Читаєте зараз
«З 15-го року воюю проти України». Репортаж hromadske з єдиного табору для російських військовополонених

«З 15-го року воюю проти України». Репортаж hromadske з єдиного табору для російських військовополонених

hromadske
Автор:

Журналістка hromadske Майя Орел відвідала один з таборів для військовополонених з Росії. Та серед них були й вихідці з Донбасу, які стали на бік фейкових республік та, відповідно, РФ. Вона поспілкувалася з ними та дізналася, в яких умовах перебувають полонені, що думають про російське вторгнення, чи відчувають власну відповідальність та чому взагалі вирішити прийти на українські землі вбивати. З дозволу редакції Заборона публікує цей матеріал із незначними скороченнями.


Перед поїздкою в табір, де утримують російських полонених, я запитала Михайла Вершиніна із позивним «Кот», який був головою патрульної поліції Маріуполя і пройшов через російський полон, як стримати агресію щодо росіян, з якими доведеться спілкуватися.

«Саме в той момент, коли вам захочеться йому нагрубити, він почне вами керувати. Пам’ятайте про це і не дозвольте йому взяти над вами гору», — порадив Кот. 

Ця настанова Михайла допомогла мені бути коректною, коли стискалися кулаки. 

До табору я добиралася разом з іноземними колегами. 

«Очевидно, що полонені будуть нам брехати. А ми станемо поширювати їхню брехню у своїх матеріалах, і завдяки нам вона набере видимості правди. Як цьому запобігти?» — бідкалася німецька журналістка Андреа.

А я подумала, що українцям простіше фільтрувати російську брехню, бо ми бачили вчинки окупантів — убивства, грабунки, зґвалтування. 

Умова бесіди з полоненим така: журналіст може ставити запитання тільки тому, хто погоджується на розмову. Відповідати чи ні — вирішує полонений. З моїми колегами (британськими, німецькими, саудівським журналістами) російські полонені говорили жваво. Мої ж запитання сприймали інакше: похмуро або із зухвалою посмішкою.

«Росіяни захищати приїхали»

38-річний Дмитро Чєботарьов працював у Липецьку водієм. У листопаді 2022-го підписав контракт і поїхав воювати. А в серпні цього року потрапив у полон під Роботиним, що в Запорізькій області. У дворі табору він готує дошки для ремонту покрівлі. 

«Нам там казали, що тут погані люди, я з поганими людьми приїхав боротися. Наказ дали — і я приїхав. Усе нагорі вирішується, я звичайний рядовий», — пояснює, як опинився в Україні. 

«Зустріли нациста хоч одного?»

«Я про це не хочу думати».

24-річний Роман Пономарьов — з Тюменської області. Рік воював на Херсонщині і Луганщині. Каже, що в полон його взяли пораненим у серпні під Кремінною. 

«Штурм був, азовці наступали, там було без варіантів». 

Запитую, чи не били його в таборі, чи не принижували, чи не відмовляли в медичній допомозі, тобто чи не порушували щодо нього положень Женевської конвенції, текст якої російською мовою є на стіні приміщення, де нині утримують Романа. Відповідає, що не били, не принижували, їжі не позбавляли, а перев’язку пораненої ноги роблять щодня і дають антибіотики.

«То чим українці погані?» — запитую. 

У відповідь він насмішкувато кривить губи: «Я контракт підписав, щоб гроші заробити, але не думав, що таке почнеться, дуже жорстока війна. Двохсоті, трьохсоті постійно, крові багато».

«Ви думали, що по вас не стрілятимуть у відповідь?»

Мовчить.

«А чому ви зараз більше радієте: тому, що живі, чи тому, що більше не потрібно вбивати?»

«Тому, що живий», — відказує мені і знову кривить губи.

Сергієві, який не захотів назвати свого прізвища, 51 рік. Він лікується в табірному шпиталі — має роздроблений тазостегновий суглоб. До речі, табірному медичному обслуговуванню заздрять навіть мешканці громади, на території якої розташована установа. Полонені мають свого дантиста, можуть пройти УЗД і просвітитися на цифровому рентген-апараті тощо. 

Сергій лежить на ліжку, читає повість Арсеньєва «Дерсу Узала». Я цю книжку любила в дитинстві, і саме вона привернула мою увагу. 

Сергій з Крайньої Півночі. Каже, що заробляти гроші на війні в Україні він приїхав ще в грудні 2022 року. А в полон його взяли на Донецькому напрямку в липні 2023-го — він «просто рив окопи й нічого поганого не робив».

«Ну гонить, ну оборзєл», — відверто регочуть із Сергієвих розповідей полонені на сусідніх ліжках.

