Придністров’я — (не) Карабах. Що спільного між двома абсолютно різними конфліктами колишнього СРСР?

Ще одна невизнана республіка пострадянського простору — Нагірно-Карабаська — припинила своє існування. Це стало новим прецедентом силового розв’язання одного з застарілих територіальних конфліктів, що виникли на руїнах СРСР. У Молдові вже 31 рік є свій заморожений конфлікт, своя невизнана республіка — Придністров’я. І, схоже, свій шлях до врегулювання.

Політичний оглядач NM Євген Чебан порівняв два дуже (не)схожі один на одного конфлікти і спробував розібратися, які паралелі та уроки з Карабаського прецеденту може винести Молдова та інші пострадянські країни з територіальними проблемами. Заборона публікує повний текст українською.

Молдова і євроінтеграція

19 вересня 2023 року армія Азербайджану здійснила черговий наступ на позиції невизнаної Нагірно-Карабаської республіки, поставивши, по суті, крапку в її 30-річному існуванні. Баку, скориставшись «вікном можливостей», відновив контроль над всією своєю міжнародно визнаною територією — відновив ціною війни та десятків тисяч вірменських біженців.

У день азербайджанського наступу глава молдавського Міністерства іноземних справ та євроінтеграції Ніку Попеску в інтерв’ю Politico заявив, що неврегульований придністровський конфлікт не завадить Молдові стати членом Євросоюзу. Вступити до ЄС молдавська влада розраховує до 2030 року, а отже, припускає, що придністровська проблема до цього часу залишиться нерозв’язаною.

І події в Азербайджані, і стрімкий рух Молдови у напрямку ЄС — це наслідки одного і того самого процесу: ослаблення традиційного і часто самопроголошеного арбітра, посередника та найвпливовішого гравця на пострадянському просторі — Росії. Але чому в Баку та Кишиневі зниження впливу Москви розуміють по-різному? Чому Азербайджан, користуючись нагодою, йде на Карабах війною, а Молдова ніби прагне не помічати того, що відбувається на схід від Дністра?

Розвал СРСР

Попри очевидні та множинні відмінності між придністровським та карабаським конфліктом, у них є деякі спільні риси. 

Придністровський конфлікт і, як мінімум, сучасна фаза вірмено-азербайджанського протистояння народилися в часи параду суверенітетів кінця 1980-х — початку 1990-х років. Тоді національні еліти пострадянських республік прагнули повною мірою скористатися можливістю «взяти стільки суверенітету від центральної радянської влади, скільки зможуть унести», як казав тодішній голова Верховної Ради РРФСР та майбутній президент Росії Борис Єльцин.

Однак ділитися цим суверенітетом з іншими регіонами чи етнічними групами всередині своєї території та громади ні в Баку, ні в Кишиневі на початку 1990-х не поспішали. У Єревані, своєю чергою, не хотіли відмовлятися від населеного вірменами Карабаху, а в Москві прагнули «захистити русскіх людей» у Придністров’ї. Вся ця купа міжнаціональних і міжетнічних проблем утворилася в тому числі тому, що кордони національних республік СРСР і автономні регіони всередині них були скроєні під впливом складної комбінації історичних і політичних факторів, де етнічний фактор далеко не завжди відігравав головну роль. За часів СРСР це були лише адміністративні кордони, а правила міжнаціональної взаємодії так чи інакше встановлювала метрополія.

Карабах: історія конфлікту

У сучасному вигляді Вірменія та Азербайджан з’явилися на карті світу лише у 1920-х роках, але не як самостійні союзні республіки, а до 1936-го — як частина єдиної Закавказької соціалістичної федеративної радянської республіки. Туди входила і Грузія.

Після розпаду Російської імперії та до приходу більшовиків Вірменія й Азербайджан воювали між собою, щоб розширити свої території. У тому числі воювали за Карабах — регіон, населений здебільшого вірменами, але оточений азербайджанськими землями.

