4 листопада головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова в київському клубі 32JazzClub жартуватиме — ви не повірите — про ІДІЛ. А ще Катя презентує свою книгу «Прощавай, «Ісламська державо»: лишається тільки майбутнє» (якщо ви ще не прочитали її, зробіть це обов’язково — ось тут ми розповіли чому!). У зв’язку з цим редакція Заборони зібрала свої найулюбленіші стендапи — щоб ви не думали, що ми можемо писати тільки на сумні теми. Тут і британець з ямайським корінням Джамалі Меддікс, і білорус Сергій Усович, і американець Бо Бьорнем, і навіть наша рідна Вєрка Сердючка (так-так, ви все правильно прочитали). Швидше вмикайте!
Катерина Сергацкова, головна редакторка Заборони
Джамалі Меддікс — «Ненавидь ближнього свого»
Джамалі Меддікс — британець з грецьким і ямайським корінням. У своїх стендапах він розмірковує про радикалізм і тероризм, крайні форми прояву ненависті і спроби вибудувати взаєморозуміння між дуже різними людьми. У 2016 році він став зіркою документального шоу телеканалу Viceland — Hate Thy Neighbor («Ненавидь ближнього свого»): він приїжджав у різні країни, де поширений расизм, і інтерв’ював адептів груп ненависті.
Наприклад, восени 2016-го він приїжджав в Україну і побував на тренувальній базі «Азову» в Харкові, де тодішній лідер місцевого осередку ультраправого азовського руху Олег Ширяєв учив його метати ножі. Також він відвідав фестиваль «Повстанець» у Черкасах, у якому брало участь кілька тисяч людей, частина з них зигувала під виступи ультраправих музикантів, а Джамалі підходив до декого з них і запитував, чи вважають ці люди себе расистами — і вони відповідали ствердно. Репортажні кадри в цій документальній серії міксуються з виступом Джамалі Меддікса в клубі в Лондоні — і він переводить свої враження від побаченого в площину жарту, хоча те, що він побачив, зовсім не смішно.
Наталі Паламідес — «Нейт. Театр одного актора»
Наталі Паламідес — стендап-комедіантка і перформерка з Піттсбурга, США. Вона знімається в комедійних фільмах, озвучує кіно, веде подкаст-шоу, робить стендап — і постійно жартує про випадковий секс, дивний секс, незручний секс і взагалі будь-який секс (але і не тільки секс). У її першому стендап-шоу «Нейт» на Netflix вона зображує грубого мужика, який розповідає про свої сексуальні пригоди, і знущається з глядачів просто в залі (багато з них не в курсі, на що вони підписалися, прийшовши на шоу). При цьому Наталі неймовірно талановито і легко перевтілюється в інших персонажів і заманює глядачів у свій перформанс. У її поле зору регулярно потрапляють фемінізм, проблеми з рівністю і недосяжна любов між людьми.
Юліана Скібіцька, заступниця головної редакторки
Юля Ахмедова — «Де знайти хлопця»
Юля Ахмедова — велика зірка російського стендапу, причому не суто жіночого, як люблять зазвичай говорити, а стендапу загалом. Минулого року журнал Glamour назвав її «жінкою року» і «супержінкою російського стендапу». Відзначили, зокрема, її тур «Ні харасменту» російськими містами. Юля дійсно ніби дала жіночому стендапу нове обличчя — це не про мізогінні жарти, не про нездатність блондинок влаштуватися в житті, не про те, що без чоловіка ти ніхто. Це про впевнену в собі жінку, яка знає свої права і не збирається від них відступати. А цей стендап — з тих часів, коли Юля тільки починала свій шлях до «супержінки».
Денис Чужий — «Другорядний персонаж»
Я обожнюю Дениса Чужого, це мій улюблений стендапер. Його відмінна ознака — непроникне обличчя, з яким він розповідає жарти, і деякі особливості зовнішності: наприклад, темні кола під очима, які створюють ілюзію «вічно втомленого хлопця» (він, до речі, жартує про це!). Гумор Чужого дуже іронічний, інтелігентний і життєвий. Слухаючи його, ніби сама рефлексуєш на тему тих самих питань — недарма ми ровесники. А ще Чужий веде кілька авторських програм (неймовірно смішних!) — наприклад, озвучує крінджові коментарі з «Однокласників» або оглядає погані книги.
Вєрка Сердючка — «Як треба пити»
Так, так і ще раз так. Я вважаю, що Андрій Данилко — максимально недооцінена постать в українському гуморі. Його «СВ-шоу» — досі єдиний вдалий приклад українського лайтнайт-шоу, а розвивати український стендап він почав, ще коли цього слова в Україні і не знали. Цей монолог давно розібраний на цитати, легендарне «ні-ні-ні, я пити не буду» пішло в народ на століття. Рекомендую всім переглянути, щоб зловити гострий напад ностальгії — а потім можна і виступ на Євробаченні ввімкнути.
Світлана Степанчук, редакторка
Ханна Гедсбі — «Нанетт» і «Дуґлас»
Два спешли австралійки Ханни Гедсбі вийшли на Netflix з різницею в рік. Перший — «Нанетт» — був її прощальною сповіддю. Гедсбі, відкрита лесбіянка і персона з аутизмом, заявила, що йде зі сцени, тому що більше не може укладати своє життя із сексуалізованим насильством, нападами на ґрунті гомофобії та ненавистю до себе в рамки сетапу і панчлайну. Вона забила на правила стендапу і протягом години розповідала свою історію без приховування. Сміх глядачів змінювався то гробовою тишею, то сльозами. У підсумку «Нанетт» стала великою подією (хоч її і люблять покритикувати, мовляв, «не смішно!»), а сама Гедсбі передумала кидати комедію.
«Дуґлас» уже більше схожий на традиційний стендап, але і тут комікеса вивернулася і з порога виклала глядачам усі теми, про які жартуватиме. У підсумку вийшли не спойлери, а, скоріше, чеховські рушниці, які стріляли одна за одною впродовж наступної години, а у фіналі вибухнули колективним залпом. Сама Гедсбі — ще та майстриня сторітелінгу і вибудовує свої історії так, що ти або відчуваєш катарсис зі сльозами на очах, або не можеш вгамувати свій регіт.
Іван Усович — «Ще один день»
Перший великий концерт білоруса Усовича — це півторагодинна рефлексія на доросле життя з його рутиною, яка, як багато разів сказане слово, з кожним новим повторенням втрачає свій сенс. Усович у своїй сумній манері мовлення, такій співзвучній з його втомою від життя, препарує речі, які ми звикли робити на автоматі — від прання і готування до вечора в компанії серіалу і плати за оренду житла. Місцями ця комедія викликає тільки смішки, але є там і шедеври, один з яких завершився для мене пролитою на ноутбук чашкою кави. Той випадок, коли хотілося б послухати коміка наживо, щоправда, сам Усович позбавив українців цієї можливості через один-єдиний виступ у Криму. Ех, Іване!
Бо Бьорнем — «Вдома»
Беззаперечна стендап-подія 2021 року. Обличчя американської музичної комедії Бо Бьорнем вирішив повернутися до стендапу після кількох років затишшя. Він відмовився від живих виступів через панічні атаки, які ловив просто на сцені, і зрозумів, що знову готовий виступати перед людьми акурат на початку 2020 року. Що було далі — можна легко здогадатися. Підліковане ментальне здоров’я знову опинилося в зоні ризику, і, щоб — цитата — не пустити собі кулю в лоб, Бьорнем вирішив зробити своє шоу наодинці. У «Вдома» він сам собі режисер, сценарист, монтажер, майстер по світлу і сценографії. А свіжі номери за темами варіюються від критики капіталізму і білих цисгетерочоловіків до рефлексій на тему власної депресії. Щоб не плакати, він співав і сміявся — хоч і зовсім без сліз не обійшлося. Персонам з депресивними станами в анамнезі дивитися обережно — у своїй депресії комік суперпродуктивний, тому дуже легко в порівнянні відчути себе «великим мішком лайна», як сам Бьорнем говорить про свій досвід у треку Shit.
Рома Губа, журналіст Заборони
Сергій Орлов — «Генетична провінція»
Сергій Орлов — комік, родом з далекого північного селища Депутатське, пізніше переїхав до Москви. Виходець з російської глибинки, який жартує про реалії провінційної Росії — бідність, пияцтво й труднощі взаєморозуміння в суспільстві. Крім того, він автор класного ютуб-журналу «СУП» про поїздки по Росії зі стендапом.
Ще Рома теж рекомендує вам до перегляду стендап Дениса Чужого «Другорядний персонаж», і ні, це не тому, що Юліана Скібіцька — його редакторка. Просто це дійсно класний стендап.
Артур Лебедєв, стажист Заборони з Німеччини
Тедді — «Інтеграційне тестове опитування»
Німці не сміються на вулиці або в барі. Німці, як кажуть самі німці, ходять посміятися в підвал. Ось це німецький гумор — чи він був таким довгий час? Через кілька років усі в Німеччині сміються з Тедді Теклебрана — і ніхто не розуміє чому. Все, що зазвичай думають наші, коли говорять, що хтось смішний, усе це — не Тедді. У його жартах на сцені немає драматургії, ударної фрази. Вони не про політику, в них немає метарівня. У своїх сценах Тедді грає безуспішних іноземців, які погано говорять німецькою, не ходять на роботу, але вважають себе кращими за німців.
Десять років тому він став знаменитим завдяки одному відео, про яке більшість розмірковувала: була це підробка чи воно все ж справжнє.
У ролику герой «Антуана Бьорца» опиняється втягнутим у таке собі вуличне опитування. Перекласти це на іншу мову, звичайно, неможливо. Але деякі речення звучать приблизно так. Вступ: «Хто є канцлером Німеччини?» Відповідь: «Обережно, це… А-а-а-а, щось Анджело… Анджело Мерте». Запитання після приблизно п’яти хвилин розмови: «Що ви робите для інтеграції?» Відповідь: «Вау, я багато чого роблю. Для мене нормально бити свою дружину. Я бив її вже, напевно, два місяці». Коли ми це дивилися в Німеччині, то не знали, смішно це чи ні. Але ми досі сміємося. Навіть у підвалі.