А Сергій (чи й Сергій?) незворушно продовжує: «Я думав, що ну танки будуть, піхота — а тут дрони! А від дрона спробуй утечи!»

У 39-річного Євгена Клішина, мешканця Ставрополя, вища юридична освіта, хоча працював охоронцем. Його мобілізували торік, у жовтні. Пішов в армію, бо за ухиляння від служби загрожувало 8 років. Мовляв, не мав вибору: «Я на блокпосту стояв, документи перевіряв на Запорізькому напрямку. Нас не мали під Роботине кидати, нас помилково кинули. Нам їжу і воду не підвозили. Ми п’ять днів не їли нічого. 5 вересня пішли утрьох воду шукати, і нас українці в полон узяли. Україна мені нічого поганого не зробила, і я їй нічого поганого не зробив. У нас завдання було — просто стояти на позиціях».

«Що ви думаєте про причини цієї війни? Заради чого ви, за вашими словами, ледь не тиждень голодні в окопі сиділи?» — запитую Євгена. 

«Війна — це неправильно. Проблеми треба обговорювати».

«А які між Україною і Росією проблеми?»

«Не знаю. Але дуже багато невинних людей з обох сторін гине».

«А хто ж винен?»

«Не знаю. Коли “СВО” почалася, я жахнувся, зрозумів, що Росію втягнуть у війну». 

«А хто ж це Росію втягував у війну?»

«Не знаю».

За словами Євгена, його рідні не знають, що він у полоні. Як обміняють, планує придумати щось, аби уникнути повторної мобілізації. 

Тепер він каже, що після пролитої крові росіяни й українці вже не один народ, що війна і полон — це жах. І що навіть йому тепер очевидно: Росії не варто було приходити на чужу територію і використовувати своїх людей як гарматне м’ясо, бо й успіхів нема.

«А якби були успіхи, то було б варто?» — запитую. 

«Я хочу додому».

Церква, кімната для намазу і рятівники душ

Колись у цій установі на Заході України утримували злочинців, які вчинили нетяжкі правопорушення. Тепер тут росіяни. 

Усім тут видають табірний одяг: робу, шкарпетки, спідню білизну, гумові шльопанці для душу, зимові та літні черевики тощо. А також — постіль, туалетний папір, засоби гігієни. Полонені щотижня відвідують лазню, відтак щотижня їм змінюють білизну. Завдяки генератору гаряча вода є за будь-яких обставин. 

Новоприбулі обов’язково проходять через кімнату фельдшера, який фіксує їхні травми і поранення. Після прибуття — двотижневий карантин; коли він закінчується, полонені, які не потребують шпиталю, починають працювати.

Бачили в магазинах плетені крісла й інші меблі? Частину з них роблять російські полонені. І сувенірні пакети з наївно-романтичним написом: «Привіт з…». А ще полонених залучають до ремонтів — у день приїзду журналістів, наприклад, вони рихтували дах якоїсь будівлі, старанно обробляючи дошки розчином проти гниття.

У неділю в таборі — вихідний. На території є греко-католицька церква, де щотижня відбуваються служби. Полонені ходять на них, особливо у великі релігійні свята. Для мусульман облаштували кімнату, де можна здійснити намаз, — із ритуальними килимками і вікном на схід, як того вимагає іслам. Періодично до них приїздить імам. Загалом полонених відвідують представники різноманітних релігійних громад, пропонуючи допомогу у спасінні душі.

Усі житлові приміщення табору однакові. Строго в ряд — ретельно застелені ліжка. На деяких тумбочках лежать ікони, коробки з шашками і книги російською з табірної бібліотеки. Женевська конвенція вимагає, аби мова книжок була зрозумілою полоненим. Читають у вільний час переважно полонені старшого віку. Молодь біжить на спортмайданчик, де можна займатися гімнастикою і грати у футбол.

Туалети, душові, умивальники — просто лікарняної чистоти. У кухні з холодильником можна приготувати чай, каву і зберігати куплені в табірному магазині чи отримані з дому продукти. Ніхто з полонених, з якими я розмовляла, не скаржився на їжу. За Женевською конвенцією, військовополонених слід годувати, як бійців власної армії. Тому за раціоном і калорійністю їжа табірників не поступається їжі ЗСУ.

Харчування — триразове. М’ясо, риба, овочі — щодня. Ми, журналісти, обідали в табірній їдальні разом з полоненими. На перше — борщ, цілком домашній за кількістю картоплі, буряків і моркви в ньому. На друге — кукурудзяна каша, що аж плаває в маслі, котлета, салат з капусти.

23-річний Володимир з Оренбурга (3 місяці в полоні) і 33-річний Андрій з Пермі (4 місяці полону), які роздавали їжу, розповіли мені, що в таборі є город, на якому полонені вирощують зелень, картоплю, цибулю, буряки, моркву, баклажани. Їжу готують власноруч, навіть навчилися випікати хліб. 

