Підлітком втік з рідного Донецька в Маріуполь: історія воїна, який після років тортур мріє повернутися на фронт

Історії полону українських воїнів в багатьох моментах схожі: але лише на папері та в видах тортур. Всередині кожен і кожна, що пройшли пекло, бережуть в секреті левову частку — яку, можливо, вони ніколи й нікому не наважаться відкрити.

Немає такої сили, що зцілила б їх повністю, але ми всі прагнемо їхнього одужання. І повернення тих, хто залишається в руках катів. Бо якою нестерпною є кожна хвилина там, ми знаємо завдяки тим, хто зміг дочекатися повернення додому. Далі — сповідь Артема «Новинам Донбасу».

Дитинство в Донецьку, початок війни

2014 року мені було 14 років. Тож, суть того, що насправді сталося, я вловив, коли танки з триколорами почали кататися по вулиці Набережна в Донецьку.

Батьки говорили зі мною так, щоб дитина могла зрозуміти, що в країну приходить війна: «Буде страшно, можливо, нам доведеться тікати колись». Так і сталося: обстріли, страх, люди масово виїжджають. Місто, в якому раніше кипіло життя, нагадувало вимерлу цивілізацію. От ідеш вулицею, а людей нема. Але ми залишалися у місті, так вирішили батьки не в присутності дітей.

Першого вересня у моїй школі виступав Олександр Захарченко [так званий «голова ради міністрів» терористичного угруповання «ДНР»; ліквідований 31 серпня 2018 року]. Стояв, штовхав промови про «молоду республіку», про «Новоросію», про те, як будемо підійматися. А я стояв і думав: «Вася, хто ти такий? Яка Новоросія?».

Люди боялися ділитися своїми політичними поглядами. Ми усі жили в страху. Про щось проукраїнське я міг говорити тільки вдома з батьками. Вони говорили, що якщо дитина десь щось скаже, то завтра за його батьками прийдуть — і все, до побачення.

Ззовні навколо мене весь час говорилося: «сюди їдуть бандерівці, нас стріляти». Окупанти починали заохочувати молодіжні рухи й багато хто туди йшов. Почалися всі ці історії про розіп’ятих хлопчиків у трусиках. Усі мої ровесники були або аполітичні, або відкрито сепаратистські. Пропаганда ширилася вражаючими темпами.

Плюшевий трицератопс

Восени 2015 року батьки сказали, що ми будемо виїжджати до родичів у Маріуполь. Бо Донецьк вже не наш, треба здобути нормальну освіту, перебратися туди, де безпечніше. У жовтні ми поїхали. На шляху я трохи боявся. У мене з самого дитинства була іграшка, плюшевий трицератопс маленький, я його обіймав — і мені ставилося спокійно. Якщо були якісь тривожні думки, вони мене відпускали. Я з ним не розлучався до самої повномасштабки. Зараз трицератопс похований в Маріуполі, під завалами моєї кімнати. Я нещодавно про нього згадував, аж на сльозу трохи пробило. Думав: блін, мені б цю іграшку зараз… Потім згадуєш, що мені 24 роки, я військовий.

Проїхали в Маріуполь без пригод. На першому ж блокпосту роздається мій крик: «Слава Україні!». Як тільки ми заїхали на підконтрольну територію, мене вже одразу попустило. Я зрозумів, що всі думки про те, що можна залишитися у Донецьку, — це наслідки пропаганди. Мене вчасно вивезли з окупації.

Маріуполь та боротьба за ідентичність

Родичі, які нас прийняли, виявилися проросійськими. За проукраїнську позицію мене дражнили в школі. Зупинити це намагалися вчитель з фізкультури та історик, який сам був проукраїнським.Бувало, що пів класу намагалися ганяти; потім я почав показувати зуби, то трохи відчепилися. 

Тож, я був фріком. Мав ПТСР, рокерські замашки музиканта й ультраправі погляди, не дуже багато спілкувався з іншими підлітками.

Посередині злоба — Маріуполь був українським містом, але тут не дуже розуміли, що таке війна й спокійно говорили російською. Я бачив, до чого це може призвести, злився. Дуже захотів воювати. Я хотів знов бути вдома, але щоб це була Україна. Хотів звільнити окуповані території й винищити повністю всю цю скверну з моєї землі. У мене було достатньо знайомих військовослужбовців, казали: воно тобі не треба. Ця війна переросла в локальні окопні перестрілки.

