У 2020 році правозахисники зафіксували понад 100 випадків нападів і переслідувань громадських активістів та активісток в Україні. Найнебезпечнішим видом активізму називають захист прав людини в ЛГБТ-спільнотах. Незважаючи на реформу Національної поліції, яка триває понад сім років, практично жоден напад на ЛГБТ-персон не розглядається як злочин на ґрунті ненависті. Рідкісним винятком стало недавнє рішення суду у Львові: там до чотирьох років ув’язнення засудили місцевого жителя, який разом з «напарниками» напав на двох чоловіків через те, що ті виглядали як геї. В обвинувальному акті було вказано гомофобний мотив нападу. Спеціально для Заборони Микита Будник розбирається, чому поліція не захищає постраждалих і не намагається розслідувати такі напади.
«Реформа не змінила систему»
Антон Снєжков працював інспектором патрульної поліції Києва з 2015-го до 2019 року. Він вважає, що поліцейські неоднозначно ставляться до ЛГБТ-спільноти, а більшість з них не розуміють значення абревіатури. Багато хто сконцентрований тільки на тому, щоб вийти на роботу і повернутися додому. Коли Антон працював у Києві, він неодноразово стикався з упередженнями з боку поліцейських щодо місцевої гей-спільноти.
«У Києві [напади на ЛГБТ] відбуваються часто, — каже Снєжков Забороні. — Одного разу на Бессарабці скінхеди побили і порізали ножем молодого чоловіка, який одягався як дівчина. Перехожі допомогли їх затримати. У відділенні поліції нападники не змогли пояснити своїх мотивів — для них людина просто «якась не така». Або одного разу співробітники поліції зупинили машину, за кермом якої була дівчина, а в документах ідентифікувалася як чоловік. У поліцейського це викликало регіт і тупу посмішку, після чого він поскидав фото документів у внутрішні чати поліцейських, виставляючи це на загальне обговорення».
Антон Снежков
На думку Антона, одна з причин гомофобії в поліції — розрив у сприйнятті проблеми у різних поколінь співробітників правоохоронних органів.
«За моїми спостереженнями, в райвідділах ситуація ще гірша, — каже він. — Там працюють старі міліціонери, яким складно пояснити, що таке ЛГБТ. У них це тільки викликає насмішку, і я не здивуюся, що з цієї причини справи реєструють просто як хуліганку. У патрульній поліції працюють в основному більш-менш молоді хлопці, вони розширюють кругозір і намагаються щось зрозуміти. Коли 2015 року ми починали реформу, у нас були моменти з підготовки поліції: був курс толерантності і стресостійкості. Ми дискутували, було цікаво. Але важливо розуміти, що на ці тренінги потрапляють не всі поліцейські, не завжди керівництво може відпустити зі служби на тренінг. Туди потрапляють обрані».
Колишній патрульний вважає, що про толерантність до ЛГБТ-людей поліцейські думають в останню чергу: «Вони думають, як би рідше викликали на справи і як більше заробити».
Традиція понад законом
Керівниця громадської організації «Захист прав дітей» Зоя Мельник працювала в Національній поліції з 2015-го до 2019 року і вважає, що гомофобія в поліції поширена так само, як і загалом у суспільстві.
«Поліція не виправдала моїх надій: низький рівень освіти, більшість людей не навчені, — каже Мельник Забороні. — Люди в органах регулярно стикаються з вигоранням і апатією. Усьому винен ненормований графік і відсутність нормального відпочинку. Особливо коли у свій вихідний поліцейському доводиться їхати охороняти якісь прайди, ставлення до подій відповідне. Може, в органах і є люди, які підтримують ЛГБТ, але вони бояться це озвучити. Також усередині поліції існує культура солідарності. До яких дій не вдавалися б поліцейські, вони будуть захищати одне одного, навіть якщо хтось із них лояльний до ЛГБТ».
Зоя Мельник
Важливою стороною під час розслідування залишається публічність справи і відкритість самих поліцейських. Без неї, на думку Зої, ситуація навряд чи зміниться на краще.
Правоохоронці захищають учасників «Прайд ходи» в Одесі, 2021. Фото: Гіманов Олександр / УНІАН
За її словами, у правоохоронних органах керуються не законом, а юридичною традицією. Тому домогтися того, щоб поліцейські відкрили кримінальну справу за фактом нападу на ґрунті ненависті, дуже складно.
«Тільки за контролю правозахисників і активістів насилу, але можна змінити систему на краще, — говорить Мельник. — Але наївно очікувати, що якийсь слідчий по своїй волі почне захищати ЛГБТ. На це впливає багато факторів: гомофобія, внутрішні переконання, токсична маскулінність в органах. Навіть серед військових є відкриті ЛГБТ-активісти, а в поліцейському середовищі я ще таких не зустрічала».
Позиція керівництва і політична воля — це основні чинники, що формують думку співробітників правоохоронних органів, вважає колишня поліцейська.