За столами в їдальні сидять по четверо. Поїли, склали посуд на тацю. За командою співробітника табору встають, руки за спину. Один із чотирьох тихенько промовляє: «Три-чотири», — і на цей рахунок вони чітко і голосно скандують українською: «Дякуємо за обід!» 

«Нехай хоч за їжу, а подякують», — пояснює мені цей виховний момент один зі співробітників.

Ненав’язливих виховних моментів у таборі чимало. Наприклад, висаджений чорнобривцями тризуб і стела з Шевченковим віршем «Злоначинающих спини». Щоранку звучить гімн України.

Кілька разів на день, зокрема під час шикування, полонені опиняються на алеї між двома мурами. На одній стіні вздовж алеї висять портрети українських гетьманів. А на другій стіні — стенди, які розповідають новітню історію України. Серед них — стенд про учасників визвольного руху. Тут Петлюра, Чучупак, Коновалець, Шухевич і Бандера.

«Україна перша на нас напала»

У тюремній пекарні через тепло печі і запах тіста навіть затишно. 29-річний Максим пильнує, як просіюється борошно для випікання хліба. 

«Я воював, — каже, — щоб мій дім на Донбасі українці не зруйнували. Я не по співвітчизниках, я по ворогу стріляв. Україна перша на нас напала. На Донбасі з 2014 року снаряди літають. Я оборонявся». 

Дмитрові з окупованої Горлівки в жовтні виповнюється 50 років. У полоні він уже 9 місяців. 

«Я рік провоював і нікого не вбив. Навмисне не стріляв, бо в мене син 22-річний від першого шлюбу у Дніпрі. Може, теж на фронті — як я міг стріляти? Я просто зі зброєю сидів у окопі, коли мене українці в полон узяли. Я ніяких законів не порушив».

Він мріє, що його от-от обміняють і він повернеться в Горлівку. 

«Україна у будь-якому випадку програє війну. Узагалі Україна без Росії не зможе існувати. І що таке Україна? Я в 14-му році прокинувся, а України вже немає».

За словами Дмитра, війна закінчиться тоді, коли закінчаться гроші в обох країн і президенти домовляться між собою. 

«Це ж політика, прості люди вплинути на неї не можуть. Але після війни Україна буде дуже злою. На кого телевізор скаже, на того вона і буде злитися. На тому боці те саме буде. Така політика».

42-річний Руслан з Донецька артистично грається інтонаціями і паузами, апелюючи до мене і своїх двох товаришів, з якими разом працює в цеху. Товариші з ним абсолютно згодні і постійно докидають своє «во-во, точно».

«У 14-му році моя люба батьківщина Україна пішла утихомирювати нас танками, бо Донбас не хотів ні НАТО, ні Європи. Донбас працював, а Україна на Майдані скакала. І незаконно Януковича скинула. Ми хотіли автономії, як у Криму, а нас назвали терористами. Україна першою почала нас убивати. Ми змушені були брати зброю з музеїв, із відділків міліції, щоб захиститися. Я особисто з 15-го року воюю проти України».

Руслан впевнений, що Росія давно могла б розбомбити всю Україну. Але не робить цього, бо не бомбить мирних людей. А Маріуполь, на його думку, знищили азовці. Чоловік упевнений, що всі проблеми у владі, яка тягне країну в НАТО і ЄС. 

Слухаю цих чоловіків з окупованого Донбасу і розумію: російська пропаганда таки дає свої результати.

Ми не такі, як вони

Чекаючи на транспорт до залізничної станції, я пройшлася селом. Хотілося поговорити з місцевими про табір і російських полонених.

«Що я про них думаю? Нічого хорошого. Убивали наших дітей, вагітних жінок. Не вірю, що вони не знали, куди йдуть, не вірю, що не стріляли. Їм не місце в Україні, треба їх якнайшвидше міняти на наших», — говорить 73-річна Марія Степанівна. 

Її сусідка, 63-річна Ірина, додає: «Мій син контузію на фронті отримав, зараз у теробороні. Я дуже лиха на отих-от [киває в бік табору]. У нас тут розповідають, що вони плачуть від радості, як їх додому повертають. Плачуть, а потім знову йдуть проти нас. Були тут такі, що і по два рази в полоні сиділи. Он дивіться, вікна пластикові їм поставили, щоб, бува, не замерзли. Мабуть, удома такого не мали, як тут мають. Живуть нашим коштом. Їх добре годують — не те що наших бідних хлопців у полоні. Але годувати їх треба, бо ми ж не такі, як вони. Годувати й обмінювати на наших».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій