'
Читаєте зараз
П’ять головних міфів про Крим. Звідки вони взялися і що з цим робити

П’ять головних міфів про Крим. Звідки вони взялися і що з цим робити

Olha Hembik

«Исконно русская земля» — кажуть у Кремлі про Крим. І народ російський у 2014 році з ентузіазмом кричав: «Крим наш!» Впродовж багатьох років до цього людей там привчали до думки про російський Крим — від шкільного курсу історії та телебачення до вільних поїздок у відпустку до Ялти.

Після «повернення до рідної гавані» ці міфи замість підготовки підґрунтя стали працювати вже на виправдання окупації. А до історичних міфів додалися нові — політичні. Їх Москва намагається поширювати на весь світ, тому спростування кремлівських наративів щодо Криму — це зброя України в боротьбі за думку світової спільноти.


Як працюють російські міфи про Крим

Мета створення історичних та політичних міфів стосовно Криму очевидна: це обґрунтування, чому Росія має право на півострів. 

«Якщо дітям зі школи говорити, що біле — це чорне, а чорне — це біле, то, звичайно, людина буде казати: “Нам же розповідали так, ми читали це в підручниках, в історичній літературі”. Воно на підкірці закладається», — каже історикиня, авторка низки книг з історії Кримського ханства Гульнара Абдулаєва.

Як створюються історичні міфи? Береться цілком правдивий факт, висвітлюється частково, під вигідним для Росії кутом, а невигідні важливі деталі випускаються, пояснює проєктна менеджерка Кримського інституту стратегічних досліджень Ельміра Аблялімова.

«Якщо ти приходиш у якийсь регіон, не маючи на нього права, ти мусиш вигадати це право бути, жити, домінувати, розвиватися саме тут. Сьогоднішня російська влада діє ще за кальками першої окупації Криму 1783 року. Тоді вони говорили, ніби кримські татари, “басурманє”, утискають християн у Криму. А потрібно їм було домінування у чорноморському регіоні. Бо на той час доступ до Чорного моря був найважливішою політичною метою Росії», — говорить Ельміра Аблялімова.

Також вона зазначає, що мета створення історичних міфів — сконструювати уявлення про причетність Московії до якоїсь величної історії: спочатку до Золотої Орди, потім до античності через нібито спадкоємність від Римської імперії через Візантію (Східну Римську імперію) — звідси концепція «Москва — Третій Рим». Те саме стосується і привласнення Московією української історії, включно з іменем Русі.

Крим — сакральне місце

Міф 1. Крим для Росії сакральне місце, адже звідти християнство прийшло на Русь через хрещення Володимира Великого, тому Кримський півострів, включно зі стародавнім Херсонесом, мусить бути у складі РФ.

«Крим — ворота християнства» — це слоган, як сказали б зараз, завоювання Криму за часів імператриці Єкатєріни II. Адже саме у Херсонесі, згідно з російською історіографією, прийняв хрещення Володимир Великий, князь київський. 

«Князь Володимир не приймав хрещення в Херсонесі, — переконаний кандидат історичних наук Сергій Громенко, автор книги “КрымНаш. Історія російського міфу”. — Уже понад сто років як історики досягли консенсусу, що князь охрестився ще до походу на Крим — або 987 року, або в січні 988-го. Щодо місця хрещення досі тривають дебати, чи був це саме Київ, чи Василів (нинішній Васильків), але це не так важливо. Головне, що похід на Херсонес був суто політичним заходом, жодним чином не пов’язаним з духовними пошуками князя Володимира».

На території сучасної України християнство дійсно вперше з’явилося у Криму, ще у III столітті нашої ери. Християнами були готи, які тоді мешкали в Криму, але це було християнство аріанського штибу, нагадує історикиня Гульнара Абдулаєва. Саме аріанською спадщиною є печерні монастирі Криму. Потім готи змішалися з еллінами, але вплив аріанства зберігався століттями, аж до першої окупації Криму Російською імперією.

Віковічна ворожнеча між Кримом та Україною

Міф 2. Запорізькі козаки споконвічно воювали з Кримським ханством, яке скоювало постійні спустошливі набіги, але не могли його здолати. Завоювання Криму Російською імперією втілило прагнення братерського українського народу до безпечного життя. Тому приборканий для благої цілі Крим мусить належати РФ і сьогодні.

