(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

Photo: news.church.ua

Правий та ще правіший. Як радикали разом з СБУ та МВС перетворюють Україну на мафіозне болото

Що спільного між президентською кампанією 2019 року та захопленням представниками одного з добробатів хлібозаводу у Станиці Луганській у 2015-му? Чотири роки тому айдарівці зайняли одне з найбільших підприємств на «своїй» території. Тодішньому губернатору Луганської області Геннадію Москалю знадобилося кілька місяців, аби відновити статус кво, повернути завод власникам й довести, що лише держава має монополію на насильство. Але повернемося до питання: що спільного між подіями 2019-го й 2015-го років?

І там, і там брала активну участь певна категорія ландскнехтів, які під патріотичними гаслами готові битися за свої інтереси, часто – на боці великого феодала. За чотири роки ці люди вийшли на більш помітний, політичний рівень. Назвемо їх, умовно, ультраправі – з огляду на ідеологію, яку вони публічно сповідують, – радикальний патріотизм.

Активна участь ультраправих у протистоянні російській агресії, безумовно, сприяє їх суспільній легітимації. Цей процес відбувся на ранніх етапах війни ще п’ять років тому – усі добровольці (частина їх – колишні вуличні бійці, ультраси і просто патріотично налаштовані громадяни) сприймалися як герої. Проте електоральна привабливість радикальної правиці лишалася мізерною.

У 2014 році дві ультраправі партії – Свобода та Правий Сектор – не пройшли у Верховну Раду. Символічний капітал, здобутий через участь у бойових діях на Сході України та у вуличних акціях, не завжди конвертується в електоральну підтримку. Результат Руслана Кошулинського на президентських виборах – чергове тому підтвердження (Кошулинський набрав у першому турі 1,66% голосів).

Нагадаємо, що Кошулинський був «єдиним кандидатом від націоналістичних сил». Латки невипадкові. Тому що далеко не всі гравці, які сьогодні займають патріотичну нішу, підтримали свободівця Кошулинського. Не підтримали, але й свого кандидата не висунули. Чому? Одна з причин: ультраправі виконували роль ландскнехтів на службі у «великих феодалів».

Фото: Facebook / НК Головна сторінка

Дійові особи

Ультраправі – це три більш-менш помітні політичні партії і консорціум дрібних організацій і громадських рухів. Помітні партії – це Свобода, Національний корпус й Правий сектор.

Остання партія наразі існує як медійний бренд національного рівня з героїко-патріотичним бекграундом. Але як політична структура ПС деградував (нараховує до 200 осіб), і спроможний діяти тільки як «молодший партнер» інших сил на регіональному рівні.

Залишається два суспільно-політичних суб’єкти з ознаками ідеологічного радикалізму, що мають достатні ресурси, впізнаваність і організаційну спроможність діяти по всій країні: Всеукраїнське об’єднання Свобода (до 20 тис. членів) і Національний корпус (до 10 тис. членів).

Оскільки обидві сили мають намір закріпитися у політичному мейнстрімі, вони не беруть на себе відповідальність за відверто екстремістські акції, відмовляються від одіозної символіки і радикальної риторики. Набувають, так би мовити, респектабельного вигляду. Водночас Свобода і НК є материнськими структурами для низки нішевих ультраправих структур.

Зокрема, Свобода має молодіжну організацію «Сокіл», члени якої виконують функцію піхоти під час силових акцій. Так само в орбіті Свободи є ультраконсервативні групи – Катехон (до 20 членів) та сестринство святої Ольги, які концентруються на боротьбі з «гендерною ідеологією».

Партія Національний корпус, створена восени 2016-го і є політичною надбудовою так званого азовського руху – широкої та розгалуженої мережі громадських рухів і структур, пов’язаних з добровольчим батальйоном Азов. Свого часу батальйон формувався значною мірою з представників праворадикальних організацій і угруповань Лівобережної України, а також з футбольних фанатів. З часом добробат зазнав реорганізації й інтегрувався до структури МВС – Національної гвардії.  

