Окупанти руйнують промислові міста України. Подивіться на багату архітектурну спадщину Дніпра, що опинилася під загрозою знищення

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин спеціально для Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: Запоріжжя майже щодня потерпає від ворожих атак, Херсон звільнили через понад пів року окупації, Донецьк уже 8,5 років перебуває під контролем окупаційної влади, а Маріуполь після тримісячної облоги захопили — тепер місто виглядає так. Герой нового матеріалу — Дніпро, місто-мільйонник, архітектурна спадщина якого настільки значна й осяжна, що заслуговує на окрему книгу — а, може, і не одну.

Дніпро — одне з найбільших міст України. З середини XIX століття і до наших днів його населення зросло з 22 тисяч людей до мільйона. Офіційна історія міста починається в 1776 році. Тоді воно називалося Катеринослав — на честь російської імператриці Катерини II. Задумане як важливий адміністративний центр, місто вже 1786 року отримало генеральний план, розроблений французьким архітектором Клодом Генуа. Генплан передбачав регулярну структуру забудови (вона значною мірою збереглася й досі) з центром міста на пологій вершині пагорба біля закруту Дніпра. Саме тут мав постати величезний собор, адміністративні та громадські споруди.

Одна з головних міських легенд Дніпра повʼязана з Преображенським собором, який задумали як пʼятинефну базиліку з величезним куполом і портиками коринфського ордера на головному та бічних фасадах. Перший камінь нового собору заклали ще за життя Катерини II, проте через початок війни з Туреччиною та смерть імператриці далі фундаменту справа не пішла.

Храм зрештою спорудили у 1830 році у властивому тому часу стилі класицизму. Проєкт архітектора Андреяна Захарова виявився в шість разів меншим за оригінальний, через що в місті виникла легенда про величезний невтілений собор. Мовляв, він мав бути більшим за Собор Святого Петра у Римі, хоча оригінальний проєкт порівнювали з папською базилікою Сан-Паоло-фуорі-ле-Мура в Римі.

Один з найбільш упізнаваних символів Дніпра — готель «Україна», також відомий як будинок Хреннікова — катеринославського мільйонера і популяризатора української культури, на замовлення якого будинок і було зведено 1913 року. Сьогодні готель «Україна» вирізняється на тлі інших будівель орнаментальними вставками, вишуканими фронтонами і трапецієподібними вікнами. 

Проте раніше він мав ще більше цікавих елементів. 

Багатоярусний дах будинку, оздоблений червоною черепицею, мав пʼять веж, з яких деякі були чотирикутними та багатоярусними і мали шпиль на кінці. Центральний купол був інакшим: грушеподібну вежу прикрашав майже двометровий флюгер із зображенням двобою козака зі шляхтичем.

У 1943 році будинок згорів, і відновили його вже у 1950-х. Та якщо фасад зберіг автентичний вигляд, дах зрештою змінили: наріжна башта отримала вигляд чотирикутного шатра з годинником, а решту башт не відновлювали, закінчивши їхню вісь бароковим фронтоном, що гарно поєднався з оформленням вікон четвертого поверху.

Інший цікавий приклад архітектурної спадщини Дніпра — театр-клуб Громадського зібрання (Воскресенська, 6), побудований протягом 1911–1913 років за проєктом архітектора Олександра Гінзбурга. Сьогодні тут розташована філармонія, а сама будівля має статус архітектурної памʼятки національного значення.

І хоча архітектора Гінзбурга вважають родоначальником протоконструктивізму, його театр-клуб став одним з найкращих прикладів модерну в Україні і буквально випередив свій час. Майже повна відсутність декорацій та геометризована форма будівлі тут поєднані з вертикальним ритмом, заданим рядом вузьких вікон — це справляє враження промислової будівлі. Не знаючи історії будівництва, філармонію можна помилково прийняти за споруду 1960–1980-х років.

Міжвоєнна доба

Протягом 1923–1939 років населення міста зросло вчетверо — зі 126 до 526 тисяч осіб, що очікувано спричинило великі обсяги нового будівництва. За архітектуру того періоду відповідала плеяда молодих і талановитих спеціалістів, що тоді працювали в Дніпрі.

Так, руці архітектора Олександра Красносельського належав проєкт робітничої поліклініки на вулиці Щербаня, 1 (1924–1927 роки будівництва). Заклад називали Палацом охорони здоров’я та Палацом профілактики — причому не лише через пафос радянських 1920-х, а ще й тому, що будівля дійсно мала палацову архітектуру.

Споруджена в стилі неоренесансу, поліклініка має два бічні ризаліти, завершені апсидами, а головний вхід оформлено у вигляді ніші з двома колонами, обабіч якої розташовані два портики, що спираються на рустовані колони.

Сьогодні ж будівля вже кілька років як стоїть закинута — вона не має даху і поступово руйнується.

Крім робітничої поліклініки, Красносельський також відповідальний і за протоконструктивістський Палац праці, також відомий під назвою Палац Ілліча на проспекті Нігояна, 47 (1932 рік побудови). В 1990-х будівля перебувала в занепаді, та з 2017-го нові власники трохи причепурили фасад, який, втім, уже почав руйнуватися.

З приходом сталінської доби в середині 1930-х функціональність архітектури конструктивізму замінює класицизм. Архітектори починають застосовувати класичні декорації, використовують скульптуру тощо.

Зростання населення в цей період насамперед пов’язане з розквітом промисловості. Нові підприємства вимагали робочих рук, однак пропозиції житлового будівництва не відповідали підвищеному попиту. Тож переважну більшість заводського житла складали гуртожитки й бараки, рідше — багатоквартирні будинки. І, на відміну від керівництва підприємств, яке селили ближче до центру, житло робітників географічно тяжіло до виробництва.

Схожа тенденція і з будинками залізничників, які іноді зводили просто вздовж колій. Натомість житло для керівників так само споруджували в центральних частинах міста. Один з прикладів такого номенклатурного житла — триповерховий 12-квартирний будинок управління залізниці авторства архітектора Леоніда Ройтера (Вінниченка, 5). Двосекційна споруда має великі вікна, чим нагадує урядові житлові будинки Києва 1934–1935 років.

Повоєнна відбудова

Після Другої світової війни архітектура Дніпра розвивалася в напрямі ансамблів, площ і магістралей. Головним в цій ієрархії став проспект Яворницького (в минулому — Карла Маркса), де облаштували дві ключові площі — Вокзальну та Центральну.

На Вокзальній площі сьогодні немає жодного будинку, старішого за початок 1950-х — її реконструювали повністю та, зокрема, збільшили і змінили форму з трикутної на Т-подібну. Зруйнований під час війни вокзал 1951 року замінили новою будівлею авторства архітекторів Олексія Душкіна та Ірини Потрубач. В центральній частині вокзалу звели арку з портиками коринфського ордера, а вертикальним акцентом споруди зробили дві пласкі башточки.

До ансамблю Вокзальної площі також належать кілька будинків авторства архітекторів Дмитра Щербакова, Івана Заїченка та Володимира Зуєва. Проєкт останнього — семиповерховий будинок в південній частині площі — 1956 року отримав архітектурну премію.

Центральну площу натомість оформили зі значним відступом від лінії забудови. Очолила композицію площі будівля Міністерства Чорної металургії УРСР, до якої вели монументальні сходи з клумбами. Через радянську боротьбу з надмірностями попередні проєкти будівлі з баштами та вежею так і не реалізували, тож зрештою її звели без усіх декорацій в аскетичному вигляді.

Частину нових будинків вздовж проспекту Яворницького зводили на місці пошкоджених через війну будівель, які вирішили не відбудовувати. Інші реконструювали зі зміною стилю та збільшенням кількості поверхів. Нове будівництво було переважно пʼяти-семиповерховим. Будинки на проспекті Яворницького оздоблювали декорованими карнизами, фронтонами, еркерами та наріжними башточками.

Один з найцікавіших в ансамблевій забудові — перетин проспекту з вулицею Харківською, а також будинки у дотичних кварталах. Це, зокрема, житлова будівля індустріального технікуму (проспект Яворницького, 44) авторства архітектора Володимира Ковалевича. Пʼятиповерховий будинок має наріжне підвищення до шести поверхів — це його композиційна вісь. Фасад прикрашають ліпні модульйони, іоніки та зубці, а над карнизом облаштована парапетна огорожа з тумб і балясин. Щоправда, наприкінці 2000-х згори споруди надбудували незграбну мансарду, що негативно вплинуло на сприйняття будинку в ансамблі.

1951 року на проспекті Яворницького, 46 звели пʼятиповерховий житловий будинок заводу металоконструкцій імені Молотова (архітектор Дмитро Жигалев, головний інженер — Іван Бердюков). На першому поверсі будівлі розташовані магазини, її потинькований фасад прикрашають ліпні деталі. Центральна частина має підвищення з вікнами-ілюмінаторами технічного поверху. Бічні крила будинку також пʼятиповерхові, але не мають високої стіни технічного поверху, що підкреслює домінантну роль орієнтованої на проспект частини будинку.

Навпроти, на проспекті Яворницького, 55, цілий квартал займає будинок Дніпропетровського заводу металургійного обладнання — композиційна відповідь будинку №46. Зведений у 1953–1954 роках за проєктом архітектора Олега Петрова, він має фасад, прикрашений скульптурою, логотипами заводу та численними декоративними елементами. Центральна частина будинку підвищена з шести до восьми поверхів. По вісі кварталу він раніше мав проїзну арку, пізніше забудовану магазином.

«Південмаш»

Поява в місті Південного машинобудівного заводу імені Макарова спричинила розбудову селища Нижнє, що тяжіло безпосередньо до ракетного підприємства. Проєктували його на замовлення Міністерства оборонної промисловості — причому не в місцевому Облпроєкті, а в московському Містобудпроєкті. Дво-триповерхові будинки отримали схожий вигляд, а їхні фасади обличкували силікатною цеглою і бетонними блоками.

Віссю селища стала вулиця Робоча, перспективу якої закінчує заводоуправління «Південмашу». Центром композиції став перетин вулиць Робочої та Криворізької, де 1952 року за проєктами архітекторів Яковлєва й Акімова звели два чотириповерхові будинки з виразними наріжними баштами (Робоча, 178 і 99). Розташовані вздовж магістралей чотириповерхові секції будинків мають вертикальний ритм з трьох пілястр та трьох циліндроподібних обелісків на даху. Той самий прийом повторюється і в деяких сусідніх будинках кварталу.

Сусідні квартали селища почали зʼявлятися вже 1953 року. Вздовж вулиці Робочої забудова була парадною, з чотири-пʼятиповерховими будинками, а вглибині кварталів та на другорядних вулицях — типовою, дво-триповерховою. Цю частину вулиці також проєктує московський Міськбудпроєкт (архітектори Яковлєв, Єрьоміна).

Крім житлової забудови, тут також звели Палац культури машинобудівників (Робоча, 166). Відкритий 1956 року, він, навіть попри початок боротьби з надмірностями, отримав монументальну аркаду, орнаментальний фриз і скульптури на даху.

Лівий берег

Дніпро, як і Київ, традиційно розвивався на правому березі Дніпра. Проте наприкінці ХІХ — на початку XX століття на лівому березі виникла низка промислових підприємств з окремими поселеннями — нечисленними, хаотичними і переважно одноповерховими. Та вже в перші радянські роки лівий берег почали планувати як повноцінне міське середовище з багатоповерхівками, широкими магістралями та ансамблями площ.

Одним з перших у 1930-х почали зводити селище Червоний металіст з три-чотириповерховими будинками. За часів Другої світової війни від селища залишилася тільки споруда школи (Слобожанський проспект, 36), побудована 1935 року за проєктом архітектора Гамзе.

Наприкінці 1940-х Червоний металіст почали відбудовувати, і головною в ієрархії простору стала магістраль Слобожанського проспекту, де, зокрема, зʼявився квартал заводу метизних виробів. На місці ж довоєнної забудови зводили пʼятиповерхові, а пізніше і девʼятиповерхові будинки.

Іншим осередком забудови стало житло Вагоноремонтного заводу, за проєктування якого на вулиці Універсальній відповідав архітектор Делант (1935 рік). А наприкінці 1940-х розпочалося житлове будівництво на Мануйлівському проспекті (колишня вулиця Шосейна), де за проєктом Павла Завалинича спорудили квартал між вулицями Радистів, Маріупольською та Провіантською.

Створювали на лівому березі і культурну інфраструктуру: 1978 року на замовлення Трубопрокатного заводу побудували палац культури «Металург» (проспект Петра Калнишевського, 27). Будівля стала композиційним центром — вона закінчує перспективу вулиці Калинової, а поруч розташовані площа і сквер. Фасад палацу прикрашає монументальне панно із зображенням робітників-металургів.

Лівий берег також має архітектурно оформлену набережну на вулиці Маршала Малиновського. Тут протяжні девʼяти-десятиповерхівки чергуються з Т-подібними у плані 16-поверхівками. Разом вони утворюють композицію, що потрапляла на численні листівки.

Набережна Дніпра

Доба модернізму, крім нових житлових масивів, збагатила Дніпро низкою знакових міських споруд, орієнтованих на сприйняття з боку води.

Ідеї оформлення набережної правого берега сягають ще міжвоєнної доби, але тоді мова йшла про облаштування шосе з трамваями та озелененими тротуарами. У 1950-х набережну планували забудувати виразними житловими будинками з баштами, які б створювали ефектний вигляд з боку річки. Проте до її архітектурного оформлення дійшли лише у 1970-х.

Першою знаковою спорудою став ресторан «Поплавок», побудований 1976-го за проєктом архітектора Сергія Брусова прямо на воді (Січеславська набережна, 7). З’єднаний з набережною пішохідним містком завдовжки кількадесят метрів, він відкриває відвідувачам панораму, схожу на вигляд з корабля. Ресторан має футуристичну форму летючої тарілки та широкі вікна в бік Дніпра. Початково «Поплавок» був розрахований на 100 місць взимку та 170 влітку завдяки відкритій терасі. Пізніше її перебудували на повноцінний поверх, що змінило форму будівлі та зробило її візуально важчою.

Інша видатна споруда набережної — побудований 1980 року цирк на 2000 місць авторства архітектора Павла Ніренберга (Січеславська набережна, 33). Вперше в СРСР тут застосували шатрове покриття зі збірних залізобетонних елементів, що формою нагадує брезентове шапіто. Підвісна стеля в залі являє собою вигнуту металеву решітку, яка повторює форму купола і приховує технічне обладнання.

В єдиному ансамблі з цирком 1985-го спорудили житловий будинок циркових артистів (архітектор Олег Хмона). Це яскравий приклад бруталізму з виразною пластикою фасадів. Вулиця, на якій стоїть будинок, названа на честь архітектора Ніренберга — автора цирку та деяких інших знакових будівель доби модерну.

У продовженні розвитку архітектурної композиції набережної побудували річковий вокзал (1982 рік, автор проєкту архітектор Веснін). Схожа на лайнер будівля стала сенсацією серед містян. Вокзал не мав традиційної орієнтації вздовж берега — його звели перпендикулярно набережній з виступом на річку Дніпро. Портовий простір на схід від вокзалу планували перетворити на пішохідну набережну, але так цього і не зробили. З 1990-х вокзал перебуває в занепаді.

Домінантою набережної мав стати готель «Парус», ефектно розташований між річковим вокзалом та «Поплавком». Архітектори Зуєв, Товстик і Тернопольский разом з інженером Медгаузом розробили проєкт 28-поверхової будівлі майже на тисячу місць з динамічним модерністським силуетом: її наче здувало вітром в бік води. 

Готель споруджували на намитому ґрунті, його сваї спиралися на гранітний щит. Для базових колон нижніх 15 поверхів вирішили використати сталь особливої міцності, що спеціально замовляли на маріупольській «Азовсталі». Проте через брак фінансів будівництво «Парусу» розтягнулося на 20 років і так і не було закінчене. Після 1995 року, коли проєкт заморозили, споруду кілька разів виставляли на торги з умовою добудови. Та зрештою на початку 2023 року мер Дніпра Борис Філатов постановив знести цю виразну модерністську будівлю.