Крим і Україну поєднує не лише географія, а й давні стосунки часів козацтва й попередньої доби. Як свідчать історичні джерела, союзу козаків та кримських татар не ставали на заваді ані різниця у віросповіданні, ані мова. Є у них історія запеклої ворожнечі та зрад, але є й факти вдалих союзів, як-от один із найвідоміших — союз Богдана Хмельницького і кримського хана Іслама III Герая.

«Від кінця XV століття зв’язки між Кримом та Україною стали тривкими й безперервними, хоча не завжди приносили задоволення обом сторонам, — каже історик Сергій Громенко. — З одного боку, українські землі були ареною військових вторгнень кримців, а українських бранців з року в рік продавали на кримських ринках. З іншого — українські козаки регулярно нападали на кримське узбережжя, також беручи полонених».

Стосунки, додає історикиня Гульнара Абдулаєва, не були теплими від самого початку XVI століття, проте це не заважало мати з сусідами мирні економічні зв’язки і за потреби об’єднуватися для спільних військових походів. «Дуже показовий похід 1521 року кримського хана Мухаммеда Герая I, у якому взяли участь козаки на чолі з козацьким старостою Євстафієм Дашкевичем. Ми знаємо, що до цього Євстафій Дашкевич мав не надто добрі стосунки з кримцями. Але коли у кримських татар виникло протистояння із московським князем, вони об’єдналися й пішли в похід на Москву. Для союзників похід був дуже вдалим», — зазначає дослідниця.

Вона нагадує про підтримку, надану козаками Кримському ханству під час вторгнення ногайського війська 1523 року, участь запоріжців у придушенні внутрішнього заколоту проти хана Саадета Герая, участь козаків у військових походах кримців до Ірану, до Угорщини, у боях з османською армією.

«Україну і Крим насправді тісно пов’язувало між собою історичне минуле: війна і політика, економіка і культура, — стверджує Гульнара Абдулаєва. — Одна і та сама система відносин, широкість самоврядування, повна релігійна свобода, схожа господарська культура, спільний погляд із майнового і міжнародного права. Нас об’єднувала етнопсихологічна близькість Січі та Кримського ханства, яким була притаманна ментальність воїнів. Тому не дивно, що між козаками і кримцями нерідко бували військові союзи, і щоразу зв’язки ставали міцнішими».

Міф про віковічну ворожнечу між Кримом та Україною найкраще, мабуть, спростовує Конституція Пилипа Орлика, зауважує Ельміра Аблялімова з Кримського інституту стратегічних досліджень. Пилип Орлик визначає взаємини козаків з кримськими татарами словом «братерство».

«Мені здається, це найкращий деміфологізуючий приклад того, як наші предки бачили майбутнє з урахуванням всіх цих складних процесів, — вважає Аблялімова. — Бо вони жили на території, на яку зазіхали всі — і з заходу, і зі сходу. Вони бачили, що тільки в братерстві можуть зберегти себе, це надзвичайно важливо».

Хрущов подарував Крим

Міф 3. Микита Хрущов подарував Крим Україні незаконно, із власних симпатій до УРСР. Тому повернення до РФ — законне, і відновлює історичну справедливість.

У скандальному новому підручнику з історії РФ за редакцією Владіміра Мєдінского ідеться, що Крим був переданий Україні з особистої ініціативи першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова.

Уже за два дні після так званого референдуму в Криму президент Росії Владімір Путін виголосив сумнозвісну Кримську промову, остаточно замкнувши тему Криму на Хрущові: «Ініціатором був особисто глава Комуністичної партії Радянського Союзу Хрущов. Що його до цього спонукало — прагнення заручитися підтримкою української номенклатури чи спокутувати свою провину за організацію масових репресій на Україні в 1930-х роках, — нехай із цим розбираються історики».

То звернімося до істориків. Після 1944 року, коли кримських татар вислали з території Криму, на півострові залишилося близько 500 тисяч жителів. Крим став фактично безлюдним. Але ненадовго. Ми знаємо, що радянський уряд поставив завдання зробити Крим «новим» з його російським укладом, і вже восени 1944 року туди стали приїжджати перші переселенці з російських областей та республік.