Намагаючись якось зняти напругу між вірменами та азербайджанцями, 1923 року радянська влада дала Нагірному Карабаху автономію у складі Азербайджанської РСР. Так у складі Азербайджану виникла Нагірно-Карабаська автономна область.

Перша карабаська війна: 1992–1994 роки

Наприкінці 1980-х протистояння між вірменами та азербайджанцями знову почало зростати. Воно вилилося в Першу карабаську війну 1992–1994 років: Азербайджан втратив контроль над Народно-карабаською республікою (НКР), якій перейшла більшість території колишньої Нагірно-Карабаської автономної області й так звана зона безпеки. Вірмени захопили прилеглі азербайджанські території, як стверджувалося, для того, щоб відсунути ворожу артилерію від НКР та убезпечити її від обстрілів. Азербайджанське населення цих районів було змушене залишити свої домівки, а вірмени не стали заселяти ці території.

У цю «зону безпеки» входили п’ять районів Азербайджану повністю та два — частково.

У травні 1994 року за посередництва представника президента Росії сторони підписали угоду про припинення вогню. Конфлікт перейшов у стадію замороженого із періодичними взаємними обстрілами.

Для його врегулювання ще 1992 року було створено спеціальну Мінську групу ОБСЄ, і протягом усього періоду існування НКР між сторонами конфлікту існував діалог на різних майданчиках.

2006 року Мінська група запропонувала сценарій врегулювання конфлікту, названий «Мадридськими принципами». Він передбачав:

• звільнення територій навколо НКР;
• демілітаризацію всього регіону;
• коридор між Вірменією та Карабахом і подальше визначення статусу Карабаху на референдумі.

На рівні декларацій обидві сторони із цим підходом у принципі погоджувалися.

У 2010-х роках напруженість навколо Карабаху почала зростати. Посилилися обстріли та бойові зіткнення. У квітні 2016 року відбулися масштабні зіткнення, але вже через два місяці за посередництва Путіна відбулося обговорення проблеми Карабаху на рівні президентів Вірменії та Азербайджану.

На ступінь напруженості навколо Карабаху вплинули й деякі символічні події.

У серпні 2012 року Угорщина екстрадувала азербайджанського офіцера, який у 2004 році зарубав сокирою вірменського колегу, поки той спав. Влада Азербайджану обіцяла, що злочинець продовжить відбувати покарання, але президент Азербайджану Ільхам Алієв після повернення на батьківщину одразу його помилував і надав чергове звання.

Влітку 2019 року під час свого візиту до Степанакерта відзначився прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, який заявив: «Арцах — це Вірменія, і крапка!», використовуючи вірменський топонім Карабаху.

2020 рік: друга війна в Карабаху

Далі була Друга карабаська війна 2020 року. За 20 з лишком років нафто- і газоносний Азербайджан зумів серйозно зміцнити армію та скористався охолодженням відносин між Москвою та Єреваном на тлі вірменської революції 2018 року та приходу до влади Нікола Пашиняна.

Азербайджанський наступ у вересні-листопаді 2020 року був успішним, і мало не відрізав території Нагірного Карабаху від Вірменії. Зупинити це вдалося лише після втручання Москви в останній момент.

Друга карабаська війна закінчилася підписанням лідерами Вірменії, Азербайджану та Росії тристоронньої угоди. Це дозволило РФ ввести в регіон миротворців, а також зобов’язало Єреван звільнити азербайджанські райони, що залишилися під його контролем. Документ, по суті, фіксував поразку Вірменії у війні, але іншого вибору вона не мала. Так у Лачинський коридор (єдина дорога, що пов’язує Карабах з Вірменією) увійшли російські миротворці.

Ситуація в Карабаху знову загострилася 2022 року, вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Лачинський коридор

У грудні 2022 року Азербайджан заблокував Лачинський коридор. Спочатку на дорозі протестували «екоактивісти»: жителі Азербайджану перекрили дорогу начебто на знак протесту проти безконтрольного використання природних ресурсів Карабаху. Офіційний Баку свою причетність до цього спочатку заперечував. У квітні 2023 року Азербайджан встановив КПП на в’їзді до Лачинського коридора і повністю перекрив дорогу.

Навесні та влітку пройшла серія зустрічей лідерів Вірменії та Азербайджану — в основному за посередництва президента Франції Емманюеля Макрона, канцлера Німеччини Олафа Шольца та голови Європейської ради Шарля Мішеля. Сторони намагалися підписати мирну угоду між країнами, але не вдалося.

17 вересня 2023 року Нікол Пашинян заявив, що на п’ятисторонній зустрічі в Гранаді мирну угоду не буде підписано. За два дні Баку розпочав контртерористичну операцію в Карабаху, яка, по суті, призвела до капітуляції невизнаної Карабаської республіки.

За останніми днями НКР «з болем у серці» спостерігали у Тирасполі. «Співпереживаємо братському народу Арцаху і вважаємо, що жодні політичні завдання та амбіції не можуть виправдати застосування зброї та людських жертв», — заявили 19 вересня 2023 року у придністровському зовнішньополітичному відомстві.

А 15 жовтня президент Азербайджану Ільхам Алієв приїхав до Степанакерта — міста, яке було столицею Карабаху. Там він підняв прапор Азербайджану та демонстративно пройшовся в армійських черевиках по прапору поваленої Нагірно-Карабаської республіки.

Чи можна уявити такий сценарій на Дністрі з президенткою Молдови Маєю Санду, яка крокує по прапору невизнаної Придністровської молдавської республіки в Тирасполі?

Придністров’я: історія конфлікту

Невизнану Придністровську молдавську республіку на лівому березі Дністра вважають історичною спадкоємицею Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (МАРСР). Майже сто років тому група комуністів — румунів та уродженців Бессарабії під формальним керівництвом Григорія Котовського — написала до Москви листа, в якому йшлося про необхідність створити у складі СРСР національну молдавську республіку на лівому березі Дністра:

«Молдавська республіка може зіграти ту саму роль політично-пропагандистського чинника, що й Білоруська республіка стосовно Польщі та Карельська стосовно Фінляндії. Вона слугувала б об’єктом привернення уваги та симпатій бессарабського населення і дала б ще більшу нагоду претендувати на возз’єднання з нею Задністров’я».

Джерело: цитата Доповідної записки про необхідність створення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки в ЦК КПРС (4 лютого 1924 року)

12 жовтня 1924 року у складі Української РСР було утворено Молдавську автономну республіку. У 1940 році, після приєднання Бессарабії до СРСР, вона увійшла до складу новоствореної МРСР без особливого статусу.

Жодної особливої ​​«придністровської ідентичності» ні до, ні після об’єднання з Бессарабією на лівому березі Дністра не виникло. На території Придністров’я лише близько третини мешканців — етнічні молдавани, тоді як на території правобережної Молдови молдавани — мажоритарний етнос із часткою 75–80% населення.

Національно-визвольний рух, боротьба за проголошення молдавської мови державною та визнання її ідентичності з румунською, а також заклики до об’єднання Молдови з Румунією не знайшли підтримки у більшості жителів Придністров’я, Гагаузії та серед етнічних меншин Молдови. Внаслідок цього на лівому березі Дністра почали зростати сепаратистські настрої. У вересні 1990 року в Тирасполі на надзвичайному з’їзді депутатів Придністров’я усіх рівнів було проголошено Придністровську Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку у складі СРСР.

Російський контингент у Придністров’ї

Протистояння нової влади Молдови і самопроголошеної республіки на Лівобережжі та в Бендерах вилилося у збройний конфлікт у 1992 році. Завершився він, коли на стороні Придністров’я відкрито втрутилися частини 14-ї армії СРСР, що базувалися тут, під командуванням генерала Олександра Лебедя.

У липні 1992 року після масованого артобстрілу росіянами молдавських позицій президент Молдови Снігур і президент РФ Єльцин підписали в Москві в присутності придністровського лідера Смирнова угоду «Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова». Вона зафіксувала становище сторін та статус-кво, що зберігається досі.

У зоні безпеки почала працювати тристороння контрольна комісія та миротворчий контингент, який виконує свої функції досі. Є ще правонаступниця 14-ї армії — Оперативна група російських військ (ОГРВ), яка допомагає забезпечувати роботу миротворців. Російський контингент у Придністров’ї ще більш церемоніальний, ніж у Карабаху. Матеріальна база російських солдатів не оновлювалася з радянських часів. А з 2014 року контингент майже повністю позбавлений можливості ротації, тож основа російських миротворців — це місцеві жителі із російським паспортом. Головне його завдання сьогодні — символічна присутність РФ у регіоні, яка, проте, залишається одним із важливих чинників у процесі врегулювання.

У Кишиневі цей чинник вважають однією з головних перешкод для остаточного розв’язання конфлікту. І всі ці роки — незалежно від політичного кольору влади у Молдові — наполягають на виведенні ОГРВ та утилізації складів боєприпасів, що зберігаються в регіоні. 1999 року Москва навіть брала таке зобов’язання на саміті ОБСЄ, але так і не виконала його, і російські війська залишаються в регіоні. Молдова також наполягає на трансформації миротворчої операції з військової на громадянську, але Москва і Тирасполь цьому противляться.

Розв’язання військовим шляхом

З 1992 року у відносинах Кишинева і Тирасполя були різні періоди, але жодного разу за 30 років сторони не були близькими до того, щоб розморозити конфлікт. І під час збройного конфлікту, і після нього ідея військового розв’язання придністровської проблеми не була популярною у правобережній Молдові. Щобільше, невдала військова кампанія Кишинева сприяла кризі в таборі владного тоді Народного фронту, і закономірно призвела до зміни влади. За підсумками парламентських виборів 1994 року Народний фронт отримав лише дев’ять мандатів у парламенті, а до влади прийшла помірна Аграрно-демократична партія. З того часу й досі ніхто з молдавських офіційних осіб навіть на рівні декларацій не допускав силового варіанта розв’язання конфлікту.

Пізніше у переговорах щодо придністровського врегулювання з’явився головний формат — «5+2»: Молдова та Придністров’я — сторони конфлікту, ОБСЄ, Росія та Україна — посередники, Євросоюз та США — спостерігачі. Формат залишається заблокованим з 2019 року і навряд чи зможе відновити роботу з урахуванням того, що країни-посередниці перебувають у стані війни.

У Кишиневі завжди було два підходи до розв’язання придністровського питання. Перший — його дотримуються молдавські праві — передбачає мінімум поступок Лівобережжю та його мешканцям. Для прихильників цього підходу російськомовне населення регіону — це орієнтовані на Москву ідеологічні опоненти, які у разі врегулювання розбавлять молдавське електоральне поле.

Другий підхід — інклюзивний. За нього зазвичай борються молдавські ліві. Він передбачає особливий статус Придністров’я, а в крайніх формах — право Тирасполя впливати на зовнішню політику країни та накладати вето на якісь життєво важливі рішення Кишинева. Для лівих і, як правило, проросійських партій населення Придністров’я — їхній потенційний електорат.

Тому питання придністровського врегулювання — це не лише пошук компромісів між Кишиневом і Тирасполем, а ще й питання досягнення консенсусу на правому березі Дністра.

Війна в Україні та вступ до ЄС: чи може це допомогти Кишиневу

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну порушило статус-кво, що склався за десятиліття навколо придністровської проблеми. У Кишиневі дуже сподіваються, що найближчим часом можуть скластися унікальні геополітичні умови. Але з розв’язанням там все одно не поспішають. І Попеску, і президентка Мая Санду неодноразово заявляли, що розглядають сценарій приєднання до ЄС підконтрольної Кишиневу частини території Молдови, але з подальшим розв’язанням придністровського конфлікту.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв зробив чимало для того, щоб ідея повернення Карабаху стала національною, а потім успішно її реалізував, хай і військовим шляхом.

Молдавська влада розставила пріоритети інакше: головна мета — інтеграція до ЄС, а складне та багато в чому незручне питання Придністров’я не має першорядного значення.

Утім, політолог Діоніс Ченуша вважає, що Кишинів все-таки посилює свої позиції у придністровському питанні.

«По-перше, придністровський регіон, ізольований через наслідки російської агресії проти України, ніколи не був у такій залежності від Кишинева, як зараз. Це використовують для посилення впливу Кишинева на сепаратистський режим у ключових галузях економіки. А другий момент стосується того, що влада будує транспортні та енергетичні коридори, за допомогою яких знижуються можливості Тирасполя негативно впливати на ситуацію на Правобережжі», — пояснив Ченуша.

Старший аналітик з Румунії та Республіки Молдова Центру східних досліджень у Варшаві Каміл Калуш теж впевнений, що Кишинів став набагато ближчим до розв’язання територіальної проблеми. На його думку, ослаблення російського впливу в регіоні й пов’язана з цим дедалі більша залежність Придністров’я від Кишинева створюють вікно можливостей для молдавської влади, у якої з’явився унікальний шанс більш тісно інтегрувати цей сепаратистський регіон у правовий простір Республіки Молдова або, можливо, поставити крапку.

Тирасполь потрапив у пастку

Після закриття Україною свого кордону на придністровській ділянці регіон, за словами Калуша, повністю залежить від доброї волі Кишинева у питаннях імпорту та експорту його товарів. До того ж постачання безплатного газу від «Газпрому» — основи придністровської економіки — тепер під загрозою, оскільки Київ не продовжуватиме транзитний контракт із Росією після його закінчення наприкінці 2024 року.

«Інструменти тиску Кишинева на Тирасполь безпрецедентні, і влада Молдови має цим скористатися. Тим паче що власники [придністровського холдингу] «Шериф», схоже, зацікавлені в переговорах з урядом Молдови. Для них це екзистенційна проблема. Або їм вдасться зберегти хоча б частину свого впливу та активів, або вони втратять все. Тому вони, безперечно, відкриті для поступок», — вважає експерт.

А далі, за його словами, буде найскладніше: «Уряду PAS необхідно розробити комплексний план дій щодо Придністров’я, включно з планом реінтеграції регіону. Без цього неможливо буде отримати від західних партнерів необхідні для такого дорогого проєкту гроші. Адже цим партнерам треба знати, як Кишинів бачить процес возз’єднання, і чи він готовий до нього взагалі. Тим часом влада Молдови, схоже, розглядає це питання як другорядне».

Вірменія та Азербайджан: місце РФ

Проблеми у відносинах Вірменії та Азербайджану не вичерпуються невизнаною Нагірно-Карабаською республікою. Крім повного контролю над Карабахом, Баку має ще одну мету, якої він поки не зміг досягти. Це так званий Зангезурський коридор, який має через Сюнікську область Вірменії зв’язати Азербайджан із його ексклавом — відірваною від більшої частини країни Нахічеванською Автономною Республікою.

Є ще питання делімітації та демаркації вірмено-азербайджанського кордону та питання анклавів. На території Вірменії в радянський період було три азербайджанські ексклави (анклав для Вірменії), а на території Азербайджанської РСР був вірменський ексклав Арцвашен. Азербайджан наполягає на поверненні анклавів під свою юрисдикцію.

Усі ці нерозв’язані питання ускладнюють підписання мирного договору та загрожують новою ескалацією у регіоні.

Воєнна перемога Азербайджану в Карабаху стала можливою в тому числі завдяки збігу геополітичних обставин. Після чергової і, як виявилося, останньої ескалації в Карабаху не було рішучого втручання США та європейських країн, які останніми місяцями прагнули відігравати все важливішу посередницьку роль у вірмено-азербайджанських переговорах. І на те є причини в галузі Realpolitik. По-перше, Вірменія, нехай і формально, але все-таки військовий союзник Росії в ОДКБ. У вірменському Ґюмрі, як і раніше, розташована російська військова база, а кордон Вірменії з Туреччиною, як і раніше, контролюють російські прикордонники. Тому військова поразка Вірменії в Карабаській війні сприймалася ззовні як провал російської миротворчої місії та удар по російському впливу на Південному Кавказі. Крім того, ЄС, особливо країни Південної Європи, дуже розраховує замінити російський газ коштом нарощування постачання з Азербайджану. Влітку 2022 року Баку пообіцяв збільшити постачання газу до ЄС удвічі.

Але головною причиною військового успіху Баку є втрата Росією статусу і ваги в регіоні. Путін, очевидно, не міг і не хотів псувати стосунки з Азербайджаном, через який, крім іншого, здійснюється сухопутний зв’язок із союзником Росії — Іраном. Не міг і не хотів псувати стосунки і з головним союзником та покровителем Азербайджану — Туреччиною. До того ж автократ Алієв для російського президента куди більш зрозумілий і близький лідер, ніж прихильник зближення Вірменії із Заходом Пашинян, який прийшов до влади на хвилі протестів.

Втративши Карабах, у Єревані засвоїли урок і недвозначно натякнули Москві на невиконання нею ролі миротворця. Через два тижні після втрати Карабаху Вірменія ратифікувала Римський статут, який дозволяє заарештувати Путіна на підставі ордера Міжнародного суду. Вірменія розпочала закупівлю озброєння у Франції, проводить спільні навчання зі США та просить про цивільну спостережну місію ЄС вздовж кордону з Азербайджаном.

Військова операція Баку та вимушене переселення вірменського населення цілого регіону змусило Єреван терміново шукати нових гарантів своєї безпеки. А Брюссель був змушений з тієї ж причини переглянути свою роль у цьому конфлікті.

Молдова разом з ЄС в питанні Придністров’я

Відколи після російського вторгнення в Україну в європейських столицях змінили своє бачення політики розширення ЄС та надали статус кандидата Україні та Молдові, молдавська територіальна проблема стала і проблемою Брюсселя — з перспективою для останнього імпортувати неврегульований територіальний конфлікт у свою юрисдикцію.

Діоніс Ченуша вважає, що ЄС доведеться активніше брати участь у розв’язанні конфлікту, і, за його словами, частково це вже відбувається. «Сюди входить робота місії ЄС на кордоні з Україною, а також грошові вливання у проєкти з Україною та Румунією у сфері дорожніх та енергетичних комунікацій. У результаті молдавська державність може набути великої сили та привабливості в процесі реінтеграції», — зауважує експерт.

Каміл Калуш, своєю чергою, зазначив, що питання реінтеграції Молдови стало однією з проблем ЄС досить давно — з моменту вступу до ЄС Румунії, коли Молдова виявилася сусідкою Євросоюзу.

«У міру просування європейської інтеграції Молдови питання Придністров’я ставало дедалі важливішим для Брюсселя та країн-членів ЄС. Згадаймо, наприклад, підписання з Молдовою Угоди про асоціацію у 2014 році та включення Придністров’я до режиму DCFTA (Вільної економічної зони), що за підтримки ЄС було нарешті досягнуто у 2016 році», — зазначає Калуш.

Надання Молдові статусу кандидата в ЄС у 2022 році зробило Придністров’я ще більш актуальною, ніж раніше, темою для Брюсселя. Експерт не сумнівається, що Євросоюз все активніше братиме участь у процесі придністровського врегулювання. Але саме Кишинів має виявити ініціативу та політичну волю для розв’язання проблеми (чого не спостерігається вже багато років). Брюссель допоможе і політично, і експертно, і фінансово — але він не замінить Кишинів.