До війни на Сході засновник та екс-командир Азову Андрій Білецький був відомий серед ультраправих кіл як ватажок невеличкого вуличного угруповання в Харкові. Але участь у бойових діях на Сході України та політичних акціях відкрили перед ним можливість стати політичною постаттю.

НК є материнською структурою для парамілітарного руху Національні дружини (приблизно 1 тис. членів), а також парасолькою для низки регіональних груп (Фрайкор, Бузький гард тощо), на основі яких партія розвиває регіональну мережу. В орбіті НК існує ветеранська організація ЗІРКА («Захист і реконструкція»). Й мережа гуманітарно-просвітницьких проектів (літературних, історичних, сімейних), молодіжна організація Юнацький корпус, дитячі табори тощо.

Окремо слід згадати ультраправу організацію С14, яка по всій Україні налічує 150-200 активістів, 60-70 – у Києві. Вона також є дітищем Свободи, але особливим. Ця молодіжна група була непропорційно представлена ​​в медіа-просторі у 2018 році завдяки своїй активній хуліганській і часто насильницькій діяльності. У 2019-му організація знову опинилась у центрі суспільної уваги – у контексті президентських перегонів.

Ці перегони можна вважати точкою відліку публічного розколу націоналістичного руху, хоча сам розкол назрівав давно.

Фото: ВО Свобода (світлина з підписання Національного маніфесту лідерами ВО «Свобода», «Правого сектора» та «Національного корпусу»)

Національний маніфест

Після провалу на парламентських виборах 2014 року, націоналісти зрозуміли, що єдиною можливістю пройти у парламент є об’єднання усіх помітних гравців.

Заявкою на такий спільний блок стало підписання 16 березня 2017 року «національного маніфесту» лідерами Свободи, Правого сектора та Національного корпусу (пізніше до підписантів доєдналася і С14).

Першим серйозним викликом стало висунення єдиного кандидата у президенти. На початку березня 2018 року Свобода запропонувала свого представника – екс-віце-спікера ВРУ Руслана Кошулинського.

Але Нацкорпус, не зумівши нав’язати своє бачення, самоусунувся з переговорів. Від серпня 2018 року дві найбільші націоналістичні сили не проводили спільних зустрічей і не вели перемовин. А в жовтні 2018 року Свобода висуває Кошулинського «єдиним кандидатом на пост президента України від націоналістичних сил».

Заяву на підтримку підписали Правий сектор, ОУН, Конгрес Українських Націоналістів та С14. Проте у документі не вистачало одного підпису. Бо Нацкорпус пішов іншим шляхом.

На думку керівників НК, рішення про висунення Руслана Кошулинського «націоналістичним рухом» було прийнято кулуарно, без широкого обговорення та всупереч маніфесту. Відповідну заяву опубліковано 20 листопада на сторінці Нацкорпусу у Facebook (пізніше пост був видалений).

Україні, як було зазначено в повідомленні НК, потрібні нові лідери, «живий і сучасний націоналізм, головна мета якого – захист своєї країни і кожного українця».

Прикладом такого лідера, справжнього захисника своєї країни, є глава Національного корпусу Андрій Білецький, – впевнені в партії. Але Андрій Білецький вирішив не йти у президенти.Чому?

Фото: Українська правда

Гра відомств

Із наближенням виборів в Україні традиційно загострюється протистояння між силовими структурами. Генпрокуратура та СБУ – вертикаль глави держави. В іншій площині перебуває МВС і підпорядковані йому Нацполіція, Нацгвардія та полк Азов. Керівник відомства, а також тодішній партнер Петра Порошенка по коаліції Арсен Аваков, який очолив МВС у 2014 році, вже давно веде свою гру.

Співрозмовник Zaborona.com В’ячеслав Ліхачов коментує: «В Авакова затяжний ситуаційний конфлікт з Порошенком, неприховане роздратування одне одним». До першого туру основна боротьба точилася між Тимошенко і Порошенком, адже ніхто не розраховував, що Зеленський так вистрелить. Логічно припустити, що Аваков зробив ставку на Тимошенко.

«Для перемоги Тимошенко, з урахуванням її великого негативного рейтингу, який до другого туру міг акумулюватися, треба було наростити негативний рейтинг Порошенка, – продовжує Ліхачов. – У другому турі виграють не тільки на підтримці, а й на негативному рейтингу конкурента. Зверніть увагу, що коли Аваков педалював питання фальсифікацій, погрожував пальчиком, запевняючи, що він виступить гарантом чесних виборів, представники Нацдружин почали погрожувати всім фальсифікаторам «биттям по пиці».

Свідчення на користь співпраці Юлії Тимошенко та Арсена Авакова можна знайти у березневому розслідуванні «Схем». Журналісти зафіксували, як лідерка Батьківщини відвідувала МВС кілька разів минулого року, ще декілька – у 2019-му. Цікава деталь: у поточному році один із таких передвиборчих візитів відбувся 16 березня – в день акції, організованої НК та НД у Києві.

НД (парамілітарна донька НК), за рішенням ЦВК, опинилися серед офіційних спостерігачів за президентськими виборами 2019 року. Їхня участь у волевиявленні, як зазначав Андрій Білецький, має «привнести краплю чесності в безчесні вибори».

Який може мати вигляд «крапля чесності», на початку січня пояснив командир Нацдружин Ігор Михайленко: «Якщо за справедливість треба буде дати комусь по пиці – ми це зробимо, не зволікаючи».

Погроза розлетілася по ЗМІ та соцмережах, дипломатичний Аваков закликав всіх до співпраці в межах закону, а Центрвиборчком звернувся до СБУ та Нацполіції із проханням перевірити цю заяву. Експерти тоді зазначали, що присутність представників парамілітарних груп на виборчих дільницях може створювати атмосферу тиску.

У березні події розгорталися стрімко. Отже, 16 березня НК та НД провели акцію «День гніву» біля адміністрації президента в Києві. Молоді люди кидали у поліцейських іграшкових свиней, вимагаючи від Петра Порошенка відправити за ґрати екс-заступника секретаря РНБО Олега Гладковського і його сина Ігоря як головних фігурантів розслідування розкрадання української оборонки.

Це була не перша акція НК та НД: кілька разів вони приїжджали до будинку Ігоря Гладковського, а також переслідували Петра Порошенка у його передвиборчому турне в Житомирі, Полтаві та Черкасах.

Як повідомляла «Українська правда», після зірваної представниками НК агітації у Житомирі, Петро Порошенко викликав на килим місцевих силовиків. Запитував, чому поліція не чіпала провокаторів, а також звинуватив правоохоронців у роботі на користь інтересів Арсена Авакова.

Сам лідер НК Андрій Білецький на прес-конференції 11 березня заявив, що його побратими будуть продовжувати акції виключно проти президента Порошенка – і звинуватив СБУ в можливих нападах і намірах фізично ліквідувати представників руху.

«Це різке включення на дуже високих тонах в антипорошенківську кампанію, не будучи суб’єктом виборів має, на мою думку, тільки одне пояснення – пряма робота на конкурентів», – вважає В’ячеслав Ліхачов.

Але що отримує НК і особисто Білецький при оптимальному (для нього) розвитку подій? Варіантів багато. Можливо, підтримку, в тому числі інформаційну, організаційну, фінансову для участі Національного корпусу в парламентських виборах. Можливо, йому була обіцяна якась іміджева посада, наприклад, в РНБО.

Фото: Zik

СБУшні

11 березня в ефірі телеканалу ZIK вийшов черговий випуск ток-шоу в форматі дебатів «Гра Z вогнем». Тема – сутички у Черкасах, влаштовані Національним корпусом на тлі скандалу довкола зловживань в Укроборонпромі.

Серед гостей – лідер С14 Євген Карась, блогер Валерій Прозапас, ветеран полку Азов Сергій Коротких (позивний Боцман), юрист НК Віктор Шендибило та політолог Олександр Палій.

Цей ефір варто проаналізувати.

«У мене ж особисте є питання, – цитуємо Євгена Карася. – В лютому місяці ми робили акцію по Гандзюк. На мітингу Тимошенко. Привезли нам ці плакати Роми Сініцина – до нас просто часто звертається по допомогу ця ініціатива. Потім відразу, так як я розумію, Аваков зараз із Тимошенко, пролунала заява Тимошенко, Ківи і потім була саме ваша (звертається до представників Нацкорпусу – прим. Заборона) заява, що Євген Карась, чи «Січ» взагалі – агенти СБУ. І був цей пост «Обозревателя», що нам видавали плакатіки та гроші з автобусів СБУ. […] Навіщо ти (звертається до Сергія Коротких – прим. Заборона), і Радіон Кудряшов, керівник Нацкорпусу, зробили заяву, що «Січ» співпрацює з СБУ, коли ніхто тоді, окрім Авакова, Гриценка, Ківи, якогось Шарія цього не казали – у чому була логіка?»

Сергій Коротких парирував: «Ще раз – займи позицію, щоби про тебе такого не говорили. У тебе зараз простий вибір, рубікон: ти зараз ідеш шляхом націоналістів і засуджуєш все те, що відбувається (розкрадання в Укроборонпромі – прим. Заборона), або ти працюєш за чиїмось замовленням».

Отже, інформація про те, хто з яких ландскнехтів на якого політичного феодала працює, пролунала з вуст самих ландскнехтів.

Фото: Сергій Мазур (світлина з судового засідання щодо поліцейського Василя Мельникова, що кричав «Лягай, Бандеро!» під час затримання активістів С14 9 лютого)

«Лягай, Бандеро!»

Подія, що посварила давніх партнерів по спільних вуличних акціях відбулася ще 9 лютого 2019 року. Трохи бекграунду: кандидатка у президенти Юлія Тимошенко проводила зустріч із виборцями на Контрактовій площі в Києві. Одночасно свою акцію на тій же локації організували учасники ініціативи «Хто вбив Катю Гандзюк?».

Учасники хотіли запитати у лідерки Батьківщини – хто замовив вбивство херсонської активістки. Адже головний підозрюваний – голова Херсонської обласної ради Владислав Мангер, на той момент – однопартієць Тимошенко. До цієї акції доєдналися і представники ультраправої С14, які і раніше підтримували цю ініціативу, у тому числі, під адміністрацією президента.

За версією правоохоронців, щоб запобігти провокаціям на мітингу кандидатки, найбільш активних та агресивних протестувальників затримала поліція. Затримані були членами організацій С14, Традиція і порядок, Невідомий патріот.

Затриманих доставили до райвідділу Подільської поліції. За словами волонтера та активіста Романа Сініцина, у них забрали особисті речі, спалахнув конфлікт. Як результат – жорстке побиття ультраправих правоохоронцями. Під час затримання праворадикалів один із силовиків вигукнув російською мовою «Ложись, Бандера!»

Після цього інциденту протестувальників відпустили – усіх і одразу. А вже наступного дня Владислава Мангера виключили із Батьківщини і ГПУ оголосила йому підозру.

Фото: Facebook / Юрій Чех

«Вставай, Бандеро!»

18 лютого біля стін МВС у Києві на акцію «Бандеро, вставай!», зібралося приблизно півтисячі представників С14, Правого сектору, ВО «Свобода», Автомайдану та кілька депутатів Верховної Ради, вимагаючи відставки Арсена Авакова.

Реакція Авакова була доволі відвертою. Під час інтерв’ю виданню theБабель він сказав: «Голова СБУ Грицак – чесний офіцер, він багато зробив для України. Але у низці випадків ми фіксуємо в СБУ незрозумілі процеси. Що я маю на увазі? Ми несподівано для себе зафіксували співпрацю Служби безпеки і ультраправих радикалів з С14. Прикриваючись правильними гаслами з вимогами розслідувати справу Гандзюк та у певній зв’язці з працівниками СБУ, С14 реалізовувала дуже непорядні справи».

Усі сумніви щодо того, хто на кого працює відпали. Цього разу інформація пролунала вже з вуст самого очільника МВС і тепер її можна вважати офіційною. Ба більше – сама ситуація, коли силовики співпрацюють з радикалами, почала сприйматись як щось очевидне.