«Вони просто руйнували наш Крим, бо не знали, як вести господарство, — описує передісторію передачі півострова Україні історикиня Гульнара Абдулаєваа. — У Криму було дуже багато джерел, глибоких колодязів, фонтанів, чарівних садів — це багатий край був, всі дивувалися, як кримські татари можуть на горах вирощувати городи та сади… Приїжджі заселилися в будинки кримських татар. Вони не ходили, наприклад, по дрова в ліс, а вирубували фруктові дерева, які росли поряд. І за 10 років перетворили Крим на безводну пустелю, де дуже важко жити».

Якраз до 1952–53 років у Криму склалася просто катастрофічна ситуація. Щось треба було робити, радянському уряду треба було виправляти помилки. Тоді Микита Хрущов і запропонував переселяти до Криму українських селян, які зналися на землеробстві Північного Причорномор’я.

Та передача до складу УРСР не трапилася в один день і за командою самого Хрущова. Рішення обговорювалося і приймалося колегіально із главою Президії Верховної Ради СРСР Климентом Ворошиловим, главою Ради Народних Комісарів Георгієм Маленковим та рештою членів політбюро.

Спочатку — на засіданні Президії ЦК КПРС 25 січня 1954 року. Потім уже 19 лютого Президія Верховної Ради СРСР видала указ про передачу Криму до складу Української РСР. Та й це не все: лише у квітні 1954-го Верховна Рада СРСР на сесії узаконила цей указ. Юридично процес передачі Криму завершився змінами до Конституції СРСР і республіканських конституцій.

«У загальноросійській свідомості всі “косяки”, які відбуваються за правління якогось правителя, навішуються на нього, — резюмує кандидат історичних наук Сергій Громенко, автор книги “КрымНаш. Історія російського міфу”. — Тож Хрущова призначили відповідальним за всі провали у Радянському Союзі у “його” період: за кукурудзу і розкопану цілину, а також за Крим. Причому винним його призначили політичним рішенням у 1990-х роках. Усередині Радянського Союзу нікому і на думку не спало б звинувачувати Хрущова у тому, що він передав Крим Україні. Йому просто не пощастило».

Референдум у березні 2014 року

Міф 4. Референдум, проведений у березні 2014 року, був репрезентативним, і його результати відбивали настрої та прагнення кримчан, які в більшості хотіли приєднання до РФ. Він був цілком законним, бо на це була воля громадян АР Крим.

До аргументу про волевиявлення на Кримському «референдумі» 16 березня 2014 року вдаються найперше, коли хочуть наголосити на нібито законності анексії півострова. Буцімто таким чином кримчани самі вирішили розпорядитися своєю долею, повернутися «у лоно Росії» й відновити історичну справедливість.

Утім, згідно з чинним українським законодавством, проведення місцевих плебісцитів законом не передбачене. Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум», ратифікаційний референдум про зміну території держави може бути проведено за наслідками всеукраїнського волевиявлення. Уже одного цього пункту було б достатньо, аби довести незаконність цього дійства. Але є й чимало інших.

З 20 лютого у Криму вже почалася спецоперація РФ із захоплення півострова. Його наводнила російська військова техніка й озброєні люди у формі без будь-яких розпізнавальних знаків — так звані зелені чоловічки. Про ретельно сплановану спецоперацію свідчать відлиті у Росії медалі, яким нагороджувалися учасники тих подій. На реверсі нагороди є напис із зазначенням дат: «За повернення Криму 20.02.14 – 18.03.14». Тобто ще до організації «референдуму» про статус півострова Крим активно «повертали».

«У рішенні щодо прийнятності скарги у справі “Україна проти Росії (щодо Криму)” Європейський суд з прав людини визнав заяву, подану Україною, частково прийнятною, — каже постійна представниця президента України в АР Крим, правозахисниця Таміла Ташева. — Ця справа підкреслює важливість питання про систематичне порушення РФ європейської Конвенції з прав людини в окупованому Криму, включно з тим фактом, що такі порушення здійснювалися посадовими особами Російської Федерації як “адміністративна практика”. Початково Суд визначив обсяг справи та постановив вирішити, що Росія почала здійснювати військовий контроль в Криму з 27 лютого 2014 року. Тобто це військове захоплення нашої території, окупація півострова».

