Photofakeshop: як російська пропаганда працює з зображенням

Росія має великий досвід у створенні фейкових історій, який тягнеться ще з часів холодної війни. Наприклад, 1983 року в маловідомій індійській газеті, яку фінансував КДБ, з’явилася стаття про те, що вірус імунодефіциту людини створили в американських лабораторіях як біологічну зброю. Протягом наступних років фейкова історія швидко поширилась і стала однією з найуспішніших радянських кампаній з дезінформації. Накопичення досвіду пропаганди РФ продовжила і під час воєнних злочинів у Чечні, Грузії, Сирії. Тепер цей досвід Росія використовує у війні в Україні, хоча не зовсім вдало.

Заборона зібрала декілька фактів про маніпуляції Кремля із зображенням, про їхні невдалі спроби заперечити та виправдати воєнні злочини в Україні.

Дочка Зеленського

На жаль, треба визнати: ані гітлерівська Німеччина, ані будь-який інший автократичний режим не мав таких бюджетів і виробничих потужностей, які має російська пропаганда. Машина брехні працює не тому, що дезінформаційні наративи так добре і детально прописані — навпаки, часто російські сюжети суперечать один одному, — а тому, що вони усюди. Багатоканальна пропаганда лунає з усіх медіа: вона змушує вірити не через те, що її повідомлення особливо переконливі, а тому, що їх так багато, що дезорієнтована людина має потребу повірити хоч у щось. На такий випадок у російських каналів є кілька заготовок. 

Сьогодні мешканці Росії схильні вірити постановчим кадрам на телебаченні. Однак пропаганда поза межами Росії під час повномасштабної війни в Україні виглядає не надто вдалою. Міжнародна аудиторія здебільшого не сприйнятлива до фейків Кремля — особливо візуальних: якість цих матеріалів помітно погіршується. 

Так у пропагандистських телеграм-каналах поширювалася фотографія пройнятої розпачем дівчини, яку називали дочкою президента Володимира Зеленського. Дівчина, яка, звичайно, зовсім не схожа на дочку президента, начебто «називає свого батька нацистом». Насправді російська пропаганда тут використовує скриншот з відео, де дівчина з відчаєм просить свого хлопця про новий айфон, — але називає її дочкою президента України.

Це один з найбезглуздіших російських міфів. Аби його розвіяти, достатньо вбити в пошуковику «дочка Зеленського». Але мало хто з цільової аудиторії російських ЗМІ це робить: у якомусь сенсі пропаганда дбає про психологічний комфорт росіян, надаючи їм готове бачення світу і позбавляючи клопоту думати своєю головою.

Стікери в Аушвіц-Біркенау

23 червня російське представництво з контролю над озброєнням у Відні опублікувало твіт з фотографіями антиросійських наліпок на території концентраційного табору та музею Аушвіц-Біркенау в Польщі. Стікери, розміщені у музеї до 22 червня — у день нападу Німеччини на Радянський Союз, — містили текст: «Росіє і росіяни, ми вас ненавидимо. Єдиний газ, на який заслуговуєте ви та ваша країна, — це «циклон Б» [газ, який використовували для вбивств у концтаборах]». Цей твіт поширило у своєму акаунті Міністерство закордонних справ Росії.

На публікацію відреагував музей Аушвіц-Біркенау, спростувавши поширення неправдивої інформації офіційними джерелами російської влади: «Усе вказує на те, що фотографії є маніпуляцією, а інцидент слід розглядати як примітивну та грубу пропаганду».

Таким чином, російська влада методом підроблених зображень, що, окрім неправдивої інформації, містять також елементи історичного символізму часу й місця, намагається виправдати власну теорію русофобії та денацифікації України. 

Вбиті цивільні на вулицях Бучі

Коли наприкінці березня російські війська залишили Бучу, на вулицях міста знайшли десятки тіл цивільних. Розстріляні мешканці містечка лежали посеред доріг, на тротуарах, у подвір’ях і підвалах, у колодязі. Після публікації фотографій цих жертв Міністерство закордонних справ РФ офіційно заявило, що тіла мирних мешканців були викладені на вулиці після того, як армія РФ повністю залишила Бучу, — після 30 березня 2022 року.

