювати, що перше треба помітити. 

Коли прийшов у 28-му ОМБр, вже був командиром взводу. Взвод здебільшого складався з доволі дорослих людей — я їх завжди називав «старі підлітки». Я розумів, що всім не можу подобатися, але заробив повагу своїми знаннями і тим, як проявляв себе під час бойових дій. Зараз саме старші люди прислухаються до мене найбільше, часто питають порад. Я вважаю, що ніколи не пізно вчитися: чи тобі 45, чи 20, чи 50. Головне — бажання. 

Я потрапив у дуже класний батальйон, у дуже класну роту, і колектив в мене взагалі бомбезний. Якби мені запропонували перевестися в іншу бригаду, я залишився б тут. Тут я до всіх звик, вони звикли до мене, я можу на них розраховувати. 

Найкраще на війні — те, що в тебе з’являються нові друзі, нові товариші. На війні рятує гумор. Навіть під час артобстрілу ми примудряємося розповідати одне одному анекдоти. Можна звикнути до всього. Не звикнеш тільки до того, що загине твій товариш. Це для мене найгірше.