Повернення до Прип’яті

Андрій Ломакін і його «Візитери» в «Рівні цензури»

lomakin a1 05 - <b>Повернення до Прип’яті.</b> Андрій Ломакін і його «Візитери» в «Рівні цензури» - Заборона

Раз на два тижні в рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу, в яких показані історії, що не співзвучні з масовою культурою, або наражаються на цензуру в ЗМІ і соціальних мережах. У цьому випуску — проєкт фотографа Андрія Ломакіна «Візитери».

Чорнобильська зона відчуження вже багато років є меккою для туристів з усього світу: щороку закинуту Прип’ять відвідують тисячі людей. Фотограф Андрій Ломакін народився в цьому місті. Багато років поспіль він приїжджав у Прип’ять спочатку без спеціального дозволу, а потім як турист — і знімав людей і простір. Заборона наводить авторський текст до знімків.

«Зараз буде простріл!» — наш провідник втискає в підлогу педаль газу. Дозиметр у салоні мінібуса верещить, табло показує перевищення мінімально допустимого рівня радіації в 100 разів: перетинаємо радіоактивну пляму. Справа височить будівля ЧАЕС, зліва — залишки «рудого лісу», який практично згорів від випромінювання.

Нас семеро: четверо прип’ятчан і три туристи. Ми прямуємо до Прип’яті. Біля мого будинку вже майже немає асфальту — замість нього кущі й дерева. Повільно підіймаюся на восьмий поверх. Попутно згадую сусідів, сподіваючись когось зустріти. Даремно: будинок порожній. Двері до квартир відчинені, всередині майже немає меблів, а розбите скло покрите шаром пилу. Сиро й холодно.

Виходжу на балкон, з якого в театральний бінокль спостерігав за пожежею на ЧАЕС. Станції вже не видно за тополями: вони виросли вище будинку. На виході помічаю, що батарей немає, хоча ще п’ять років тому вони були на місці. Зрізали на металобрухт.

Місцевий РАГС розташовувався на першому поверсі найвідомішого міського будинку з гербом СРСР на даху. Там дівчата з нашої групи знаходять книгу записів видачі свідоцтв про народження. Знаходжу своє прізвище й підпис батька. Нарешті розумію, навіщо повертаюся в це покинуте місто: шукаю докази свого існування в ті далекі часи.

У квітні 2001 року я вперше повернувся до міста, де народився і виріс. У складі групи були тільки місцеві жителі, евакуйовані в 1986 році. Пізніше в Прип’яті почали з’являтися перші туристи. Зараз стандартна одноденна екскурсія коштує трохи більше 100 доларів з людини.

Кілька років поспіль на поминальні дні доступ до Прип’яті був відкритий для всіх охочих. У цей день до Зони їдуть колишні жителі на «гробки» — прибрати на могилках, зустрітися з родичами. Для відвідування не було потрібно жодних дозвільних документів, чим і користувалося чимало туристів.

Кількість людей у місті вражає. «Наших» відрізняє легкий одяг і вік: в основному це молоді люди. Літні іноземці більш стримані й обережні. Класичний маршрут — палац культури, басейн, готель «Полісся» і пристань, з якої свого часу відправлялися «Ракети» й «Метеори» до Києва. Прип’ятчани, що приїхали вперше, обов’язково заходять в будинки, насилу впізнаючи свої квартири: порожні коробки з розкритими дверима тепер мало чим відрізняються одна від одної.

Перебувати в Прип’яті небезпечно. У деяких місцях рівень радіації й досі перевищує норму в десятки разів. Відвідування міста обмежували двічі через небезпеку руйнування будівель. Але це не зупиняє екстремалів, озброєних дозиметрами, одягнених у високі черевики і зручний камуфльований одяг військового зразка. Їхні маршрути майже не перетинаються зі звичайними туристичними стежками.

З кожним роком місто все більше стає схожим на гігантське недоглянуте кладовище, де навіть особиста трагедія з часом поступається місцем цікавості. Я не раз ставив питання — навіщо ви сюди приїхали? Для прип’ятчан важливі спогади: невидимі зв’язки з цим місцем у кожного свої. Відповіді туристів банальні: враження сміливця, що здобув пару сотень фотографій, трофеї у вигляді старих газет і вуличних табличок, показовий телефонний дзвінок друзям із вулиць мертвого міста. «А яке загалом враження?» — питаю їх я. «Очікували більшого»…

«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, такі як сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.