Читаєте зараз
«Підʼєднували проводи до вух і вмикали струм. Це називалося «подзвонити в Москву». Що відбувалося в катівні, яку знайшли в Купʼянську

«Підʼєднували проводи до вух і вмикали струм. Це називалося «подзвонити в Москву». Що відбувалося в катівні, яку знайшли в Купʼянську

Polina Vernyhor

10 вересня Збройні сили України увійшли в окупований Купʼянськ у Харківській області. Місто перебувало під російським режимом понад шість місяців — за цей час окупаційна адміністрація встигла переробити міські поліцейські відділки під катівні. Журналістка Заборони Поліна Вернигор разом із фотографом Іваном Чернічкіним побували в місті та поспілкувалися з місцевими — майже кожен чоловік, якого вони зустріли, пройшов через катівню за проукраїнську позицію. Заборона розповідає їхні історії. 


«Виховні бесіди»

Невдовзі після звільнення Купʼянська правоохоронці знайшли чергову катівню, яку окупанти облаштували в приміщенні райвідділку поліції (на момент публікації відомо щонайменше про дві великі катівні в місті). За даними Служби безпеки України, там одночасно утримували до 400 людей. На першому поверсі розташовані камери на двох-чотирьох осіб, водночас окупанти вміщували в них більше як по 20 людей. Туди часто забирали через проукраїнську позицію.

Віталій Карпенко, житель села Шевченкове, що за 37 кілометрів від Купʼянська, був одним з арештантів катівні. Колони військової техніки заїхали у Шевченкове 25 лютого. Віталій говорить, що тут було повно росіян. Російські війська поставили керувати селом місцевого коваля Андрія Стрижка (під час контрнаступу ЗСУ він утік до Росії). З перших днів окупації росіяни вишукували незгодних із путінським режимом та відправляли в Купʼянськ на «виховні бесіди». Колаборант Стрижко, який добре всіх знав у селі, допомагав складати списики мешканців із проукраїнськими поглядами.

27 червня до подвірʼя Карпенка приїхала автівка з трьома військовими. Вони поставили чоловіка на коліна, натягнули шапку на очі та заклеїли рота скотчем. Поки один солдат стежив за Віталієм, двоє інших забрали рушницю, яку чоловік зберігав удома (Карпенко працює лісничим), та ключі від машини. 

Одразу після того, як троє військових поїхали у викраденій автівці, до дому Карпенка увірвалося близько 12 солдатів. Вони вдарили його в живіт, зв’язали руки й знову закрили очі та рот. Цього разу будинок обшукували ретельніше — шукали іншу зброю, ножі, гроші й коштовності. Коли дружина Віталія, Ніна, спитала окупантів, чому вони це роблять, ті відповіли, що її чоловік «перейшов декому дорогу» — за тиждень до цього Карпенко вступив у суперечку з колаборантом Стрижком. 

«Мабуть, тьохнуло сердечко, згадав старі образи. У нас не було конфлікту як такого, просто колись посварилися через полювання. Сусіди потім розповідали, що він підʼїхав із солдатами машиною, показав пальцем на мої двері та поїхав. А вони зайшли», — згадує чоловік.

«Подзвонити в Москву»

У Купʼянську його привезли до місцевого відділку поліції та прикували наручниками до лавки у внутрішньому дворі. Так чоловік просидів до вечора. 

Так звана «бесіда» відбувалася у невеликій кімнаті з бетонними стінами. За столом сиділо четверо людей у міліцейській формі «ЛНР». Віталія посадили навпроти й почали розпитувати, кому він погрожував чи нашкодив. Потім — чи не співпрацював із ЗСУ та чим він може допомагати російській армії. 

«Мене запитали, як ставлюся до «спецоперації». Я посміхнувся, сказав: погано, люди гинуть з обох боків. Вони увімкнули струм. Є такий польовий телефонний апарат, який треба крутити. Вони підʼєднували його провідки до мочок вух і вмикали струм. Голову мочили водою, щоб [електропостачання] проходило добре. У них це називалося «подзвонити в Москву». Я казав, що не маю там родичів, а вони повторювали, що все одно треба «подзвонити», — розповідає Віталій. 

Крім катувань струмом, чоловіка били палкою по голові. Кілька разів він непритомнів. Допит тривав близько години.

Винен за спів гімну

Карпенка відвели до камери. Більшість увʼязнених у клітці постійно змінювалися. Найдовше разом із Віталієм сиділо двоє молодих хлопців — один із Куп’янська, другий із Довжанки, Харківська область. Їх затримали за допомогу українській армії. 

Мешканець Купʼянська Андрій, якого журналісти Заборони зустріли поблизу місцевого відділку поліції, також побував у катівні наприкінці липня. Його змушували працювати.

«Якось набридло все те, що тут відбувалося [окупація], випили з друзями й заспівали гімн України. Ми ж українці як-не-як, у мене тут мати похована, тато. Ми заспівали, і нас учотирьох забрали», — розповідає Забороні чоловік.

Його з друзями сильно побили — Андрій говорить, що ребра болять досі. На допиті питали про місцевих активістів та позиції української армії. Потім змушували працювати: будувати блокпости, тягати мішки з піском і щебенем. На девʼятий день прийшли наглядачі та спитали Андрія, чи хоче додому. Так його і відпустили.

Гендерно-нейтральне насилля

У сусідній від Віталія камері сиділи жінки — щонайменше восьмеро. Там була і Юлія. Її затримали на вулиці після комендантської години «ЛНРівці». Жінку питали, чому розмовляє українською, на що вона сказала: «Тому що народилася в Україні». У відповідь її побили, після чого обмотали все обличчя скотчем. Потім — кинули в камеру, де вона провела шість днів.

«У сусідній, четвертій камері був чоловік, якого привезли із села Ківшарівка. Його катували, дуже сильно били, називали сутенером, а він казав, що має жінку й дітей і не причетний до цього. Урешті чоловіка кинули в камеру, а зранку, коли роздавали їжу, знайшли його мертвим», — розповідає жінка.

Увечері в катівні була перезмінка: замість місцевих співробітників поліції, які співпрацювали з окупантами, приходили луганські міліцейські. Щодня з 19-ї години й до світанку Віталій постійно чув катування, а вранці шурхіт — звук тіла, яке тягнуть по коридору. 

Годували увʼязнених двічі на день макаронами з тушкованкою, порція — приблизно 200 грамів. Іноді приносили гостинці від родичів. Дружина Віталія понад три місяці возила чоловіку передачки. Всередину жінку не пускали. Передавати можна було не все: наприклад, не дозволяли сіль, перець, продукти, що швидко псуються, скло, металеві предмети. Багато чого з посилок не доходило адресатам — окупанти забирали частину продуктів собі.

Коли в камері Віталія було не дуже багато людей, вдавалося лягати валетом. Коли вʼязнів стало більше, спали на підлозі в проходах між ліжками. Камера Віталія була меншою — на двох. Найбільше в ній жило шестеро чоловіків.

Втеча

7 вересня увʼязнені в купʼянській катівні прокинулися рано-вранці. Поснідали близько 9-ї години. О 10-й було дуже шумно — привезли місцевого активіста, який нібито здав списки поліцейських, що пішли на співпрацю з окупантами, — з нього знущалися кілька годин. 

О 18-й годині мали давати вечерю, але ніхто не прийшов. Уночі стало зрозуміло, що вже ніхто й не прийде. Вʼязні вибили вікно між камерою та слідчою кімнатою, знайшли там ключі й повідчиняли всі камери. Окупантська адміністрація евакуювалася з міста.

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Institute for Human Science, Відень.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій