Річ, яка нагадує про чудовисько
Іржавий колючий радянський дріт, зігнутий у змійку, що нагадує серпантин гірської дороги, зберігається в моїй архівній коробці, підписаній словом «Кордон». Він потрапив до мене кілька років тому після мандрівки Карпатами вздовж румунського кордону. На висоті близько 1500 метрів над рівнем моря все ще стоять просмолені дерев'яні стовпи, з яких, немов ліани у тропічному лісі, звисають обірвані шматки колючого дроту — рештки загороджувальної системи, одного з символів холодної війни.
Моє дитинство пройшло у прикордонні. Колись це був зовнішній кордон Радянського, а сьогодні — Європейського союзу. Моє сприйняття містичного західного світу було обмежене фізичним бар’єром — три ряди нескінченних огороджувальних споруд, смуга землі і вежа спостереження, на якій в один час виднівся манекен прикордонника; таким я бачив край батьківщини впродовж всього дитинства. Дивлячись крізь щільні лінії колючого дроту, що зв’язували чорні від смоли стовпи, я уявляв, як по ту сторону кордону, у далекій Німеччині, виглядають дороги без ям.
Ця межа була встановлена з різних історичних причин, інколи досить абсурдних. Після останнього обміну територіями між Польщею та СРСР у 1951 році нова лінія кордону пролягла таким чином, що ділянка залізниці, яка раніше проходила виключно через Польщу, тепер опинилася на радянській території. Як наслідок, потяг, який раніше курсував лише польською землею, тепер двічі перетинав кордон СРСР. Польський письменник та дипломат Мірослав Жулавський, який за радянських часів не міг потрапити до свого родинного дому на Львівщині, у мемуарах «Album domowe» болісно згадує: «Це, мабуть, найабсурдніша ділянка кордону в Європі, а можливо, навіть у світі… Дурість і боягузтво завжди породжують чудовисько». Виходить, все дитинство я був у чудовиська під боком.