«Ми фіксували автомобілі працівників СБУ, які доставляли наочну агітацію для цих «протестувальників-патріотів». Я не виключаю, втім, що це була приватна ініціатива окремих працівників СБУ», – зазначив Аваков.

«Починаючи з того моменту, коли С14 прийшли із плакатами про Катю Гандзюк на мітинг Тимошенко з усією подальшою історією про «Лягай, Бандеро», викристалізувалися дві групи ультраправих, розділені питанням виборів, – констатує В’ячеслав Ліхачов. – Перші, за «випадковим» збігом, грубо кажучи, МВСні, інші, знову ж таки, за «випадковим» збігом, СБУшні».

Симптом хвороби

Реальність така: не будучи електорально привабливими, деякі ватажки праворадикалів пропонують силові послуги на політичному ринку. Логічне продовження цієї тези: в Україні функціонує і бурхливо розвивається ринок недержавного насилля.

Насправді, праворадикальне насильство є невеликою частиною дуже масштабних процесів, пов’язаних як з політикою, так і з переділом власності. За 2018 рік в Україні зафіксовано понад 800 випадків рейдерських атак (переважно, в сільській місцевості) та конфліктів навколо забудов (переважно, у містах). Помітна частина (десятки випадків) з них мала характер масових силових акцій з застосуванням вогнепальної зброї і десятками затриманих.

Останній знаковий випадок – конфлікт навколо кінотеатру «Київ». 7 червня цього року робота закладу була паралізована, події мали ознаки жорсткого рейдерського захоплення. Ключову роль у силових діях цього разу відігравала так звана «муніципальна охорона/варта», яка начебто «допомагає» поліції. Проте формально «муніципальна охорона» – лише комунальне підприємство, а муніципальна варта – громадське формування.

Прибутковий та конкурентний сервіс із залучення різноманітних парамілітарних структур для вирішення бізнесових та політичних питань, а також супроводу публічних акцій має величезний потенціал.

На цьому ринку оперують десятки суб’єктів і, за різними оцінками, до нього вже залучено від 15 до 30 тис. бійців. Також свої послуги пропонують парамілітарні структури, що мають офіційний статус комунальних підприємств. Інші – громадських формувань чи організацій. Деякі, наприклад, муніципальна охорона Києва – являє собою і те, і друге. Є ще неформальні групи людей у камуфляжі, що можуть діяти від імені чи під патронажем організацій учасників АТО, асоціацій ветеранів або ж і самі по собі. Але й це верхівка айсбергу.

На даний момент в Україні зареєстровано понад 600 організацій ветеранів АТО, а станом на 1 січня 2019 року статус учасника бойових дій (в зоні АТО/ООС) отримали 355 тис. людей. Це більше, ніж учасників війни в Афганістані. Свого часу статистика бійців у багатьох добробатах не велася. Дехто воював на правах «фрілансерів». Навіть деякі добробати «самозароджувалися», а потім саморозпускалися.

Скільки в країні ветеранів, які за збігом обставин не отримали посвідчень, не мають соціальної допомоги, не пройшли курс реабілітації й перебувають на межі відчаю? Ніхто не знає. Скільки зброї на руках у населення? Невідомо.

На цьому тлі очільники силових відомств, які мають відстоювати монополію держави на легітимне насильство, делегують частину своїх повноважень структурам із незрозумілим юридичним статусом. І залучають парамілітарні групи для політичної боротьби. Це дуже серйозний симптом дуже серйозної хвороби.

За таким приблизно сценарієм розвивався (а потім «розкладався») повстанський рух на Сицилії за часів Джузеппе Гарібальді. Так виникла знаменита Коза Ностра (з сицилійського перекладається як «Наша справа»). Навіть саме слово «мафія» багато дослідників вважають абревіатурою девізу італійських повстанців: Morte Alla Francia, Italia Anela – Смерть Франції, зітхни Італія!

Мафія не зробила Італію сильнішою, а стала її прокляттям. Чи про такий шлях розвитку України мріють ультраправі?