Now Reading
Потяг «Київ-Рахів», почуття провини, страх та надія. Колонка журналістки Поліни Вернигор про вимушену подорож до Львова

Потяг «Київ-Рахів», почуття провини, страх та надія. Колонка журналістки Поліни Вернигор про вимушену подорож до Львова

Автор:
Потяг «Київ-Рахів», почуття провини, страх та надія. Колонка журналістки Поліни Вернигор про вимушену подорож до Львова

24 лютого Путін оголосив війну Україні. Відтоді загинуло щонайменше 10 тисяч російських солдатів. Про втрати серед українців говорять мало — це потрібно й для того, щоб ми всі не падали духом та продовжували боротися за свою незалежність. Натомість смерть не обирає: на цій безглуздій війні помирають як військові, так і цивільні, зокрема жінки і діти. Втекти від війни будь-якою ціною — це про холод, відсутність комфорту, втрату цінних і важливих речей. Це про горе, яке сьогодні обʼєднує всіх нас. Це про травми, які нам доведеться лікувати, можливо, все життя. Журналістка Заборони Поліна Вернигор також вимушено покинула свою київську квартиру та розповідає про свій шлях.


Він цього не зробить

Говорити про ймовірне вторгнення Росії в Україну почали за пару місяців до нападу. Майже усе моє оточення зберігало спокій, іронізуючи над черговими передбаченнями американців про дати наступів. Не те, щоб ми не вірили, що Путін це зробить. Радше хотілося в такий спосіб переконати себе у зворотному. За кілька днів до наступу подзвонила мама. Сказала, що наші родичі придумали, як будуть евакуюватися, якщо почнеться війна і пропаде звʼязок. Я про евакуацію не думала: я журналістка, я маю залишатися і висвітлювати події, що б не сталося. 

Певне, єдина людина в моєму оточенні, яка до паніки боялася повномасштабного вторгнення, — це моя подруга Ріта. Так сталося, що ввечері 23 лютого вона написала, що її друг, посилаючись на колишнього нардепа, повідомив їй, що у Верховній Раді негласно порадили вивозити сімʼї з України якомога скоріше. Вона вчергове була в паніці і я запропонувала їй пожити в мене, якщо так їй буде спокійніше. 

Ріта приїхала десь о другій ночі з тривожним рюкзаком та окремою валізою з речами. Ми ще годину розмовляли про війну. Я говорила, що їй нема про що переживати, адже ми разом. Вранці я прокинулася від вибухів, прочитала новини. На мене ніби вилили відро крижаної води — я нічого не розуміла. Ріта ще спала. Я не турбувала її десь до сьомої, поки не заволали перші сирени. Як не дивно, того ранку моя подруга діяла більш раціонально, ніж я.

Боронити свій дім. До першого вибуху

Майже одразу ми почали говорити про евакуацію. Друзі Ріти вже збиралися їхати на Захід. Вона хотіла, щоб ми до них приєдналися. Але мені здавалося, що в цьому немає потреби. Я відкидала думки, що нам все ж доведеться поїхати, поки через день пізно ввечері не подзвонив директор і не запропонував евакуюватися в іншу країну. Варто зауважити, що мій начальник — той песик з мему, де все навколо палає, а він сидить посередині і пʼє чай. Він зовсім не схильний панікувати, але цього разу його тон був дуже схвильованим. 

Щойно ми закінчили говорити, я відчула, що мене накриває. До мене різко прийшло усвідомлення, що я в цю саму секунду можу втратити дім, який я так сильно люблю, де нарешті у мене зʼявився особистий простір, де я планувала от-от починати ремонт. Я, можливо, вперше за тривалий час розплакалася настільки, що не могла заспокоїтися десь годину. Але ми з Рітою вирішили залишатися в Києві до кінця. 

Далі були укриття, ночівлі у підвалі, нічні зміни на роботі, пошук необхідних мені ліків, цілодобовий потік новин, постійні сирени та вибухи, новини про смерть і каліцтва, прохання забрати тварин, допомогти бездомним, знайти транспорт для евакуації сімей, зібрати кошти на бронежилети. 

Один за одним мої друзі і знайомі або виїжджають, або йдуть у тероборону чи армію. Мене починає душити відчуття безпорадності. Я пишу текст про синдром «помилки вцілілого» і розумію, що це про мене. Я не можу спати вночі, бо здається, що я не заслуговую на більш-менш безпечний та теплий простір, який у мене є, що я роблю замало. Я почуваюся винною за те, що взагалі знаходжу час на сон замість того, щоб допомагати. Але допомагати фактично неможливо: в районі, де ми живемо, ніхто не організовує жодних ініціатив, а добиратися до найближчого волонтерського центру проблематично. Та й у самих центрах вже вдосталь робочих рук.

Вночі 3 березня десь у нашому районі пролунали два вибухи. Ми бачили з вікна яскраве світіння від кожного з них. Звуки вибухів вперше було чути настільки близько до нашого, здавалося, безпечного житла. Ми повибігали у підʼїзд босі і в піжамах. З іншої сторони будинку знову двічі щось вибухнуло. Ріта впала в істерику. Її тремтіння передавалося мені. Я обіймала її і думала про те, що не хочу нести відповідальність за те, що з нею щось станеться. Я просто не зможу з цим жити. 

А як же мої рослини?

Через пів години мені написав друг-військовий. Сказав, що я маю виїхати, що його друзі їдуть вранці на Західну Україну і він забронював для нас місця. В голові одна за одною проносилися думки: «А якщо квартиру пограбують?», «А якщо сюди припхаються жити загарбники?», «А як же мої рослини? Вони ж помруть, якщо їх не поливати вчасно», «А якщо я ніколи сюди не повернуся?», «А куди діти три пачки вареників в морозильнику?». Я починала панікувати. Друг сказав, що він не хоче думати про те, чи я в безпеці, бо його думки мають бути присвячені війні. І що якщо я хочу якось йому допомогти, то це мій шанс. Це вплинуло. Ми зібрали речі, знайшли у знайомих житло і вранці нас забрали на машині. 

Та виявилося, що їхати мінібусом, як планувалося, не вийде: в оренду його здавали лише від 3 тисяч доларів. Ми зʼїхалися в закритий бар в центрі Києва та вирішили їхати потягом. На вокзал поїхали на таксі — напрочуд це не коштувало всіх грошей світу. 

На вокзалі чекав потяг «Київ-Рахів». Поки бігли до нього, бачили багато валіз та розкиданих речей, які люди просто залишали на вокзалі. Перші дні евакуації на вокзалах було справжнє пекло: всі хотіли виїхати, тому біля потягів утворювалися величезні натовпи — когось виштовхували з вагонів, когось розлучали з рідними.

Майже лакшері 

4 березня людей на столичному вокзалі було чимало, однак не настільки, щоб влаштовувати сильну давку біля вагонів. Нам пощастило — ми вскочили у купейний вагон та навіть встигли покласти наші валізи під нижню полицю. Самі ж одразу забралися наверх. Половину моєї полиці займали валізи попутників, Ріта сиділа навпроти разом з хлопцем років 15. Внизу пасажири тулилися по чотири людини на ліжко, в коридорі кілька людей їхали стоячи.

Я намагаюся не думати про себе як учасницю цього дійства — радше як спостерігачку. Боляче чути слово «біженка» — бо це не про мене, цього фізично не може бути, адже у мене є житло і я туди обовʼязково повернуся. Мама порадила сприймати це як подорож до Львова, де я так люблю проводити відпустку. Так дійсно морально простіше: подорож, а не втеча.

Ми розговорилися з жінкою — мамою Рітиного сусіда по полиці. Вона спитала, чи знаємо ми, як можна волонтерити за кордоном, бо вона хоче десь оселитися. Ми відповіли, що вона може отримати статус біженки, якщо в неї немає закордонного паспорту, навіть без волонтерства. Далі говорили про війну, про те, як важко було їй добиратися з лівого берега, про зруйновані будинки її родичів. Вона їхала у невизначеність: не розуміла, куди везти родину далі, що робити з чоловіком, якого не випустять за кордон, де шукати житло та гроші на їжу. 

Інші попутниці також включалися у розмову. Хтось їхав до колишнього чоловіка, з яким не спілкувалася до цього 20 років, хтось планував шлях до родичів у Словаччину, комусь було все одно, куди їхати, аби лише втекти від війни. Люди обговорювали політику, розповідали про своє життя до вторгнення, читали одне одному новини та бажали смерті Путіну. 

Одна з жінок внизу в якийсь момент почала свій спіч про те, що коронавірус та війна — це спосіб планети переродитися. Що народжена в бункері дівчинка — символ нашої перемоги і миру. Що вона молилася за мир в Україні, і наступного дня на Чорному морі почався шторм, який затримав морську піхоту Росії. 

У сусідньому купе їхали одразу кілька мам із дітьми. Для чотирирічної дівчинки ця поїздка потягом перша в житті, — зізнається її мама. Дитина жваво бігає по вагону та з цікавістю розглядає пасажирів. «Головне, щоб не боялася і не плакала», — каже мати дівчинки. Дітлахи граються в провідників та розігрують на «цу-є-фа», хто буде машиністом.

Якщо закрити очі на кількість пасажирів, ви б ніколи не подумали, що цей потяг везе людей від війни. Атмосфера всередині спокійна — навіть занадто. Провідниця розносить бутерброди та яблука, каже, що то від волонтерів. Люди діляться одне з одним продуктами та чаєм. Лише час від часу в потязі вимикають світло. Провідники бігають по вагону та просять не світити телефони. 

На підʼїзді до Хмельницького всіх просять спуститися з верхніх полиць. Світло знову вимикається. Частина людей, і ми з Рітою зокрема, сідаємо на підлогу в коридорі. Хтось починає плакати, хтось ледь чутно молиться, всі мовчать і бояться поворухнутися. У вагоні зависає повна тиша — чутно лише гуркіт колес. Їдемо так хвилин 40.

Усі потяги зараз курсують не звичними, а безпечними маршрутами. Потяг від Києва до Львова у мирний час їде десь 7 годин. Ми були в дорозі близько 13 годин. 

Безпорадні і з почуттям провини

На вокзал ми вийшли одночасно із повідомленнями про пожежу в реакторі Запорізької АЕС. У Запоріжжі мешкає моя сімʼя і всі рідні Ріти. «Я думала, що минула ніч була найгіршою в моєму житті. Виявилося, що ні», — сказала моя подруга, набираючи номери бабусі, мами, дідуся та сестри по черзі. 

Росіяни не допускають пожежних, Кулеба пише, що якщо вибухне, то буде в 10 разів потужніше, ніж Чорнобиль, на АЕС кажуть, що нічого не можуть зробити. Ріта плаче, я злюся. Мама в шоці, але зробити нічого не може — третя ночі, у Запоріжжі комендантська година і машину з цивільними у цей час можуть просто розстріляти. Навколо безліч людей з собаками, кішками, дітьми, купою валіз. Усі зайняті чимось своїм. А ми в розпачі. Мене накриває почуття провини: я не заслуговую цієї безпеки, поки мої рідні під загрозою. Наші в місті, яке будь-якої хвилини може накрити радіоактивним попелом. А ми у Львові, за понад тисячу кілометрів, нічим не можемо допомогти.

За пів години приходить звістка, що з реактором все гаразд і загрози вибуху немає, на обʼєкт допускають пожежників. Ми видихаємо і потроху оглядаємося. 

Якось розберемося

На площі перед вокзалом тисячі людей. Усі чекають або на автобуси за кордон, або на закінчення комендантської години, щоб розʼїхатися по волонтерських центрах. Серед натовпу видно десятки волонтерів у яскравих жилетах. Вони пояснюють, що в комендантську годину ніхто нікого нікуди не розселить і не повезе. 

Людям холодно, діти плачуть. Всередині весь вокзал набитий людьми так, що важко пройти. Збоку є волонтерські кімнати, де годують та консультують. Поруч стоїть біженка-ромка з немовлям — люди кричать та просять не впускати її, бо вона нібито може щось вкрасти. Жінка плаче та просить передати всередину хоча б дитину — просто щоб зігріти. Врешті за ромку вступається жінка в черзі, її разом з дитиною пускають в приміщення та дають теплий чай. 

Перед площею люди розводять багаття в великих каністрах, волонтери час від часу доносять туди картон, який у полумʼї перетворюється на попіл і вкриває голови тих, хто гріється поруч. Чую діалог двох мам, чиї діти бавляться біля вогнища:

«Житла ніде немає — все зайняте. Я не розумію, як далі жити».

«Нічого. Головне, щоб не стріляли. А там розберемося». 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top