Супутникові знімки, зроблені 11 березня 2022 року, довели, що щонайменше 11 тіл мирних мешканців лежали на вулицях Бучі вже кілька тижнів під час окупації російською армією. Щоб вкотре відсторонитися від причетності до масових убивств у Бучі та звинуватити в цьому Україну, Росія використовує тактику змішування правдивої інформації з неправдивою. 

Посилаючись на коментар мера Бучі Анатолія Федорука від 31 березня 2022 року, в якому він підтвердив, що російських військ у Бучі вже немає, Міноборони РФ інтерпретувало це так: мер нічого не сказав про тіла цивільних на вулицях міста, а отже, до виведення російських військ з Бучі їх там не було. Разом з тим, міністерство замовчувало коментар мера Бучі для AP від 7 березня 2022 року, де він розповів про тіла цивільних на вулицях міста. 

Методологія змішування правди й брехні має довгу спецслужбістську традицію. Робітники радянського КДБ та чехословацької СДБ Юрій Безменов та Ладіслав Біттман відповідно казали, що члени відділу дезінформації мали додати до правдивого наративу приблизно 15% дезінформації. З часів холодної війни Росія відточила маніпулятивні техніки. 

До заперечення злочинів армії РФ у Бучі безпосередньо долучився і Володимир Путін. На пресконференції після переговорів з президентом Білорусі Олександром Лукашенком він назвав події в Бучі фейком і порівняв звинувачення України з інсценуванням Заходом використання хімічної зброї в Сирії з метою звинувачення Башара Асада.

В епоху швидких новин, коли новини публікують скоріше, ніж встигнуть встановити їхню правдивість, аудиторія потребує фактчекінгу. І Росія його надає, але компанії, які ним займаються, суто декоративні й належать державному апарату. Наприклад, «Первый канал» у програмі «АнтиФейк» дедалі частіше надає фактчекінг, щоб спростувати звинувачення армії РФ у воєнних злочинах. Або пропагандистський телеграм-канал «Война с фейками» називає кадри з Бучі «постановкою» і «спланованою медійною кампанією». Автори каналу пишуть, що на відео українських військових з Бучі один «труп рухає рукою», а інший — «сідає». Цю публікацію також поширило Міністерство оборони Росії у своєму офіційному акаунті. Насправді помилковий ефект сприйняття «руху руки» дала подряпина на лобовому склі, що у відео наклалася на темний фон тіла, а «труп, що сідає» — це ефект спотворення у лобовому склі авто військових, яке рухається. 

До того ж готовність вірити у геноцид або етнічну чистку як у фейк має суто психологічний ефект. Американська письменниця і культурна критикиня Сьюзен Зонтаґ у збірці есеїв 2003 року «Дивлячись на чужі страждання» пише, що «…на знімки, які свідчать про звірства, вчинені твоєю стороною, стандартна реакція така: вони сфабриковані, звірств таких не було, а трупи привезені супротивником на вантажівках з моргу та викладені на вулиці. Або так, таке було, але ворог вчинив це сам над собою».

Пологовий у Маріуполі

Тактику пропаганди змішування правдивої інформації з неправдивими повідомленнями Росія застосувала і в Маріуполі — у цьому випадку використовуючи правдиві зображення.

Після бомбардування пологового будинку 9 березня російська влада давала відповіді на ситуацію з різних державних джерел, які суперечили одне одному. Спочатку міністр закордонних справ Сергій Лавров не заперечував відповідальності за бомбардування пологового і заявив, що будівля лікарні слугувала штабом батальйону «Азов». На противагу міністру Лаврову Міністерство оборони Росії заявило, що російська армія не здійснювала жодних авіаударів у Маріуполі — машина пропаганди обробляє так багато брехливих наративів, що її департаменти не встигають скоординуватися між собою.

Разом з тим численні фото і відео зі знищеним пологовим та пораненими жінками Росія назвала фейками. Спочатку посольство Росії у Великобританії, а згодом російський посол при ООН заявили, що блогерка з Маріуполя грала роль двох різних вагітних жінок з пологового. На засіданні ООН посол презентує різні фотографії жінки й стверджує, що блогерка робила мейкап, щоб зіграти роль двох різних героїнь. Жінка справді присутня на кількох фотографіях у піжамі, а також закутана у ковдру перед зруйнованим пологовим будинком. Проте на фото, де на носилках транспортують поранену вагітну жінку, яку, згідно з російською пропагандою, «грає» блогерка з Маріуполя, була зовсім інша людина. Про це доводить аналіз за допомогою програми з розпізнавання облич. 