Згодом я звʼязався з компанією, де нормально було вживати алкоголь, наркотики. 17-20 років — найбільш кінчений період в житті, за який я понад усе шкодую. Я багато втратив можливостей, відносин з людьми.

Десь з другої половини 2020 року я потрохи починав себе витягувати. Зрозумів, що якщо не почну щось робити для себе, для власного розвитку — ніколи нічого не зроблю, щоб все це лайно вигнати з моєї країни. У 2021 році вступив на слов’янську філологію та почав працювати.

Маріупольська оборона

14 лютого 2022 року. Приходжу додому з роботи, а батько каже: повістка. Думаю: я ж на денній формі вчуся, яка повістка. Подивився, поклав її до кращих часів. А ті кращі часи настали дуже швидко. Війна, від якої я тікав у 2015 році, прийшла до мене знову. Куди я вже тікати буду?

26 лютого мікрорайон Східний обстрілювався, тобто туди ніхто не їздив. Приїхав таксист з порушенням слуху та зору, я це назавжди запам’ятаю. Приїхав до маріупольського військкомату, кажу: пацани, приймайте Батьківщину захищати. Направили в ТРО, 107-й окремий батальйон. Не можу сказати, що я там чогось героїчного наробив — у мене навіть строкової служби за спиною не було. 

Нас відправили на посилення охорони, потім на завод Ілліча, там шпиталь був. Я вірив, що наші десь прорвуться, все буде добре. Але швидко стало зрозуміло, що підмоги чекати нема звідки. Ми вирішили вириватися з оточення. Я був після контузії, з температурою 40-41. По нас почало працювати тупо усе: колону розбили вщент. Врятувало від смерті те, що сховалися під міст. Групка морпіхів і я з ними: намагалися вийти, блукали полями, посадками. Але нарвалися на зачистку посадок — так нас спіймали.

Полон на околицях Маріка

Я намагався виставляти себе максимально аполітичним дурником. Типу у мене з інтересів тільки пиво піти, на гітарі грати, в АТБ працювати. Нас привезли до комендатури, відновили видалені файли з телефону. А там у мене була і література цікава, і націоналістична символіка. Після цього по комендатурі цій я літав, мені насипали й по спині, і по ребрах, і по голові, і по ногах. Щільно мене познайомили там з тапіком — військово-польовим телефоном, який вони використовують для катувань електрострумом. Це дуже жорсткий біль, від якої спазмує усе тіло, перехоплює дух — ти не можеш навіть нормально вдихнути. 

З мене намагалися вибити інформацію. Довелося відповісти і за Маріуполь, і за Донецьк, і за Донбас, і за Бандеру, і за Шухевича, і за Гітлера. Я валявся і пускав слину, просто сподівався, щоб усе це закінчилося. Мене до стінки вже поставили — і тут вибіг їхній командир, почав кричати, що не можна вбивати полонених, бо це обмінний фонд. Росіян багато взяли в полон.

Гауптвахта в Донецьку

Ввечері 20 квітня нас вивезли в Донецьк на гауптвахту. Мене на «прийомці» трохи пожаліли (після комендатури на моєму тілі не було живого місця).

Мене кілька разів витягували на допити, там я ближче познайомився з таким явищем, як ПР-73. Це гумова палка. ФСБшники на мою донецьку прописку не звертали уваги, але коли я був у місцевих, це був жах. Вони цікавились, як так вийшло, що я з Донецька в Україну втік, потім проти своїх же пішов воювати. На цій пропаганді виросло ціле покоління: вони звинувачують у всьому Україну, хоча повинні звинувачувати своїх батьків, які обрали для них таке існування.

Всередині мене творився лютий безлад: бувала апатія, бував страх, що я нічого не зможу зробити, щоб звільнити мій дім. В певний момент прострелила думка заморити себе голодом. Це міг бути мій такий жест, щоб звернули увагу на полонених, що нас треба витягувати. Але зрозумів, що це нічого не дасть, адже мене просто закопають десь — скажуть, не було тут такого. І подумав: рано чи пізно мене поміняють, я здоров’я відновлю — і назад воювати. Після 22-го року війна для мене стала сенсом життя. Поки не звільниться моя земля, я не зупинюся. 

«Азов», Оленівка та Горлівка

Після 2,5 місяців гауптвахти нас перевезли до Оленівки. Ми приїхали туди одночасно із «Азовом». Тож, на нас особливо не звертали уваги.

Поміж нами, з рук в руки, ходила Біблія. Про Бога я ніколи не забував, хоча було пару моментів, коли я зневірювався. Саме в Оленівці почав для себе в Біблії відповіді шукати. Це мені дуже допомогло пережити полон. На сьогодні я віруюча людина, але я нікому нічого не нав’язую.

28 липня 2022 року нас вивезли з Оленівки. Вночі стався той страшний теракт. Наступного дня нам почали говорити, що це наші зробили. Треба бути дегенератом, щоб повірити. 

В колонії в Горлівці, куди нас привезли, ми пройшли так званий «коридор смерті». Перший час били дуже жорстко. Але ти звикаєш до тортур. Вже такий спортивний інтерес з’являється — скільки витримаєш? З часом адміністрація вже починала просто до нас звикати, чіпали менше. Вже ніхто не згадував про те, що знайшли у мене в телефоні, за донецьку прописку. Я намагався робити якийсь спорт, але фізичні вправи були заборонені. За це били.

Час минав, потрошки я став більш такий апатичний. Психіка просто сховала приклади нормального життя. Мене тримала моя віра у те, що я повернуся до боротьби, боротимуся за свободу моєї нації.

У Горлівці я був майже два роки. 20 червня 2024 року нас дуже швидко зібрали: усю колонію почали обстрілювати. Нас перевезли у Торез. Приїхав дагестанський спецназ — вчити місцеву адміністрацію, як з нами поводитися. Ми швидко навчилися бігати формою літери Г і з руками за спиною. Поки ти біжиш, тебе бʼють по спині — і так щодня. Потім вони почали виокремлювати азовців. Нам, скажімо так, стало трохи легше, але не азовцям. Ми просто чекали, коли все закінчиться.

Обмін після двох років полону

16 липня 2024 року з барака забрали мене й ще кількох побратимів. Нас прошмонали. Я налаштовувався на негатив: не чекати чогось доброго, щоб потім не розчаруватись.

В автозаку, в якому нас потім повезли, ми буквально вмирали від задухи. Мене пару разів в приступи кидало, я починав головою битися, кричати, щоб випустили. В таких умовах ми були близько 7 годин. Мене конвоїр просто виносив на руках. Я побачив аеродром і подумав: блін, відвезуть нас зараз кудись в Сибір і заб’ють там. Але з аеродрому ми приїхали на Воронеж, я тоді політав вперше на літаку. Далі ми знов їдемо, нам вже говорять, що ми скоро будемо вдома. Я, звісно, не вірю.

Виходимо ми з автобусів, нас зустрічають з камерами, з прапорами, з усім на світі. Я просто підіймаю в гору прапор і починаю кричати: «Слава Україні! Слава нації!». Коли я зрозумів, що мене за це не б’ють, то почав усвідомлювати, що все це не сон. У мене сльози, я на коліна впав, загорнутий у прапор. 

В першу добу я нарешті зміг попити кави. Одне на одне наклалося і, як результат, я три доби просто не міг заснути. Я не міг телефона випустити з руки, гортав-гортав. У мене дуже довго залишався такий бзик в голові, що насправді все це нереально, у будь-який момент ця реальність може обірватися, я знову опинюся там.

Ментальна та фізична реабілітація

У мене анорексія, загальне виснаження організму. До повномасштабки я важив 75 кілограмів приблизно, після обміну — 65, а у мене зріст 176. В мене артроз обох колін, травматолог наказав готуватися: років через 10 доведеться коліна міняти. Впав зір, болить спина.

Я вже трохи почав спортом займатись. Лікуюсь у психлікарні — це частина реабілітації після полону. Через психологічні та фізичні травми проблема зі зосередженням уваги, зараз навіть книжки важко читати. Я десь ходжу, роздивляюся небо, дерева, будинки – усе навколо себе. Як малята пізнають світ так, і я зараз.

Мені важко бачити цивільних, я дуже важко переношу будь-яку інформацію про ухилянтів, не можу не злитися на людей, які живуть так, ніби війни немає. Я навіть зі священником говорив: розумію, що ненавидіти людей — гріх, але я не можу. Він відповів: насправді дуже важко навчитися хоча б не ненавидіти людей, не кажучи вже про любов. Я намагаюся думати про це.

Іноді мене торкає так, що я хочу прямо зараз поїхати звичайним стрільцем на фронт. Але починає вмикатися здоровий глузд: треба вчитися воювати. Поки що я відпочиваю душею і тілом, потрохи відновлююся, будую вже більш конкретні плани. Після реабілітації повернуся на фронт — я хочу, щоб моя країна була вільною. 

Матеріал опубліковано за підтримки Медіамережі