Вже два роки сотні військовослужбовців «Азову» не ступали на рідну землю, не бачили батьків, коханих та друзів. Два роки нестерпного російського полону, знущань та катувань, а головне — невідомості. Щодня рідні азовців, побратими та просто небайдужі намагаються привернути увагу суспільства та нагадати світу, що полон вбиває. Щодня вони борються за визволення хлопців та дівчат, які без вагань пішли захищати Україну та кожного українця від навали ворога.
Редакторка Заборони Світлана Гудкова поспілкувалася з Ілоною та Лілією, які чекають на своїх коханих, про їхнє життя, мрії та плани, а також про те, чому важливо не забувати про полонених.
Друга сімʼя
У 2017 році «Азов» став для 18-річного Дмитра другою сімʼєю, розповідає Ілона. Там він зустрів близьких по духу людей і дуже пишався тим, що був серед побратимів.
Хлопець та дівчина познайомилися того ж року, і Ілона радо проводила час з друзями коханого. «Гуляли цілими компаніями, з деким дружили сімʼями. Вони всі були дуже відкриті, щирі та добрі. Хлопці були за спорт і здоровий спосіб життя, любили подорожі. Вони всі навіть схожі трохи», — згадує дівчина.
Дмитро теж був активним: постійно у русі, щодня бігав та підтримував форму. Відпустки любив проводити на природі, особливо захоплювався походами у гори. Один з таких спільних походів особливо запамʼятався Ілоні. «Я не дуже люблю довгі походи. Ми йшли вже третій день, на плечах 20-кілограмовий рюкзак, дощ, град, і ми зупиняємося на ночівлю. Продуктових запасів залишилося небагато, а мені так захотілося тоді снікерс! Не знаю, де він його ховав, але він мені його дістав. Така от романтична історія була», — посміхається дівчина.
Читати більше новин в Telegram«Я там, де маю бути»: Маріуполь
Напередодні повномасштабної війни Дмитро проходив офіцерські курси у Львівській області, де 20 лютого закохані змогли ненадовго зустрітися. А вже 24-го Ілона за вказівкою коханого знову їхала з Києва на захід України.
«Весь день ми були на коротких дзвінках. Він постійно мені казав, що все буде добре, але зараз в нього немає часу говорити. Наступного дня я зателефонувала Дмитру і запитала, де він. А він відповідає: “Я там, де маю бути”. Я зрозуміла, що він у Маріуполі», — каже Ілона.
За тим були лише короткі смс, в яких Дмитро давав знати, що живий. Дівчина жила від повідомлення до повідомлення — писати часто азовець не міг, адже звʼязку не було. Аж поки одного дня не подзвонив: «Йому довелося йти до “Азовсталі”, бо там ще був звʼязок. Говорив, що дорога прострілювалась, міг не дійти. Але йшов, щоб мене набрати, бо памʼятав, що у той день, 14 квітня, був мій день народження. Коли могли зідзвонитися, він розповідав про жахи в Маріуполі, але я не могла навіть усвідомити, наскільки все моторошно. Та коли бачила кадри звідти — це жах. Якось він вийшов на звʼязок і я запитала, що він їв за ці дні. Він відповів: “В мене був арахіс у шоколаді, і я поділився з побратимами. Це все, що я їв”. Я дотепер не можу усвідомити, що це пекло досі триває для них».
Після виходу з «Азовсталі» Дмитро відписав Ілоні декілька разів. Вперше повідомив про себе, коли їх тільки завели до російської тюрми. Вдруге написав після теракту в Оленівці: «Живий, здоровий. Люблю, цілую». З того часу звʼязку з ним не було.
Дмитра разом з деякими іншими захисниками «Азовсталі» засудили у березні 2023 року до 20 років, а за іншими даними — до 22 років увʼязнення. Тоді ж Ілона почула поки останню звістку про коханого від звільнених з полону побратимів.
«Коли я казала, хто я та кого шукаю, вони відповідали: “А, це Тигр? Так, бачили”. Вони його так називали. Говорили, що він молодець, тримається. Деякі хлопці з ним в Оленівці були. Також розповідали, що він дістав собі листочка, де пише список речей, які йому треба обовʼязково купити, коли він вийде з полону, щоби поїхати в гори», — з сумом розповіла дівчина.
Ілона та Дмитро. Фото з особистого архіву Ілони Дмитро. Фото з особистого архіву Ілони
Не міг стояти осторонь, коли почалася війна
Богдан доєднався до «Азову» у 2015 році, коли йому виповнився 21 рік. Він не міг залишатися осторонь, коли російські війська анексували Крим та розпочали війну на Донбасі. «Його мама дуже хвилювалася. Він навіть не сказав їй одразу — вже по факту дізналася. Та попри хвилювання, сімʼя його підтримала, бо це було рішення чоловіка та свідомого громадянина», — розповідає Лілія.
Вони познайомилися в інтернеті, деякий час переписувались, доки Богдан не приїхав до столиці. Тоді їхнє спілкування і переросло у стосунки.
«Разом довго бути не вдавалося. Лише як у відпустку приїде або у справах їхав повз Київ, то міг на декілька днів заїхати. Я до нього раз у Маріуполь приїжджала. Ми ходили на море, гуляли біля драмтеатру, він показував місто, і воно мене дуже приємно здивувало. Я очікувала побачити такий сірий промисловий куточок майже на лінії фронту. Але разом з масштабними виробництвами місто дуже зелене й осучаснене. Там все розвивалося, попри війну зовсім поруч», — ділиться спогадами Лілія.
Про свою службу Богдан розповідав небагато. За словами дівчини, разом з побратимами вони постійно вдосконалювали навички й дуже серйозно ставилися до своєї підготовки. Хлопці не мали ілюзій щодо Росії: знали, що рано чи пізно доведеться з нею боротися дуже серйозно. Перед початком повномасштабної війни азовець постійно говорив коханій, що все буде добре і вони готові, якщо щось почнеться.
«Це була наша остання розмова перед повномасштабною війною, як він повернувся у Маріуполь з Києва. Я питала, а він мені: “Все буде ок, якби не ок, то я б зараз тут не був”. Думаю, він хотів мене заспокоїти, можливо. А може, не вірив, що все буде так, як відбулося, що вони опиняться у такій страшній облозі», — говорить дівчина.
Лілія та Богдан. Фото з особистого архіву Ілони Богдан. Фото з особистого архіву Ілони
Мріє полежати на зеленій траві
В перший день великої війни Лілія відмовилася виїжджати з Києва, попри прохання Богдана. А сам він продовжував заспокоювати дівчину, говорив, що все під контролем. І мовчав про справжній стан речей.
«Постійно казав, що все нормально, хоча ходили голодні. Перед так званою евакуацією з “Азовсталі” їли лише раз на день. Перші дні він мені ще дзвонив, а далі все рідше. Пару разів писав, а одного разу написав його побратим, сказав, що Богдан у нормі. Вони не хотіли говорити правду, адже рідні нічим не могли допомогти. Але ми ж бачили, що нічого нормального. Ми вірили, сподівалися на деблокаду, потім на екстракцію в інші країни, потім почули про полон… Спочатку було повне неприйняття, бо всі знали, що таке полон. Особливо знаючи про ставлення Росії до “Азову”. І самі хлопці теж такий варіант не розглядали. Виглядало так, наче все втрачено. Вже зараз я розумію, що іншого варіанту не було, але, на жаль, вони все ще в полоні», — каже Лілія.
Востаннє дівчина бачила коханого по відеодзвінку у травні 2022 року, незадовго до виходу з «Азовсталі».
«Він знову казав, що все буде добре. Але він був такий виснажений, і, чесно, він дуже багато мовчав. Я хотіла його підтримати, але не знала, як підібрати слова. Я сама була шокована, намагалася не плакати, хоча тоді була в істериці, як дізналася про полон. Потім вже зібралася з силами, бо йому там самому не легше було. Він мені сказав, що мріє полежати на зеленій траві», — згадує дівчина.
За декілька місяців стався теракт в Оленівці. Лілія розповідає, що отримала непідтверджену інформацію, що Богдана в бараці не було. Але точно це підтвердили побратими лише у вересні 2022 року, коли відбувся перший обмін захисників «Азовсталі». Вдруге про долю коханого Лілія почула у травні 2023-го, також від обміняних. «Я спілкувалася з хлопцями, які навіть сиділи з ним в одній камері, тобто він живий. Це було якесь секундне щастя, мене це заспокоїло, хоча не надовго. Але хоч якась звістка про рідну людину — це немало. Інші можуть побачити рідних на відео чи фото з судів або допитів. Вони виснажені, схудлі, пригнічені, але хоч бачиш їх. Наскільки мені відомо з відкритих джерел, Богдан не є засудженим. Я його не бачила і навіть не можу уявити, як він виглядає. Я і хочу його побачити, і боюсь», — говорить дівчина.
Лілія на акції. Фото з особистого архіву Лілії
Акції підтримки: тиша вбиває
Зараз Лілія разом з іншими близькими та рідними військовополонених виходить на акції за підтримки Асоціації родин захисників «Азовсталі», щоб нагадати суспільству про хлопців та дівчат, які стояли за кожного українця ціною своєї свободи. Щоб нагадати про людей, які жили життя, мали мрії та хобі, кохали та планували майбутнє.
«Вийти на годину-півтори раз на тиждень — це велика підтримка для рідних і повага до військових, які вийдуть і побачать, що українцям не було байдуже. На акції приходять багато військових, які зараз на реабілітації або у відпустках. На мою думку, цивільним соромно сидіти вдома, поки військові виходять боротися за своїх побратимів на фронті й у тилу. Ми просто хочемо нагадати, що полон вбиває, тиша вбиває. Що треба памʼятати своїх героїв. І що нам болить, і нам потрібна підтримка», — наголошує дівчина полоненого азовця.