«Ієрархія в поліції вибудувана так, що позиція керівника впливає на багато процесів усередині структури, — говорить вона. — Підлеглі можуть говорити все що завгодно, але вони будуть підкорятися. Тому якщо проводити якісь зміни, потрібно починати саме з керівництва. Від керівника залежить не все, але дуже багато. Він може створити такий психологічний клімат у колективі, в якому гомофобія буде ганебною. А коли керівники самі відкрито проявляють свою гомофобію, це погіршує стан справ».
«Нічим не можемо допомогти»
За 2020 рік на київському Подолі сталося мінімум сім нападів, об’єднаних гомофобними, ксенофобними та іншими мотивами ненависті — і жоден з нападників не був покараний. У київській поліції Забороні вже говорили, що головна проблема — у відсутності законодавчих заходів: слідчі нібито не мотивовані розслідувати злочини на ґрунті ненависті, тому кваліфікують такі напади як хуліганку.
Андрію Леонову 20 років, він артист і активіст, який ідентифікує себе як демісексуального гоморомантика. Андрій регулярно виступає на заходах, присвячених підтримці ЛГБТ-спільноти — наприклад, був перформером на «Рейвах Прайді» під Офісом президента. У розмові з Забороною він каже, що незабаром після цього виступу його особисті дані опинилися в телеграм-каналах праворадикальних груп, таких як «Катарсис». У поліцію він не звертався, оскільки не довіряє правоохоронним органам: він уже встиг переконатися в тому, що захищати таких, як він, не стануть.
«Одного разу після школи я йшов разом з подругами по вулиці, і до мене підійшла група «правих» бритоголових хлопців у спортивних костюмах з кількома дівчатами, — вони підставили мені ніж до горла і взяли в кільце, — розповідає Леонов. — Після цього повалили мене на землю і почали бити ногами. Я кликав на допомогу, відгукнулося кілька людей. Я вже був у синцях і саднах, але ми вирішили не звертатися в лікарню, а відразу викликати поліцію. Коли нас відвезли до відділення, я повторював історію події поліцейським, але це була розмова «в одні ворота». Через знайомих я дізнався, що нападники були з так званого угруповання «Модний вирок», яке було активне у 2014–2016 роках».
Андрій Леонов
Через два тижні, згадує Андрій Леонов, ті ж люди чатували на нього біля одного з київських торгових центрів: «Вони погналися за мною, я звернувся до охорони, але ті не допомогли. Я вирішив зателефонувати в поліцію, сказав, що ті, хто напав на мене два тижні тому, зараз мене оточили і погрожують, на що мені відповіли: «Але вони ж вам ще нічого не зробили? Нічим не можемо допомогти».
Противник Маршу рівності біля поліцейського авто, 2021. Фото: Pavlo_Bagmut/ Ukrinform/Barcroft Media via Getty Images
«Ти підорас чи не підорас?»
19-річний Кирило Самоздра влітку 2020 року перебрався до Києва з окупованого проросійськими бойовиками Луганська, щоб навчатися в Києво-Могилянській академії. У рідному місті, розповідає він Забороні, його переслідували за те, що він досліджував обставини життя ЛГБТ-спільноти в окупації, тому він змушений був виїхати. Зараз Кирило входить до організаційного комітету «КиївПрайду».
У листопаді минулого року Самоздра вивісив райдужний прапор на підтримку ЛГБТ на балконі в кімнаті свого гуртожитку. За його словами, прапор провисів спокійно два тижні, поки в житловому відділі не почали обурюватися і погрожувати, що виб’ють двері в кімнату і заберуть прапор. Після розголосу в соціальних мережах про ЛГБТ-прапор, за словами Кирила, дізналися праворадикали і почали йому телефонувати, публікувати особисті дані в телеграм-каналах і погрожувати. Студент написав заяву в поліцію про розголошення особистих даних і погрози насильством, але справу не завели.
«Минуло кілька тижнів, і в центрі міста [на Хрещатику] до мене підійшли двоє людей, почали ставити запитання на кшталт «ти підорас чи не підорас?», — згадує Кирило Самоздра. — Я ігнорував їх, і після цього один з них ударив мене по обличчю. Поліція не приїхала».
Після цього випадку студент разом з адвокатом написали заяву в поліцію, але просування в розслідуванні немає. Самоздра вважає, що інцидент зафіксували камери спостереження, проте слідчі чомусь не використовують цю можливість, щоб дізнатися, хто нападав.
Кирило Самоздра
У вересні цього року під час прайд-місяця 15 громадських організацій підписали маніфест «КиївПрайду», один з головних пунктів якого — встановлення відповідальності за злочини, вчинені на ґрунті ненависті.
Марш рівності, Київ, 2021. Фото: Pavlo Gonchar/SOPA Images/LightRocket via Getty Images
«Поліція не реагує на гомофобні злочини, тому що в законі це не закріплено, — упевнений Самоздра. — Законопроєкт про боротьбу з дискримінацією допоможе вирішити купу проблем».
Матеріал підготовано за підтримки Школи журналістики Бориса Нємцова
