«Кому тепер потрібна ця пустеля Сахара?» На Луганщині горять ліси і села, а волонтери – гасять | Заборона
Читаєте зараз
«Кому тепер потрібна ця пустеля Сахара?» На Луганщині горять ліси і села, а волонтери – гасять

«Кому тепер потрібна ця пустеля Сахара?» На Луганщині горять ліси і села, а волонтери – гасять

У Луганській області, на території, підконтрольній Україні – потужні лісові пожежі. Через них кілька десятків сіл згоріли вщент або частково, загинуло не менш ніж 11 людей. Пожежі на Луганщині трапляються часто, але таких сильних тут не було кілька років. І місцеві жителі, і керівництво області впевнені, що ліси підпалюють навмисно – а версії, навіщо це потрібно, різняться. Заступниця головної редакторки Заборони Юліана Скібіцька поїхала в постраждалі села і розповідає, як регіон переживає лихо.


Уранці 6 жовтня на залізничному вокзалі Лисичанська пахне гаром і небо вкрите серпанком. Таке марево звичне для індустріального Донбасу, але цього разу причиною стали не заводи, а пожежі, які не припиняються тиждень. Рятувальникам вдалося їх локалізувати, але невеликі осередки, як і раніше, спалахують у різних місцях. А через сильний вітер вогонь швидко поширюється засохлими хвойними лісами.

Фото: Олексій Ковальов

Цьогоріч Луганщина горить уже вдруге. Вперше це сталося влітку. Літні пожежі для цього краю – звичне явище, але зараз рятувальники, волонтери та багато місцевих впевнені, що ліси підпалюють навмисно. Версії, навіщо це комусь, різняться – від «диверсії» і спроби приховати незаконну вирубку лісів до конспірологічних припущень на кшталт «так хочуть землю продати» і «тут поруч сланцевий газ, річ у ньому».

– Нікого тут не залишиться і нічого тут не буде, – безапеляційно заявляє продавчиня в селі Воронове, що сильно постраждало від пожежі. – Хто тут житиме? Кому тепер потрібна ця пустеля Сахара?..

Село Воронове в Луганській області. Фото: Юліана Скібіцька

Воронове

Олександру Шмалю, можна сказати, пощастило – жовтневі пожежі не дісталися його садівництва. Але воно і так досить постраждало влітку: ліс не відновився – височенні сосни стоять обвуглені, а замість зеленої глиці – руда. Шмаль на цьому тлі бачиться по-дивному органічно – такий самий, як сосна, високий і худий, з чорним від сажі лицем і скуйовдженим кучерявим волоссям.

Олександр Шмаль у своєму домі у садоводстві поблизу Сєвєродонецька. Фото: Олексій Ковальов

– Шишки летіли як кулі, – згадує Шмаль літню пожежу. – Ось тут був паркан величезний, дерев’яний, шикарний паркан. Ось повністю по цьому периметру. Як бачиш, дочиста згорів, нічого не залишилося.

Шмаль показує на зруйновані будинки – ось цей згорів, господарі вирішили не відновлювати. Ось тут теж згарище, там ще й жінка загинула. У самого Шмаля вщент вигорів виноградник. Для нього це значна втрата.

Фото: Олексій Ковальов

Олександр Шмаль – луганський театральний режисер. Свого часу він був керівником державного театру в Сєвєродонецьку, але звільнився через конфлікт із керівництвом. Жив у Луганську, створював там неформатні театри, а як почалася війна, був змушений переїхати до Сєвєродонецька. Зараз Шмаль постійно проживає саме в цьому садівництві, планує відремонтувати будинок. Вистава, яку він мав намір ставити за своєю ж п’єсою, зрештою перетворилася на фільм. Каже, що знімати його простіше і швидше, а час важить – один з акторів Шмаля скоро їде на заробітки до Німеччини.

Фото: Олексій Ковальов

За 10 км від садівництва, де живе Шмаль – село Воронове. Воно наполовину згоріло. Біля одного із зруйнованих вогнем будинків навпочіпки сидить чоловік у червоній сорочці. Він чимось подібний до Шмаля – так само худий і розпатланий. З-під сорочки визирає великий срібний хрест. Чоловік представляється Василем, а будинок не його – він сторож. Господарі вже давно виїхали, і все, чого боїться Василь – що йому не віддадуть зарплату.

Сторож Василь у селі Воронове. Фото: Олексій Ковальов

– Та спав я, коли воно горіти почало. Вискочив одразу, а воно звідти йшло, – Василь махає рукою кудись у далечінь, у бік лісу. – Ну в мене якась вода була, я почав поливати. А шо його поливати. Потім вже прийшли пожежники. Я вже з такою злістю ось цю стінку – не знаю чим шарпнув – і вона впала.

– Допомога приїжджала до вас? – питаю я.

– Дали дві банки консервів, булку хліба, паштету якогось, води набрав. От тут льох був – там картопля вся запеклася. Поїв. Он дивись! – Василь підкочує штани, на нозі свіжий опік. – Ось так!

Фото: Олексій Ковальов

На сусідній вулиці прикордонники розбирають завали. Один із них сухо звітує, що бригада приїхала сюди за викликом, допомагає постраждалим. Розібрали вже десять будинків. На прохання представитися відмахується: «Не уповноважений давати коментарі».

Господар будинку розгублено і трохи безпорадно стоїть посеред двору.

– Вогню я не бачив, дим був, – каже він. – Зайшов, сіли вечеряти. Дружина кричить: «Вітя, пожежа у дворі». Я в чому був – в домашніх брюках і тапочках – вибіг, а воно все вже горить. Машину з гаража вигнав, і в полум’я поїхали. Бабусю підібрали майже без ноги.

Василь посеред дому, що згорів під час пожеж. Фото: Олексій Ковальов

– Все, досить, досить, – перебиває його молода жінка, його дочка. – Вибачте, йому 85 років, він як починає розповідати, відразу нервує, плаче.

Ще під час літніх пожеж президент України Володимир Зеленський пообіцяв постраждалим компенсацію 300 тис. грн. На таку ж суму можуть розраховувати і ті, кого зачепили жовтневі пожежі.

– Ви не розумієте, – каже жінка. – Тут люди все життя жили, збирали, збирали. У багатьох майно було на 800, на 900 тисяч.

Хазяйка одноого з будинків, що згорів в селі Воронове. Фото: Олексій Ковальов

– Як ви думаєте, чому горіло? – питаю.

– Підпалювали, навмисно. Не знаю, навіщо. Комусь ми заважаємо, хочуть нас випалити звідси. Може, земля потрібна, щоб її продати.

За п’ять метрів – ще один згорілий будинок, у дворі стоїть повністю вигорілий мікроавтобус. Чоловіки розбирають цеглу. Господиня плаче.

Прикордонники розбирають завали у домі, що згорів у селі Воронове. Фото: Олексій Ковальов

– Що мені та компенсація, навіщо вона мені. Я все життя тут прожила, я не хочу звідси їхати. А це все вже не відновиш. Краще б тут побудували вздовж дороги однакові будиночки, і все, і більше нічого не треба! Все інше самі добудуємо, доробимо. Тільки кому це буде треба.

Смолянинове

У Сєвєродонецьку волонтери з організації «Схід SOS» збираються їхати в постраждалі від пожежі села. Старенький мінівен ущерть забитий лопатами, граблями, відрами. На даху автомобіля прив’язані дві садові тачки. Все це потрібно, щоб розгребти завали від згорілих будинків.

Волонтери «Восток SOS» у селі Капітанове. Фото: «Восток SOS»

– Ми зараз веземо гуманітарну допомогу точково, – каже волонтерка «Схід SOS» Юлія Красильникова, поки ми сидимо в офісі організації та чекаємо завантаження машини. – Раніше ми возили всім, але зараз так роблять усі волонтери, це неефективно. Гуманітарки багато, вже людям і не треба, а все одно тягнуть.

– Там жінка прийшла, каже, що забере пару пакетів, – перериває нашу розмову один із волонтерів.

– Макс, скажи їй, нехай ще пару пакетів забере, а краще взагалі все!

Волонтер «Восток SOS» Женя Васильєв. Фото: «Восток SOS»

Наш маршрут – села Муратове та Капітанове, в 30 км від Сєвєродонецька. Ми їдемо по новенькому автобану, побудованому в межах «Великого будівництва» Володимира Зеленського за гроші державного ковідного фонду. Асфальт ще блискуче чорний, будівництво закінчилося недавно. На Луганщині бабине літо, тепло і сонячно, ліс схожий на картинку з підручника із природознавства – яскраво-жовтий і червоний. Упереміш з ним – голі, обвуглені стовпи згорілих сосен на чорному піску.

Фото: Юліана Скібіцька

Ми обговорюємо прийдешні місцеві вибори – в Кремінній балотується Володимир Струк, що підтримав бойовиків у 2014-му, а в Сєвєродонецьку голосування взагалі не буде. Центральна виборча комісія скасувала тут вибори, вважаючи місто гарячою точкою. Вздовж доріг зрідка трапляються передвиборчі білборди, «Опозиційна платформа – За життя» обіцяє «повернути мир». П’ять років тому, коли я приїжджала на вибори на Донбас, гасло партії, що здебільшого складається з уламків колишньої «Партії регіонів», було точно таким самим.

«Всі вогнища локалізовані і погашені», – звітує на брифінгу очільник Луганської області Сергій Гайдай. Нам не вдається дослухати його до кінця – тут поганий мобільний зв’язок і немає інтернету. Через кілька хвилин волонтер «Схід SOS» Женя Васильєв присвистує і показує рукою вбік. Над лісом – чорний дим.

Фото: Юліана Скібіцька

– Ти подивися, як горить! – каже він.

– Це що ж там так горить, що дим такий чорний? – вигукує його колега.

– Шо, поїхали гасити? – каже Васильєв. І сам же відповідає – Прости Муратове, ми їдемо гасити пожежу!

Фото: Юліана Скібіцька

Ми звертаємо і зупиняємося на узбіччі поруч з озером, звідки пожежні машини качають воду. Звідси до місця пожежі – близько кілометра. Це біля села Смолянинове, яке вже постраждало від вогню. Координатор «Схід SOS» Костя Реуцький роздає лопати і рукавички, нагадуючи про правила безпеки – в ліс по одному не заходити, триматися поруч, надіти маски, тому що від диму може стати погано. Цей інструктаж радше для формальності і призначається мені – інші гасять пожежі з перших днів.

Волонтери «Восток SOS» гасять пожежу. Фото: Юліана Скібіцька

Ліс горить низом і майже не згасає. Тут у нього є сильний союзник – вітер, він не дає вугіллю прогоріти, роздуваючи вогонь із новою силою. Все, що ми можемо зробити – це засипати вогнища землею і піском, щоб прибити полум’я. Виходить не завжди, і тоді спалахує в найнесподіваніших місцях.

Бригада пожежників тягне шланг від машини – він закороткий і його не вистачає.

– Олег, скидай [воду]! – кричить один із пожежників. Він заливає палаючі дерева з шланга, просуваючись вглиб.

Фото: Юліана Скібіцька

Ми йдемо далі – тут вже особливо нічого гасити, а ось через сто метрів ліс ще горить. Кілька літніх чоловіків із лопатами засипають вогонь землею. Це лісники, які першими приїжджають на пожежу. Один із них пропонує мені випити води зі своєї пляшки – тут всім не до гігієни і коронавірусу.

– Я не думаю, що це підпал, – каже лісник. – Тут жевріло потроху ще з початку [пожежі 1 жовтня], потім вітер, і воно далі все загорілося.

Фото: Юліана Скібіцька

Молодий пожежник із закопченим обличчям і чорними руками зупиняється біля нас і закурює сигарету. На вигляд йому не більш ніж 22 роки.

– Подивися, – киває він на пожежний шланг. – Він сюди взагалі не підходить, він міський. Я квартири гашу, в місті працюю. А вже тиждень сюди кидають.

– Ви весь тиждень тут працюєте? – питаю я.

– Коли як, – відповідає пожежник. – Коли три доби без перерви, коли на добу їдемо поспати, а потім знову сюди. Це за сьогодні моя десята пожежа вже. Сюди по-хорошому треба десять людей, а у мене бригада – три. Бракує людей, тому що набору немає.

Фото: Юліана Скібіцька

Акуратно погасивши недопалок об підошву чобіт, продовжує.

– Я тут був першого [жовтня, коли почалися пожежі]. Ми днем ​​все загасили, вночі бачу – машина проїхала і буквально через 10 хвилин все загорілося, поїхали гасити.

– Думаєте, підпалили навмисно?

Читайте також

– Звісно, навмисно, – киває пожежник. – Ганчірку кинув – воно все і спалахнуло. І лісники нам казали, що теж бачили [як підпалювали ліс]. Одних навіть мало не зловили – втекли.

Фото: Юліана Скібіцька

– У нас теж свідки є, але вони не хочуть говорити, бояться, – приєднується до розмови Женя Васильєв. – Бачили, як з того боку стріляли спеціально, щоб ліс загорівся. Там під Станицею [Луганською] так палало, як у 2014-му не горіло. Підпалюють…

Капітанове та Муратове

У Муратове та Капітанове ми приїжджаємо, коли починає сутеніти. Автобану тут уже немає, мінівен трясе на дорозі. Вздовж стоять напівзруйновані закопчені будинки. Від більшості залишився тільки фундамент і купа обпаленої цегли. А ось маленька дерев’яна каплиця ціла, вогонь не зачепив. Вона бачиться неприродно чистою на тлі чорного піску і таких самих чорних будинків.

Церква в селі Капітанове. Фото: Юліана Скібіцька

Ми розвантажуємося біля одного з дворів, господарі якого подзвонили в «Схід SOS» і попросили про допомогу. У планах було ще й допомогти розгребти завали, але вже темніє і сенсу в цьому немає. З руїн будинку вибігає кошеня з обпаленими вусами і закопченою мордочкою. Воно довірливо втикається в руку і муркоче, але почувши шум, видряпується на дерево. Там безпечніше.

– Та тут ми були, коли воно все почалося, – розповідає літній господар згорілого будинку. – Вогонь звідти пішов, ну і на нас все.

– Їжа є у вас? – запитують волонтери.

– Та поїмо зараз, там картопля є, а у сестри моєї хата ціла лишилася, підемо до неї готувати. У мене тут газова пічка залишилася, але газу немає.

Фото: Юліана Скібіцька

У сусідньому селі Муратове в одному з дворів уцілів тільки гараж, місцеві кажуть, що тут живе жінка похилого віку. Але вдома її немає, хоча з пічної труби куриться дим, і від цього стає якось спокійніше – отже, жива.

Підходить чоловік – він показує на сусідній вщент згорілий будинок і каже: «Тут тітка моя жила». Ми віддаємо йому кілька лопат і відер.

Потерпілий від пожежі у селі Муратове. Фото: «Восток SOS» 

– Ну вітер подув, воно й пішло гуляти, – міркує він. – То може, якби вітер був в інший бік, то воно б так і не зачепило.

– А пожежники приїжджали?

– Та шо вони приїжджали! Приїхали, он там стали і поїхали потім. Якби техніка вчасно приїхала ….

– Та що та техніка, – перебиває Женя Васильєв. – Там верхом горіло. Що б пожежники зробили?

– Ну може, – погоджується чоловік. – Спасибі, мужики. А цвяхів у вас часом немає? Ну гаразд, і на тому дякую.

Фото: Юліана Скібіцька

У будівлі сільради в Капітановому стоять машини військових медиків, біля входу лежить картопля, цибуля і капуста, десятки банок із консервацією. Продавчиня з магазину кричить: «Хлопці, якщо хочете, беріть пару закруток!». Женя Васильєв бурчить – ще кілька днів назад тут всі скаржилися, що нічого їсти, а тепер не знають, кому віддати консервацію. Костя Реуцький перебиває його: «Так це ж добре!».

Фото: Юліана Скібіцька

– Бачиш цей будинок? – показує Костя на один із згорілих дворів у Капітановому. Там серед купи цегли стоїть дерев’яний столик, за ним дві фігури. – Ти їх бачила, певно, ще коли ми тільки заїжджали. Це мати з сином. Ось так вони кожен день і сидять тут. Сідають біля свого згорілого будинку і сидять, поки не стемніє.

Цвинтар

На околиці села Воронове є великий цвинтар. Там ховають багатьох значних людей Донбасу – наприклад, колишнього директора головного заводу Сєвєродонецька «Азот» або вбитого в 2017 році опозиційного депутата Сергія Самарського. Тут-таки поховані батьки Олександра Шмаля. Їх могили на краю цвинтаря.

Фото: Олексій Ковальов

Околиці кладовища теж зачепив вогонь. Гранітні пам’ятники лише почорніли, а ось дерев’яним пощастило менше. Шмаль каже, що не був тут кілька років, але «ноги самі виносять» його до могил близьких. Дерев’яний хрест на могилі батька впав і наполовину згорів, табличка на могилі матері місцями стоплена. Шмаль дбайливо відтирає її рукавом і ставить на місце. Тулиться головою до могили і кілька хвилин мовчить. Навколо – згорілі і похилені хрести. Неподалік молода пара чистить пам’ятник від гару.

– Ось так ось, Юліано, – закурюючи сигарету, звертається до мене Шмаль. – Якби не ви, якби не ці пожежі, я б ще бозна-скільки до матері не потрапив.

– Не пощастило вам – могили якраз на тому місці, де ліс горів, – кажу я.

– Нічого, нічого. Я їй обов’язково поставлю новий пам’ятник.


Уранці 8 жовтня в Луганській обласній адміністрації заявили, що повністю загасили всі пожежі. На це знадобився тиждень. Для того, щоб знищити вогонь, залучали авіацію. Загалом у зону вогню потрапили 32 населених пункти. Через пожежі в Станично-Луганському районі навіть здетонували снаряди. За останніми даними, під час пожеж загинуло 11 осіб. Офіційно штаб Операції об’єднаних сил заявив, що причиною стали обстріли з непідконтрольної Україні території.

Нагору