«Він згадував, як медитував у камері». Помер релігієзнавець Ігор Козловський, якого два роки утримували у в’язниці «ДНР». Ось його некролог

У ніч з 5-го на 6 вересня від серцевого нападу помер відомий релігієзнавець, професор та історик Ігор Козловський. У некролозі випускова редакторка Заборони Катерина Гладка, яка була знайома з Козловським особисто, розповідає, як знання з буддизму, ісламу й християнства допомогли йому вижити у в’язниці, як він медитував у крихітній камері та чому вважав, що був боржником любові. 

Останнє, що я могла подумати, — це те, що писатиму про Ігоря Козловського за таких обставин. З людьми як він, для яких життя є найбільшою цінністю, смерть важко уявляється поруч. Він багато говорив про її значення і, мабуть, не боявся. Смерть — учитель, нагадування, як саме ми живемо.

У січні 2016-го він вийшов у двір свого дому в Донецьку й більше не повернувся. У місті він лишався через одного зі своїх синів, який мав синдром Дауна і був прикутим до коляски. Треба було організувати його транспортування до Києва з уже окупованого Донецька. Та натомість стався полон, а сина вивезли вже без батька.

Тоді розпочалася велика кампанія #FreeKozlovskyy на підтримку його звільнення. Як він уже потім зрозумів, томи фейкової справи, розпочатої владою «ДНР», на нього зліпили з доносів. Козловський упізнав за цитуваннями в справі, що це був хтось із його колишніх студентів з Донецького університету — це видали уривки діалогів, дуже конкретні висловлювання й промови з його лекцій. Як наслідок сфабрикованої справи — майже два роки в нелюдських умовах, тортури та пряма загроза життю. Біблійна історія про Юду made in Donetsk. 

Уперше я почула про Козловського ще до Революції гідності, а вже у 2013-му, вступаючи на магістратуру до Українського католицького університету (УКУ), отримала в подарунок від іншої абітурієнтки його книгу — це була праця про значення священного звука «Ом». Пізніше я працювала в одному друкованому журналі, і ми з редакторкою вирішили написати великий матеріал про Козловського. Так я вперше побачила, яка неохопна мережа його учнів різних конфесій була розкидана по Україні та за її межами. Він навіть мав контакти з королівською родиною Саудівської Арабії, але, як тоді мені пояснив інший його учень, муфтій Саїд Ісмагілов, мусульмани не могли підтримувати Козловського публічно, оскільки це загрожувало б його життю через «знайомства з терористами» (бо саме так сприймали мусульман бойовики «ДНР»). Та я ніколи не забуду очі Саїда, як він переживав, щоб його вчитель вижив.

Ми зустрілися з Ігорем Анатолійовичем уже після його звільнення у 2017 році. Зусиллями багатьох людей його внесли до списку на обмін. Наша зустріч була тим випадком, коли ви формально знайомитеся вперше, а відчуття, що зналися роками. Зрештою, цей зв’язок зробив мене його ученицею.

Пам’ятаю, як після короткої реабілітації він почав проводити зустрічі, лекції, інтерв’ю, читати вірші, хоча далеко не кожен має сили й бажання спілкуватися після того, що трапилося з ним. Але ми бачили його таким спраглим до живих теплих обіймів, до обміну, до множення любові, яка не знаходила виходу майже два роки. «Я боржник любові», — часто повторював Ігор Козловський. І це формулювання дуже точне. Згодом він  пояснював, що любов усіх тих, хто його чекав і допомагав, витягнула його, тож тепер він має віддати «борг». І він віддавав.

Спектр того, що він знав і чим ділився, сягав від древніх знань з йоги, медитації, аюрведи аж до історії культур і релігій. Він був ще з того покоління вчителів, які багато чого знали напам’ять, були носіями усної традиції. І ці духовні знання не були просто теорією, вони допомогли йому вижити в найскладніший період. В одній з наших розмов Ігор Анатолійович розповідав, як практикував медитативні техніки та асани у в’язничній камері. Він казав, що по пораду до нього приходили не тільки репресовані полонені, а проросійські мешканці так званої «ДНР», ті, кого свої ж кинули в підвал. І він мав цю здібність — говорити з ними попри ідеологічну прірву, бачити за нашаруваннями особистості їхні заховані під страхом і непроявлені світлі риси. Так у в’язниці він дістав прізвисько Священник.

«А далі нас, усіх політв’язнів, кинули в камери смертників — це камери-одиночки. Де простір абсолютно обмежений, я дістаю двох стін руками, отак. І все. Лише крок можна зробити, далі — дірка в підлозі. Вгорі — розбите віконце. І ти не можеш узагалі пересуватися, ти повністю ізольований від світу, ти один. Немає взагалі жодних звуків. З дірки в підлозі періодично піднімається каналізація. Вони не чистять… Тож піднімається каналізація, затоплює всю підлогу. А потім вилазять щури… І ти, щоб залишитися людиною, говориш до них. Я читав лекції щурам. Щоб чути голос. Щоб вербалізувати свої думки, щоб я ці думки чув. Тому що, коли ти вербалізуєш, чуєш текст, який народжується, ти залишаєшся людиною», — згадував неодноразово Ігор Козловський уже на волі.

Окрім десятка регалій, обов’язкових для переліку праць і статей, найголовніше, що він лишив, — це любов. Я думаю, вона в його учнях, в мені. 

Лауреатка Нобелівської премії, голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук згадувала, як одного разу Козловський написав їй важливі і для мене слова: «Справжня любов повинна тебе збагачувати, а не знесилювати. […] Цінуй розлуку як певний стан твоєї любові! Не викреслюй цього зі свого життя. Горювання — також інструмент нашого зростання».