(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

GettyImages / Scott Barbour

«Єдине, що ми можемо протиставити ненависті, – це живі люди»

Вперше я зустріла лесбійок, коли мені було 7 років. Ми з батьками прийшли до мого хрещеного, в якого збиралася вся міська інтелігенція. Серед гостей було двоє дівчат з короткими зачісками, у спортивному одязі, без макіяжу на обличчях. Вони зовсім не по-дружньому обіймалися, палили одну сигарету на двох і танцювали зі мною під «Дівчинку з плеєром». Дорослі сиділи на кухні, пили пакетоване вино та розмовляли про причини виникнення гомосексуальності. У жодній із цих розмов не було ненависті – ніхто не називав тих дівчат збоченками або хворими, як це часто буває у нашому суспільстві. Вчити гомофобії мене було нікому.

Консерватори стверджують, що природна реакція на будь-яку інакшість – це агресія. Мовляв, суспільство відштовхує тих, хто занадто відрізняється, і тільки «нав’язування толерантності» робить нас більш терплячими. Я навпаки вважаю, що людяне ставлення – це результат ненезіпсованості. Дякувати Богові, я не виросла серед фанатиків, які мріють заборонити саме існування коротко стрижених дівчат. Тому я навчилася бачити в людях людей, а не живі картинки з гомофобних листівок.

Півроку тому мій друг, активіст і ветеран АТО, розповів, що він гей. Ми йшли Андріївським узвозом, коли він подивися на мене і мимохідь сказав: «До речі, я гей». Я встигла тільки спитати: «Що, правда?». Того ж вечора він відкрився нашому спільному другу, а потім іншим знайомим. Більшість сприйняли цю новину спокійно, ніхто не припинив із ним спілкуватися. Бо ненавидіти конкретних людей дуже складно.

Єдине, що ми можемо протиставити ненависті, – це живі люди. Палкі гомофоби зазвичай не знають жодної лесбійки, гея чи трансгендера. Їхня бурхлива фантазія малює людей, яким не вистачає хіба що рогів і хвоста. Ці жахливі створіння нібито руйнують традиційні родини, паплюжать святе й зазіхають на самі основи нації. Але коли виявляється, що лесбійка – це найкраща подруга твоєї мами або улюблена університетська викладачка, яка вечорами обговорювала з тобою Бодлера, а гей – це твій побратим по батальйону чи приязний сусід, ненависть зникає.

Суспільству треба визнати, що проблема не в тих, хто «пропагує толерантність». Проблема в тих, хто свідомо чи через власну дурість займається розповсюдженням ненависті. При цьому винні не тільки релігійні консерватори, які моляться проти КиївПрайду, і не тільки кілька сотень ультраправих, а й ті люди, які мовчки підтримують насильство проти дискримінованих груп. Вчителька, яка розповідає дітям, що дівчата мають бути виключно домогосподарками, а одностатевого кохання просто не існує, приносить чи не більше шкоди, ніж агресивний неонацист.

Справа не тільки в представниках ЛГБТ, які готові відкрито говорити про себе. Без людей, які сприймають їх приязно, як в моєму дитинстві мої батьки та їхні друзі, нічого не вийде. Нормальна дитяча реакція на щось нове – це цікавість. Чому двоє дівчат обіймаються і танцюють, чому вони цілуються так само, як мама з татом? У цей момент хтось має сказати: «Тому що вони подобаються одна одній», і ці слова зруйнують перші паростки ксенофобії.

Про автора

Активістка