Ця програма, яка серед іншого розпізнає і сателітні знімки, доводить, що російська пропаганда беззахисна перед сучасними технологіями. Майже весь розвинений цивілізований світ розуміє перевагу технології як фіксатора дійсності. На жаль, через економічну та освітню деградацію електорат Путіна не переконує об’єктивність фактів та доказів.

Прапори СРСР та «Л/ДНР»

Американський історик і письменник Тімоті Снайдер у книзі «Про тиранію. 20 уроків XX століття» присвятив один з розділів сьогоднішнім символам, які визначають завтрашню реальність. Він пише, що «те, що видається жестом гордості, може стати джерелом виключення. У Європі 1930-х і 40-х років дехто вирішив ходити зі свастикою, іншим же згодом довелося носити жовті зірки».

Сьогодні, окрім літер Z та V, що стали новими символами російської окупації України, радянський прапор продовжує бути символом пропаганди. Його можна помітити на бронетехніці росіян, що нищить українські міста, на адміністративних будівлях тимчасово окупованих міст України. Для демонстрації радянської символіки та підтримки ідеології відновлення імперії на території України пропаганда Кремля використовує найменший інформаційний привід. «…Навіть тоді, коли громадяни деморалізовані й хочуть лише спокою, публічна демонстрація певних емблем означає підтримку тиранічного режиму», — пише Снайдер. 

Так символом візуальної пропаганди на підтримку окупації України стала бабця з радянським прапором у руці. Під час звільнення одного з українських населених пунктів Харківської області до українських бійців підійшла бабуся з радянським прапором у руці. Вона переплутала ЗСУ з армією РФ і вітала їх з окупацією. Військові передали бабусі їжу, а червоний прапор забрали. Втім, бабуся не хотіла приймати від них допомогу і висловилась на підтримку окупаційного режиму. 

Сюжет із бабусею відразу перехопила російська пропаганда. На вулицях міст Росії розвісили рекламні банери з зображенням бабусі з червоним прапором. Про неї згадують представники РФ на засіданнях ООН, а в російських військових з’явилися шеврони з образом бабці. Що символічно, на 9 травня скульптуру бабці встановили в багатьох містах Росії як новий символ підтримки дій армії РФ в Україні.

Для демонстрації символів пропаганди РФ використовує також і космічний простір. 4 липня «Роскосмос» опублікував фотографії, на яких російські космонавти, члени екіпажу міжнародної космічної станції, розгорнули прапори «ЛНР» та «ДНР». У супровідному тексті до світлин ідеться: «День визволення Луганської народної республіки! Ми святкуємо і на Землі, і в космосі». 

Два останні випадки свідчать про те, що російська пропаганда зовсім не винахідлива. Вона звертається до готових міфів радянського минулого — колоніальної політики СРСР з її захопленням сусідніх держав та сюжетів про космічні змагання з усім всесвітом: якщо захоплювати Європу, то разом з космосом. 

Як провести фактчекінг візуального матеріалу

Найефективніше російській пропаганді протидіють країни, які з нею межують та раніше входили до складу СРСР та Варшавського пакту. Це Польща, Литва, Латвія, Естонія, Чехія, Словаччина та Україна — держави, які знають, що таке радянська окупація. Там розуміють важливість виділення бюджету на медіа та державні інституції, які навчали б аудиторію, як відокремити чесну журналістику від фейкової нісенітниці. 

Зокрема, з початку березня 2021 року в Україні діє Центр протидії дезінформації. Схожі інституції також є у Латвії та Фінляндії. У Чеській Республіці працює Центр протидії тероризму та гібридним загрозам, що здійснює моніторинг інформаційних небезпек і дезінформації, пов’язаних із внутрішньою безпекою. У державах Балтії існують підрозділи урядового зв’язку, що інформують громадськість про дезінформацію. 

Втім, візуальні матеріали завдяки можливості користуватися монтажем та інструментарієм, що дозволяє коригувати зображення, є одним з головним засобів дезінформації. Використання вже наявних фотографій чи відео та пристосування їх до потрібного контексту — це одна з найпоширеніших форм дезінформації.