Керівник проєктів Інституту Чорноморських стратегічних досліджень Андрій Клименко пригадує: «Для нас, тих, хто в той час жив у Криму, датою початку окупації став ранок 27 лютого, коли на вулицях Криму з’явились російські військові та бронетехніка і були захоплені будівлі кримського уряду та парламенту автономії».

Російські військові тоді заблокували Верховну Раду Криму, аеропорт у Сімферополі, Керченську поромну переправу, українські військові частини та стратегічні об’єкти півострова. За зачиненими дверима зняли з посади тодішнього прем’єра і призначили «референдум». Його дату тричі переносили.

«У ніч з 15 на 16 березня штурмували одну з останніх частин. Гурівці підійшли до мого чоловіка і сказали, що завтра — останній день, коли мені можуть дати виїхати, інакше мене не знайдуть, — каже Ольга Скрипник, голова правління Кримської правозахисної групи, співкоординаторка Євромайдану в Ялті. — На той момент уже були викрадені мої колеги [головного редактора газети “Кримська світлиця” Андрія Щекуна і голову Піклувальної ради Української школи-гімназії в Сімферополі Анатолія Ковальського незаконно утримували й катували]».

16 березня 2014 року росіяни розпочали в Криму і Севастополі так званий референдум. Питань було два: про відновлення конституції Криму 1992 року і про входження Криму до складу Росії. Причому бюлетенем передбачалася відповідь лише на одне з питань, будь-яка позначка трактувалася як відповідь «так», а дві — робили бюлетень недійсним. Варіанту залишити статус Криму незмінним не було.

«Кримський референдум має історичні паралелі — цю технологію використовували в Австрії й Судетах у 1938 році, при окупації Північного Кіпру в 1974-му. Що зробив Путін? Він повторив історичні прецеденти, коли за допомогою референдуму намагалися легалізувати загарбання територій», — каже експерт Української Гельсінської спілки з прав людини адвокат, співавтор доповіді «Кримський прецедент. Імітація демократії» Сергій Заєць.

Згідно з міжнародним правом, присутність на території країни війська іншої держави унеможливлює волевиявлення, тож такий плебісцит ігнорують закордонні спостерігачі. Попри те, що результати так званого Кримського референдуму 2014 року не визнала більшість країн світу, він став початком відкритої окупації.

Крим — окремо, Донбас — окремо

Міф 5. Повернення Криму додому це окремо від подій на Донбасі, бо воно відбулося без силового протистояння шляхом референдуму. Саме тому питання Криму не обговорювалося ані в Нормандському форматі, ані на перемовинах тристоронньої контактної групи у Мінську. Через це не можна говорити про початок війни РФ проти України у лютому 2014 року.

Це, мабуть, найменш очевидний із міфів про окупацію Кримського півострова Росією. Навіть від тих, хто каже про війну з 2014-го, доводилося чути, що війна почалася у квітні зі Слов’янська, а війну РФ проти України вони називали «війною на Донбасі». І це було несвідоме наслідування російських наративів, які відокремлювали окупацію Криму від «війни на Донбасі». Усі перемовини щодо врегулювання конфлікту йшли виключно про Донбас, оминаючи питання Криму як «червону лінію Путіна».

«Оце постійне небажання називати себе стороною конфлікту і намагання розділяти кримський кейс і кейс окупованих територій Сходу України — так, це була така позиція Росії, яка була абсолютно розбита під час атаки на українські судна, що прямували до Маріуполя, в листопаді 2018 року в Керченській протоці, — каже аналітикиня фонду «Повернись живим» Марія Кучеренко. — Тому що тут уже стало очевидно, що немає ніякого окремого Донбасу, ніякого окремого Криму, і все це — одна агресія Російської Федерації проти України».

Партнери України, посередники у рамках того ж Нормандського формату, — Франція, Німеччина і США як головний союзник, — тоді стали в певний глухий кут. Бо постійно проговорювалося, що Мінські угоди — це єдина основа для врегулювання.

«І це був окремий складний трек — пояснити, що це все одна агресія, — говорить Марія Кучеренко. — І що від колишніх переконань, ніби Мінські угоди будуть безальтернативною основою для врегулювання і вони не включатимуть питання Криму, доведеться так чи інакше відмовитися».

Як показала історія, від Мінських домовленостей дійсно довелося відмовитися. Однак не у 2018 році, коли під час атаки на українські кораблі стало очевидно, що жодного врегулювання так і не буде досягнуто. А тоді, коли РФ у 2022 році вирішила визнавати псевдореспубліки на Сході України. Хоча у Мінських угодах про жодні псевдореспубліки не йдеться: там мова лише про окремі райони Донецької та Луганської областей.

«Це була окрема частина нашої (як сторони) боротьби проти Російської Федерації, щоб поєднати штучно розділені елементи агресії РФ проти нас і пояснити це нашим партнерам», — розповідає Марія Кучеренко.

На думку Ельміри Аблялімової з Кримського інституту стратегічних досліджень, події на Сході України значною мірою мусили відвернути увагу світу від Криму. Водночас вона зазначає, що дехто на Заході вважав, що врешті-решт РФ обмежиться максимум окупацією Донбасу після захоплення Криму.

«У 2014 році, коли я ще була в Криму, один журналіст із Європи мені казав: “от РФ захопила Крим, захопить ще Луганську і Донецьку області — і вгамується, більше їм нічого не потрібно”. А я, дуже добре пам’ятаю, намалювала йому карту України з Кримом та Донбасом, де вже були створені ці проксі-органи “ЛНР” та “ДНР”, і сказала: “Їм потрібен сухопутний коридор, вся ця територія, аби панувати на Чорному морі”, — згадує Ельміра Аблялімова. — І нові окуповані території, якщо поглянути на карту, повністю підтверджують мої тодішні слова».

Як протидіяти російським міфам навколо Криму

Історичні міфи, на жаль, не можна подолати раціональними аргументами, бо вони чіпляються за емоційне сприйняття, вважає історик Сергій Громенко.

Сучасна російська масова культура пропонує десятки фільмів, серіалів, книжок, де в центр геополітичних інтересів РФ ставиться Крим. Тут і історичні витвори, які змальовують імператрицю Єкатєріну II, і сучасність. Усі вони покликані затверджувати історичні та політичні міфи у мізках росіян, чіпляючи їх емоційно.

«Те, що транслює сьогодні російська пропаганда на російську аудиторію, дійсно має великий вплив на, власне, російську аудиторію. Але якщо завтра ми перемкнемо умовний важіль, змінимо картинку для російського глядача, то так само в надзвичайно короткий час вони перестануть вірити, що їм той Крим дуже потрібний і що так затверджується геополітична воля Росії у світі», — вважає Марія Кучеренко, аналітикиня фонду «Повернись живим».

Боротися ж із міфами, які закріплені в історіографії, важче. Бо від часів Російської імперії та Радянського Союзу вони вкорінені у тисячах наукових праць, які створюють глобальній, нібито суспільно визнаний, контекст. Просто через те, що теми історичних наукових праць у СРСР затверджувалися у рамках офіційного курсу історії, запровадженого Москвою.

«Просто розповідати, як все було насправді. З доказовою базою, з першоджерелами. Та спочатку треба почистити свою історіографію», — говорить історикиня Гульнара Абдулаєва.

Це дійсно треба робити, та найголовнішу думку, здається, висловила Марія Кучеренко з фонду «Повернися живим» — жодні історичні обґрунтування не можуть виправдати порушення принципу територіальної цілісності: «Загалом неправильно включатися в розмову “а хто там жив у які віки”, “кому належав Крим”, “які народи там проживали” і робити з цього якісь висновки, як Путін у своїх анексійних промовах. Ні. Ми мусимо говорити про те, що є принцип територіальної цілісності. Є спроба порушення світового порядку, який існував після Другої світової війни, тим, що Російська Федерація скоїла анексію нашої території. От про це ми мусимо говорити, а не про якісь вигадки доморощених геополітиків штибу Алєксандра Дугіна або продюсерів “Першого каналу”».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій